З Героєм України, головою спостережної ради ТОВ «Агрофірма «Маяк» Котелевського району Полтавської області Тетяною КОРОСТ звів щасливий випадок. Сиділи поруч у просторому конгрес-холі, слухаючи розмірковування учасників круглого столу з проблем розвитку органічного сільськогосподарського виробництва в Україні, який відбувся в рамках  XXVIII Міжнародної агропромислової виставки «АГРО-2016». Виступи були всякі, але здебільшого затяжні, схожі на академічні лекції для студентів. Тетяна Михайлівна час від часу фіксувала на планшет демонстраційні слайди з рясними цифрами статистики і не стримувалася від невеселих коментарів.

 Було й чого, зважаючи на те, що з нашими можливостями, з нашими чорноземами ми за обсягом виробництва органічної сільгосппродукції досі спромоглися ввійти лише в другу десятку європейських країн: під це виробництво у нас усе ще залучено трохи більше чотирьохсот тисяч гектарів землі. Та й перспектива цих земель – непевна. Народний депутат Іван Крулько поділився враженнями від недавньої поїздки на Полтавщину, в унікальне навіть за європейськими мірками приватне сільгосппідприємство «Агроекологія» знаменитого на весь світ Семена Антонця. Вісьмом тисячам гектарів національного скарбу, тамтешніх родючих чорноземних нив, які не бачили ані хімії, ні глибокої оранки вже чотири десятки років, нині загрожує погуба. І загроза ця – не від примх погоди, не від тектонічних зрушень чи техногенних напастей, а від людини. Від Антонцевих односельців-пайовиків. Дехто, підбурюваний чиїмось обіцянками швидких великих грошей, уже лічить дні й години до кінця терміну оренди, щоб тут-таки закілкувати свій клапоть-пай. Хай навіть буде він у центі лану. Одна така латка – пиши пропало: поля нема. Прахом піде не золота, а платинова нива, яка без хімічного підгодовування і захисту дає нині 95 відсотків урожаїв, отримуваних агрохолдингами з їхніми промисловими інтенсивними технологіями обробітку. Варварство, і нічого іншого!

– Це парадоксальна ситуація, – не приховує досади Тетяна Корост. – В європейських країнах землями опікуються відповідні профільні міністерства. І лише чомусь у нас – Мінрегіонбуд. Якщо це реформування, то, м’яко кажучи, бездумне. Цивілізований світ переймається власне землею, її родючістю, технологіями ефективного обробітку, екологічним захистом ґрунтів, а ми – кадастром і геодезичними координатами. У Білорусі на двох білорусів – одна корова, а у нас вона одна на 100 українців. ВРХ – це головне, що може зрушити економіку села. Для цього 30 відсотків у сівозміні має бути за кормовою базою. Це і пожива для землі. Та з таким природним потенціалом ми за виробництвом органічних продуктів мали б бути у першій трійці світових лідерів! А ми радіємо, що продаємо якусь там дещицю за кордон.

Виступаючі мінялися, розмова затягувалася, дехто із особливо заклопотаних державними справами тихо відкланявся. Обіцяний спікерами міністр агрополітики так і не з’явився, і моя співрозмовниця, явно цим роздосадувана, зібралася на вихід. Пішов з нею і я, попросившись на розмову для нашого журналу.

– Про землю? Ой, маю що сказати… – скрушно похитала головою. – Коли у нас в Україні започатковувалася земельна реформа, її творці говорили, що цим наблизять інтереси людини до своєї власності. Тобто було очікування того, що як тільки роздержавлять землю і віддадуть її у власність, то всі, хто її матиме, будуть на цій землі працювати і з тієї праці матимуть доходи.

Та не так склалося, як бажалося, а геть зовсім навпаки. Я в сільському господарстві вже працюю 43 роки і можу з глибоким жалем констатувати, що ми так і не наблизили цей людський інтерес до землі як власності. Рідко який власник сьогодні достеменно знає де його земельна ділянка. Розумію, що це порівняння «накульгує», а все ж вдамся до нього. Практично кожен власник квартири чи садиби чітко знає межу своєї власності. І більш-менш орієнтується як дати цьому господарський чи фінансовий лад. А з землею?

– Але ж земельні паї, здається, виділено в натурі.

– Та виділено, згодна. Проте скільки сьогодні власників безпосередньо працює на цих своїх наділах? Статистика, яку я маю, каже: не більше 10 відсотків. А решта розпайованої землі? В оренді, в чужих руках.

 – Невже це погано?

