Він вічно щось шукає: інтернет, натхнення, сенсації або зарядку. Його легко впізнати за кількома ознаками: диктофон у кишені, кава в руках, камера на плечі й вічні кола під очима – від недоспаних ночей та безмежної любові до дедлайнів.

«Журналістика – це пригоди, це слава!» – казали мені, коли я вступала на перший курс журфаку. Але чомусь ніхто не попередив, що пригоди почнуться не в редакції, а в гуртожитку. От де завжди знайдеться тема для матеріалу!

Прокидаєшся – читаєш у чаті гуртожитку: «Хто вкрав мою каструлю?»! І вже з самісінького ранку пишеш замітку: «Кулінарна криміналістика: злочин чи виживання?».

А ввечері інша атмосфера. Тьмяне світло ліхтарика, бо хтось увімкнув «дуйчик» і той «вирубив» електрику на всьому поверсі. Сидиш на ліжку, з ноутом на колінах, однією рукою б’єш тарганів, іншою друкуєш замітки, адже кляті дедлайни горять, а сесія все ближче.

Іноді починає здаватися, що ти єдина, хто у цій будівлі не спить. Чуєш, як реве холодильник – так голосно, наче поставив собі за мету перебудить геть усіх. Згадуєш, що в його холодних нетрях невдовзі повіситься миша, адже на твоїй поличці лежить одна картоплина та й та майже неїстівна.

І все ж попри всі виклики це – не катастрофа. В гуртожитку вчишся бути спостережливим, швидким і сміливим. Тут кожен сусід – або джерело інформації, або герой нової історії. Чи те й інше одночасно.

Тож поки є ноутбук, зарядка, горнятко кави і хоча б один скандал у чаті – журналістика невичерпна.