«Танцюю, бо це моє покликання, у танці я щирий і справжній. Танцюю, бо танець  стимулює до творчості. Танець –то мистецтво, а мистецтво –  найсильніші ліки» , –  пояснює Володимир ГРЕК, хореограф-балетмейстер, артист, старший викладач Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка.

– Пане Володимире, а як Ви прийшли до танцю? Мама привела?

– Ні, не мама. Мені  було 12 років, коли потрапив у хореографію. Поблизу був будинок культури, де працював танцювальний колектив. Мене цікавило, що там відбувається? Навіть підглядав через замкову щілину у величезних дверях. Отак одного разу отримав по лобі – дверима. (сміється). Мене спитали, що я тут роблю і чому підглядаю. Відповів: «Цікаво». І почув: «Якщо цікаво, то заходь і танцюй!» Тож вибір був дещо випадковим, але спробував… Так почалося моє життя в танці.

– Виходить, збулася дитяча мрія?

– Ствердно не казатиму. Але мистецтво вабило змалку. В театральній студії навчався понад шість років. Нічого з того не вийшло, але навички  сценічної майстерності отримав.

Мама розказувала, що коли тато грав на баяні, а він був музикантом, я вже підтанцьовував у дитячому манежі (усміхається). Мабуть, танець вибрав мене.

У райцентрі, де ми жили, як і скрізь, мабуть, хлопців важко було «загнати» до танцювального гуртка чи хору. А нас, танцюристів,  приходило аж… кілька. Перша вчителька танців, хоч і не мала фахової освіти, проте досконало навчила основи. А ще  підхвалювала, говорила, що маю  здібності, і це теж надихало. Пізніше, згадуючи її уроки, наважився керувати танцювальним колективом.

– А як стали викладачем?

– Моя перша фахова освіта – торгівельна. Але вибирав її не за покликом душі. Просто треба було прилаштуватися після дев’ятого  класу. А керівниця танцювального гурта, де я займався,  запропонувала очолити інший колектив. Та я не мав ні досвіду, ні тим паче фахової освіти. Проте інших кандидатур не було. І я погодився, але дав слово поступитися місцем, якщо прийде дипломований керівник. Пропрацював рік і зрозумів, що танець – то моє. Вирішив навчатися на хореографа. І це вже був осмислений, відповідальний вибір. Закінчив Рівненський державний гуманітарний університет.

Звісно, викладачем став не одразу. Попрацював артистом балету в Запорізькій філармонії, там мав «прописку» ансамбль пісні і танцю «Запорожці». Був учасником  шоу-вистави, з якою гастролювали турецькими готелями. До речі, то була цікава, професійна постановка, глядачі отримували задоволення, а ми, артисти, – досвід, шліфували майстерність. З часом почав викладати. Паралельно.

Працював завідувачем відділення хореографії у Таврійському ліцеї мистецтв, викладав і в Херсонському державному університеті. Після переїзду до Києва був педагогом Київського коледжу культури і мистецтв, а нині працюю на кафедрі хореографії Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса  Грінченка. Якщо врахувати мою роботу керівником танцювального колективу будинку культури, то мій мистецький уже перевершує  п’ятнадцять років. Та й нині танець не кидаю.

–  Пане Володимире, продовжіть фразу: «Я викладаю в університеті, бо …»

– Бо нічого іншого не вмію (сміється). Справді, це те, що можу робити найкраще. Головне, бачу результат. Якась моя часточка творчості й досвіду перейде до студентів. Бачу, що вони навчаються за покликанням, щиро сподіваюся, що і в них будуть учні… Особливо зворушив момент, коли на День університету в актовій залі студенти танцювали мою композицію «Ой, на горі».

У залі  цілковита тиша. Неймовірні рухи світла і тіні! І таке  відчуття, що глядачі дихають в унісон з виконавцями. Таке надихає!

– Знаю, що студенти у захваті від Вашого викладання. Ви заряджаєте внутрішньою енергією,  надихаєте на творчість. А звідки  самі черпаєте натхнення?  

– Приємно таке чути, але складно відповісти на запитання. Натхнення неможливо побачити, ним не запасешся на все життя, не відсипеш іншому. Натхнення для мене – наче тумблер, що сам вмикається. Творча людина живе емоціями, бажання знову їх пережити підштовхує шукати нове. Отоді з’являється натхнення. Коли працюєш з колективом, твої емоції множаться… Коли ми на Майдані відстоювали ідеали свободи, я замислив  номер «Вільні птахи». Про внутрішню свободу людини, про ті невидимі крила, які нас підносять…

– А знали провали?

– Звісно! Особливо на конкурсах, коли ще був молодим і зеленим керівником. А як пояснити дітям, чому вони посіли друге чи третє місце? Що причина  не тому, що вони погано танцюють, а в тому, що я  недопрацював, як постановник. Щоб не провалюватися, треба йти в ногу з часом, не зупинятися, не відставати… Щиро вірю, що таки знайдуться молоді і зухвалі, які візьмуться за створення нових театрів сучаного танцю. І наші обдаровані артисти не шукатимуть роботи за кордоном.