Непримітна багатоповерхівка на Лук’янівці, ще більш непримітний підвал, за дверима якого перед випадковим гостем постає справжнє диво. Саме у такому незвичному місці розташована театральна студія «SPLASH» – місце, де аматори творять як визнані професіонали. Маленька зала на кільканадцять місць, сцени немає: театральне дійство розгортається  серед глядачів, посилюючи між ними й акторами емоційний та ментальний зв’язок. Гасне світло, лине музика: вистава розпочинається…

Того вечора представляли «Солдата і птахів» – філософський трагіфарс, «жіночу версію» п’єси «Полковник-птах» Христо Бойчева. Цим варіантом твору  відомий болгарський драматург відгукнувся на прохання одного із квебекських театрів – так у Канаді шириться феміністичний рух.

Це історія лікаря-початківця, котрий під час війни потрапляє на роботу до периферійної психіатричної лікарні. З декількома пацієнтками, кожна з яких має свій діагноз. Одного разу літак ООН через снігову бурю збився з курсу, і помилково скинув на територію лікарні контейнер з військовими одностроями. У них убираються пацієнтки. Це «детонує» колишнього полковника, хворого на важку форму шизофренії: у нього «прокидається» професійний військовий інстинкт. Так життя у лікарні перетворюється на «гру» в «елітний військовий підрозділ». Спостерігаючи за цим дійством, бажаючи відкрити нові методи лікування психічних порушень, лікар вирішує не втручатися – заради фахового експерименту…

За дійством, що розгортається, за грою акторів з останнього ряду уважно спостерігає Гіо Пачкорія – молодий та амбітній викладач курсів акторської майстерності. Для нього цей спектакль став режисерським дебютним у театральній студії. Всі актори, залучені у виставу, – випускники школи акторської майстерності «SPLASHу».

– Коли постало питання вибору п’єси, було кілька варіантів, – розповідає Гіо. – І відверто кажучи, ставити «Солдата і птахів» не хотів, бо вона співзвучна з моїми особистими переживаннями: на момент початку війни на Донбасі я жив і працював у Луганську. Боявся, що вектор спектаклю мимоволі скерує до теми війни. Та й навіть почавши роботу над постановкою, все ще не знав, яким буде кінцевий результат.

Звісно, за мене багато що вже сказав сам жанр п’єси – філософський трагіфарс. Дія розгортається і через роздуми про те, з якими проблемами зіткнулися персонажі, кожен з яких по-своєму постраждав через війну. Роздум вступає у симбіоз з трагіфарсом – ці гримаси, маски, ці гіперболізовані образи… У реальному житті такі людей немало, особливо серед тих, хто постраждав від війни. Але вони не завжди є хворими, у медичному сенсі. Хоча… кожен з нас трошки хворий. Питання у тому, чи ти готовий шукати у цьому свободу, чи здатен реалізувати себе у своєму власному світі.

…Фінальна сцена, заключна фраза. Мить – і напружену тишу залу розривають гучні оплески. Актори та режисер, взявшись за руки, дякують глядачам. А місце подій та й саме дійство наче розмивається в уяві: відчуття, що я з друзями – у нашій маленькій Нарнії…