– Певно що погано! Бо це свідчить, що задумана реформа не спрацювала. Не справдилася в основному своєму сподіванні: що люди доконче працюватимуть на своїй землі і від того, як працюватимуть, матимуть більші чи менші доходи. Бо саме ті трудівники, за задумом «батьків реформи», очевидно, мусили б сьогодні ставити перед державою питання – і про відсутність дотацій на гектар ріллі, і про великі податки. Громадою господарів, землевласників піднімали голос. А за нинішньої ситуації на землі працюють наймити. Будь-яка реформа повинна бачити далеко, аж до того дня, коли вона запрацює зі сподіваною віддачею. У нас реформування земельних відносин стимулювали якісь тогочасні інтереси, здебільшого політичні. Колгоспи ліквідували заради утвердження приватної власності. Добре, хай так. Але чи прорахували, чи окинули тверезим зором як після цього збережемо сільську економіку, та й чи вбережемо села? А сьогодні з усіх трибун уже закликають розвивати сільські території. Навіть кажуть як: об’єднуйте громади. І що з того, що громади  об’єднаються? А якщо у тих громадах людям ніде працювати? То, напевне, починати треба з розвитку виробничих відносин? Щоб чітко розуміти, чим селяни повинні на селі займатися і з чого жити. Так, створювати спроможні громади. Але щоб ці громади вимагали забезпечення соціальних умов. Цього поки що нема.

 Наш адміністративний устрій та й земельні відносини багато років формувалися, розвивалися на основі колективної, а не одноосібної праці. Нині фактично тупикова ситуація: землю розділили, і не один рік ждемо, сперечаємося, сваримося –  що з нею робити. Люди не роблять на своїй землі і вже сьогодні готові продати її. Кажу з повною відповідальністю: тільки гукніть – переважна більшість спродає свої паї. А як бути тому молодому поколінню трудівників, яке оце зараз приходить на роботу в аграрний сектор, піднімати українське село? Чому одним держава гарантувала земельну власність, а нинішні активні, працездатні, які працюють на землі і готові працювати далі, залишилися без неї? Все це, вважаю, свідчить про те, що ця реформа не мала далекоглядної перспективи. І якщо в когось і пробудила інтерес до власності, то це не означає, що в того землевласника автоматично прокинувся інтерес трудитися на землі. А наступні покоління сільських працівників часто-густо просто обділила. Породивши, між іншим, перші паростки дуже серйозного і масового конфлікту на селі, про наслідки якого страшно й думати.

Наш аграрний сектор повинен гарантувати продовольчу безпеку держави. Це правильно. Але хто, скажіть, з державних мужів предметно говорить про розвиток сільського господарства? Хто нині планує скільки  сьогодні, завтра чи через три роки вітчизняний аграрний сектор має виробляти молока, м’яса, овочів,  круп, щоб забезпечити повноцінний продовольчий кошик українця? Це ж доктрина сільського господарства, його основа: забезпечив передусім внутрішній ринок, а з рештою – виходь на зовнішній, торгуй зі світом. Так в усіх цивілізованих країнах – передовсім убезпечити від недоїдання чи неповноцінного харчування своїх громадян. Там це гарантовано. А де така гарантія у нас? Де така гарантія, яка б підтримала розвиток вітчизняного молочного і м’ясного тваринництва? В Німеччині 11 мільйонів корів на 80 мільйонів населення, а в нас на 40 мільйонів людей – всього 400 тисяч. Одна сота корови на людину!

Про ту ж таки землю-годувальницю. Нині головне – аби вона не виродилася. Значить, треба її берегти, дбати про підвищення родючості ґрунтів, збільшувати частку органічної поживи, боротися з ерозією. Цим має займатися Мінагрополітики. Воно і ніхто інший повинне опікуватися головним засобом виробництва в аграрному секторі. Бо не кадастровий номер головне в землі, а її продуктивність, родючість. А в нас одне на умі – скільки вторгуємо за землю. І масні слова про реформи системи державної підтримки аграрного сектора. Як можна реформувати систему, якої нема? У нас виробництво харчових продуктів – це соціально незахищений бізнес. Є обмеження в цінах, націнках, а до того ж повальна бідність людей. Як тут збільшувати ціни з такою купівельною спроможністю? І тому виробник сільгосппродукції часто працює собі на збиток. Світ своє сільське господарство дотує, а ми додушуємо податками. Податки європейські, а підтримки – кіт наплакав.

Тому аграрії терпляче ждуть, а нинішню непевність по повній використовує земельна олігархія, латифундисти. Розмови про необхідність земельного ринку – це ж їм на руку. Сьогодні фатальну помилку, якої ініціатори реформи свого часу припустилися  у земельних відносинах, ще можна виправити.

– Як?

