Побувавши на всіх материках, відвідавши на гастролях сотні країн, народний артист України та СРСР Анатолій Юрійович Мокренко до свого останнього дня залишався селянським сином. Вірним. Щирим. Земним. Оце сільське коріння зблизило й нас. Якось на початку 2000-х, подарувавши йому свою книжку повістей та оповідань про українське село, «Самар», отримав у відповідь таку емоційно-довірливу хвилю! Відтоді почалася наша запізніла дружба.

З пам’яті: квітучої весни везу своїм авто пана Анатолія та його чарівну дружину Марію на фестиваль дитячого хорового співу «Співаймо разом» у село Терни Недригайлівського району. Чому мені пригадалася саме ця поїздка? Через те, що вперше міг насолодитися розкішшю кількагодинного спілкування з цією людиною! Багато він тоді розповідав, ой, як багато: і про свої закордонні гастролі, про дружбу з Дмитром Гнатюком, непрості роки керування Національною оперою України, і про перше виконання пісні «Два кольори», яку забороняли до радіоефіру. Шкодую, що я тоді не взяв диктофона й не попросив Анатолія Юрійовича залишити ті спогади для історії…

Пісня справді різко змінила його долю. Він, той що мріяв стати геологом, врешті присвятив своє життя… сцені. Знаменитий оперний та естрадний співак (баритон), лауреат усіх можливих мистецьких премій, найвизначнішою із яких, безумовно є Державна премія України імені Тараса Шевченка, яку він отримав 1979 року. Хоча кількома роками раніше став лауреатом іншої Державної премії, але – Грузії, імені Паліашвілі. Дуже любив Грузію, часто там виступав. Із захопленням говорив про те, як грузини в усі часи не приховували свого гордого захоплення рідною землею. «Нам би, українцям, так…», – повивався смутком.

Мокренко – з нелегкого покоління голодного 1933 року. Перший промінь земного світла, першу усмішку материнську випало побачити в селі Тернах Сумської області. Родина звичайна, селянська, багатодітна. На дитинство Анатолія Юрійовича припала війна, окупація, розруха, голод. Утім, школу він закінчив із золотою медаллю і вступив на гірничий факультет Київського політехнічного інституту, хоча вже тоді мав рекомендацію до консерваторії. Та пісня була поруч, точніше – в його серці. Студентом став одним із провідних солістів хорової капели Київської політехніки. Згадуючи роки становлення, Анатолій Мокренко повторював: «А коли життя в українців було легким?! Та ніколи!»

У 1956 році Анатолій з відзнакою закінчує КПІ. Далі цілих сім років працює за фахом, інженером-геологом. Об’їздив з експедиціями гори Криму, Карпат, Кавказу, Уралу. І вже заочно навчався в Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського, хоча поєднувати навчання з роботою було ой як нелегко.

З 1963 року Анатолій Мокренко все ж визначився остаточно: усього себе віддав мистецтву! Спершу – солістом оперної студії при Київській консерваторії, згодом – солістом Державного академічного театру опери та балету УРСР імені Тараса Шевченка. В репертуарі співака понад 40 провідних партій вітчизняної та зарубіжної оперної класики. Серед них – Султан («Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського), Микола («Наталка Полтавка» Миколи Лисенка), Остап («Тарас Бульба» Миколи Лисенка), Тугар Вовк («Золотий обруч» Бориса Лятошинського), Онєгін («Євгеній Онєгін» Петра Чайковського)…

Анатолій Юрійович багато записувався на радіо і телебаченні. Успішно виступав на оперних і концертних сценах США, Франції, Німеччини, Англії, Іспанії, Швеції, Куби, Фінляндії, Канади та інших країн. Брав участь у зйомках кількох кінофільмів, серед яких «Тигролови» за Іваном Багряним, «Чорна рада», «Поет і княжна» та інші. Пісні у виконанні Мокренка ввійшли до Золотого фонду українського радіо. Але вони, певне, й досі були б у старих «бобінних» записах, якби одного разу ми, земляки-недригайлівці, що проживають у Києві, не наполягли перевести пісні в цифровий формат. Зібрали кошти, провели організаційні заходи і спільно з Національною радіокомпанією України до ювілею Анатолія Юрійовича 2013 року випустили сучасний аудіодиск під назвою «Марії»: 19 найвідоміших пісень у виконанні нашого легендарного земляка. Серед них перлини: «Два кольори», «Цвітуть осінні тихі небеса», Дзвенить у зорях небо чисте», «Марії»… До речі, Марія для Анатолія Мокренка не просто жіноче ім’я – з Марією, своєю вірною дружиною, він прожив своє велике творче життя.

Пізніше Анатолій Юрійович віддячив своїм землякам, записав разом із хором Національного радіо наш із В. Козупицею «Гімн Сумського земляцтва», який досі звучить на всіх урочистостях і зібраннях.

Майже десятиліття, з 1991 року, Анатолій Мокренко був генеральним директором і художнім керівником Національної опери України. В скрутний час зберіг колектив талановитих виконавців. А з 1985 року й до останнього свого земного дня передавав секрети співу молодим – викладав у Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського.

Мало хто знає, що Анатолій Юрійович добре володів художнім словом. Він автор кількох документальних книжок. Я лиш недавно дізнався: Маестро писав і щемливі, світлі вірші, але… не надавав їм серйозну вагу.

Він воістину велика планета! Так любити Землю, як він, мало хто зможе. Пісні у його виконанні – наче шелестіння трав і подих весняного вітру… Ні, вони не тихі – вони на повні груди! Але які вони глибинні! Так лірично-ніжно-душевно може співати лише народжений в українському селі! Для мене особисто Україна і Мокренко не сприймаються окремо – тільки разом!

Анатолій Юрійович дуже переживав, що наша пісня зникає із широкого вжитку, що дедалі менше звучить в народному виконанні, школах… Фестиваль, який він організував у рідному селі, спонукав з усіх сил затримати українську пісню в шкільних стінах… Попри те що уроків співу там давно немає (черговий удар по нашій ідентичності), під ім’я Мокренка організовувалися та з’їжджалися на фестиваль «Співаймо разом» десятки шкільних дитячих хорів зі всієї Сумщини! І співали. Та як співали! Раділа душа Маестро, що «є порох у порохівницях», є голоси, а значить Україна звучить і буде звучати!

Колись в інтерв’ю газеті «День» Анатолій Юрійович розповів про цей фестиваль, який із завидною впертістю проводив понад десятиліття: «Українське село нині практично «тане» на наших очах! Колись у моїх Тернах проживало 12 тисяч жителів, нині – трохи більше трьох тисяч. Зі зникненням села зникає багато чисто гуманітарних речей. Колись ми всі співали в школі, була самодіяльність. А тепер, на жаль, село здебільшого мовчить. Або – стогне. Хочете побачити щастя?! Подивіться в очі дитині, яка співає!»

* * *

… Він, як той жилавий і міцний берест, стояв довго на пружних вітрах. Жив, як співав, а співав, як жив. І вітер ніколи не збивав його з ніг і не забивав його голосу! «Летять, ніби чайки і дні, і ночі в сиву даль, сиву даль, а серце мені шепоче: кинь печаль, кинь печаль…», – линуло із грудей Анатолія Мокренка.

Важкого «карантинного» 2020 року настала його пора сивим птахом здійнятися в небо, махнути на прощання крилом своїй рідній Україні зі сподіваннями, що вона все витримає, що вона буде! А він, співучий птах своєї землі, зробив для цього все.