У театрі ми вчимося розуміти глибину. Глибину уяви й гуманізму. Глибину відриву від реальності й заземлення водночас. Глибину ідеї: коли «був холодний і ясний квітневий день, і годинник вибив тринадцяту годину». Вона не дає спокою й породжує думку, що перетворюється в усвідомлення вічної сучасності «1984» – славетної антиутопії Джорджа Орвелла. Твору, що посідає почесне друге місце у сотні «найкращих книг усіх часів» за версією журналу «Newsweek». Твору, що постав і виставою р – завдяки постановці американського письменника Майка Саллівана та столичному «Театру на Подолі», котрий роки поспіль презентує витвір широкому загалу.

Цей театр уміє вражати. Цього разу здивував точністю – почуттів, емоцій, подачі й головної ідеї. Точністю книжкової атмосфери, ідеально відтвореної у реальному світі. Так би мовити, ефектом «погляду збоку». Коли розумієш: ти лишень піщинка цілого виміру почуттів, де особливе місце займає те, що Аристотель визнавав «анагноризмом», а французи – «déjà vu» («вже побачене»).

Катівня, що ячить на сцені від початку і до кінця вистави, символічно відтворює той штучний світ. І людину в ньому, зв’язану канатами за найстрашніший гріх – «думко-злочин». Він «належить до тих речей, які можна приховувати постійно»: за умови, що думки залишатимуться у підсвідомості та не вирвуться з тебе. Приміром, на сторінки щоденника. Тоді «він і є смерть».

Головний герой Вінстон Сміт чинить опір системі: партії та Старшому Брату, який безперервно «пильнує за тобою», пильнує насильно, як повноправний володар. Незабаром відшукують щоденник… Річ, яка спершу рятувала його від сплеску думок, з якими було небезпечно ділитися. А водночас і річ, котра зламала, вбила все людське у Сміті, зробила його вірним рабом свого вождя.

Переконання, спогади, усвідомлення, навіть кохання не у змозі противитися всьому тоталітарному порядку, бо «той, хто контролює сучасність, контролює майбутнє». Ці голоси з телеекранів перебираються у твою голову, а потім і душу, повторюючи абсурд: «війна – це мир, свобода – це рабство, неуцтво – сила».

Вони катують, примушують забути, відмовитися від власного «Я» та стати на «правильний» шлях: убити, покинути, померти за партію. Бути роботом, яким управляють, а коли потрібно, вимикають чи знищують взагалі.

Отака-то й наша реальність, бо мимоволі час від часу замислюєшся: чи справді орвеллівський світ є штучним? Чи його вигадані герої живуть лишень на сторінках книжки? Тоді чому ж так хапаємося нині за авторські застереження та пророцтва? Ми все ще у стані гарячої війни з тоталітарним ворогом. Він приходить убивати. За партію, «життєвий простір», за маячливі та цинічні ідеї, за фальшиві цінності, нібито засновані на гуманізмі. Приходять хворі, щоб лікувати здорових («здоровий глузд непідвладний статистиці»).

Мораль проста: коли йдеться про майбуття, упевняємося в двох речах. По-перше, воно буде геть не таким, як уявляємо. А по-друге, що настане швидше, ніж очікуємо.

Тож тримаймо минуле під пильним оком й усвідомлено фіксуймо сучасні події. Тільки так наше майбутнє залишатиметься світлим, а минуле ніколи нас не контролюватиме.