– А ми звернімося до досвіду Польщі. Там за часів «народної республіки» 25 відсотків сільгоспугідь перебувало в їхніх «колгоспах». Решта – у дрібнотоварному виробництві. Так от ті «колгоспні» землі там передали до спеціалізованого державного агентства. А вже це агентство від імені держави якісь масиви надавало в оренду, а щось продавало через аукціони. Хоча охочих купувати там спершу було небагато. Нам нині треба встановити фіксовану ціну на землю. І за цією фіксованою ціною держава мала б викупити земельні паї в усіх охочих їх продати. І створити для розпорядження нею таке ж агентство, як у Польщі. Хоча я добре розумію, який ґвалт це зчинить серед наших «земельних баронів». Бо дехто з них уже уклав договори оренди з власниками паїв на півстоліття. Навіть виплачують наперед орендну плату – є й такі.

– І що тут можна вдіяти? Як врятуватися від «землехапства»?

– Не знаю, треба шукати законних шляхів. Але не зволікати. Бо нині вже стало нормою: орендар засіяв ниву пшеницею, поки до жнив діло дійшло, а в нього вже в центрі поля кілками відбита ділянка: це власник паю так оригінально «позначив» закінчення терміну оренди. Якщо таке допустимо як норму – це буде кінець. Це розірве економіку сільського господарства. Не великотоварного виробництва – ті як вирощували соняшник-сою, так і вирощуватимуть. Кажу про тих місцевих середніх сільгосптоваровиробників, які сформували виробничі фонди і тримають тваринництво, утримують села, забезпечують роботою людей. Бо для того, щоб утримувати тисячу працюючих, як оце зараз в нашій агрофірмі «Маяк», керівникові треба добре попотіти. Треба думати вдень і вночі.

Земельна реформа мала прив’язати людей до поля. Думалося, як колись: батьки передаватимуть свої паї у спадок дітям, які теж трудитимуться в поті чола, щоб на старості їх замінили вже їхні діти. А вийшло геть навпаки: навіть батьки на землі працювати не хочуть. Є ж можливість отримати легкий прибуток – орендну плату за пай. Це типовий приклад отримання нетрудового доходу. Сьогодні таких орендодавців – до 80 відсотків.

– То, може, варто законодавчо обмежувати кількість землі, орендованої одним господарством? Можливо, так, зрештою, вгамуємо офшорні апетити наших «земельних баронів»?

– Вважаю, що все це можна відрегулювати квотами виробництва. Прив’язати до кількості орендованих угідь виробництво певної сільгосппродукції. Маєш, скажімо, в обробітку 100 тисяч гектарів землі – вироби по сто тонн молока на гектар. А це вже ферма, органічні добрива, додаткові робочі місця. Торік довелося побувати в Латвії. До вступу в ЄС Латвія виробляла 1,8 млн. тонн молока. В Євросоюзі їй різко урізали квоти – до 800 тисяч, в межах фізіологічної потреби споживання в розрахунку на одного латвійця. Звісно, певний час, Євросоюз компенсував втрати. В Україні необхідно створити внутрішній баланс виробництва продукції. Чітко розрахувавши його на душу населення. І зробити гарантією та й зобов’язанням для товаровиробників. Установити квоту на виробництво сільгосппродукції. І виходячи з цього визначити наш експортний потенціал. Оце завдання завдань для рідного Мінагрополітики.

У нашому господарстві під кормовими культурами – 4 тисяч гектарів  ниви. Колись мала розмову з одним представником великого агробізнесу. Той, коли довідався про наші кормові угіддя, щось поклацав на калькуляторі і переможно прорік: «Навіщо сіяти корми, тримати худобу, купу людей, якщо на цих нивах, посіявши соняшник, мали б 120 мільйонів доходу і горя не знали». А з чого б жило село, де б заробляли люди, якби знищили ферму? І що ж мені сказати своїм? «Ідіть, люди, куди хочете, робіть що хочете, – я вже тепер царівна, посіяла, що собі дорожче, а вам хоч не світай»? Ні, хай собі хтось так думає і господарює, а ми так не працюватимемо. Хоча держава поки що таких, як ми, підгодовує лише обіцянками підтримки. А тієї підтримки як не було, так і нема.

– Що підказує Ваш багаторічний досвід? Сподіватися?

– Не знаю. Хочу вірити. Не вірити гріх. Хоча, чесно, трудно вірити, що все скоро зміниться на краще. Свого часу, коли після розвалу колгоспів поля в селах роками на обсівалися, хтось же підказав Леоніду Кучмі запровадити єдиний фіксований сільськогосподарський податок. І діло зрушилося з мертвої точки: почали брати землю в оренду, засівати поля… А тепер, схоже, знову комусь кортить повернути село назад, до розвалу. Маємо ж підприємства, які є готовими високоефективними виробничими моделями нашого українського сільського господарства. То беріть цей досвід на озброєння, запроваджуйте по всій країні! Поставте в однакові умови латифундиста, середнє господарство і фермера, зрештою, запровадьте справедливе оподаткування. А не так, як нині: комусь ПДВ, а комусь – відшкодування ПДВ. Але ж найпродуктивніше сільське господарство – в сільгосппідприємствах-«середняках». Сьогодні щоб купити трактора, треба стягнутися щонайменше десятьом фермерам. Ну, хай не десятьом, а п’ятьом. Бо для одного фермера з його 20-ма гектарами ріллі така покупка точно не по кишені.

Державна політика в сільському господарстві повинна передовсім визначити пріоритети. Те ж таки органічне виробництво. Може Україна виробляти органічні продукти? Може. І торгувати цією продукцією з усім світом. Той-таки соняшник можна вирощувати як органічну культуру. Але ж ми цього не робимо. У нас бізнес – хто менше вкладе, а більше вхопить. У тому числі – з державного пирога.

– Нині влада закликає сільські громади об’єднуватися, обіцяючи як очевидне заохочення передати їм у розпорядження землі за межами населених пунктів.

– Та таких земель практично немає, вони вже всі розподілені.  Це ж були землі запасу, для ОСГ і фермерських господарств. Всього-на-всього 5 відсотків у кожній сільській раді. Їх давно розібрали: спершу для фермерства, а потім – по 2 гектари під ОСГ. Це ніякий не стимул для об’єднання громад. Вони повинні об’єднуватися навколо економічної діяльності. Є у селі ферма, тракторна бригада, якась переробка – отам робочі місця, звідти треба відроджуватися, розвиватися. Тільки економіка дасть розвиток, зростання, приріст населення.

Ми роками тужимося все вирішувати за людей. Вони й самі до цього звикають. Навіть депутатів собі обирають з надією, що ті за них усе вирішать. А де відповідальність громад? Є ж країни, де навіть виборча квота прямо залежить від ступеня економічного розвитку регіону. Це, по-моєму, правильно. Але – не для нас. У нас кандидати в депутати просять-молять людей: «Виберіть, я ж вам відслужу!» А треба навпаки, щоб люди просили достойника. Як ото колись в газетах писали: «Дати згоду балотуватися». Хай це тоді було формально, але в цьому була суть. А територіальна громада повинна справді, як записано в законі, бути спроможною. Працювала головою райдержадміністрації і можу потвердити: сільські голови у переважній більшості неспроможні ані порахувати свій бюджет, ані його розподілити. Вже не кажу про відповідальність. На всі проблеми у них зазвичай одна відповідь: нема грошей. А ти ж, голубчику, тоді навіщо вибирався? Шукай гроші! Дивись, хто у тебе платить податки, а хто не платить, як господарюють на вашій землі. Так само і громада. Поки що у громад немає цієї свідомості, відповідальності за себе. Об’єднуватися чи не об’єднуватися – це має врегулювати законодавство. Бюджетне. Хочете жити так – оце вам бюджет, оце податки: розпоряджайтеся і живіть. А не можете – спрягайтеся, об’єднуйтеся з сусідами, чи просіться до економічно сильніших. Хай отримають субвенцію на освіту на охорону здоров’я. От у нас в одній школі 700 дітей, а в іншій –20. А виділяється на дитину 12 тисяч. То першій школі виходить субвенції 5 тисяч на дитину, ми відбираємо від дітей,  а у другій – 30 тисяч. Хіба ж це справедливо? Ото громада тут хай і дума що робити.

Люди нині складні. Багато живе за принципом: працювати так, щоб не працювати. Багато цьому «посприяли» центри зайнятості і виплата орендної плати за паї. Раніше вони старалися заробити, бо на кожен вироблений карбованець була натуроплата: її чи давали чи продавали за пільговими цінами. А зараз? Наші отримують за кожен пай по 20 тисяч. А якщо в родині їх 3-4? Рахуйте. А в нинішній конкуренції з «агромагнатами» ми змушені збільшувати виплати. Інакше не вистоїмо. У нас, наприклад, один такий олігарх, пан Веревський, агітує пайовиків укладати з його холдингом угоду оренди на 49 років, обіцяючи виплатити відразу всю орендну плату наперед. Що це? Та нелегальний продаж землі! І факт недобросовісної, дикої конкуренції.

– Заїжджають такі орендарі і у ваше господарство?

– Та заїжджали, і то не раз. Проте ми поки що тримаємо оборону. Захищаємо нашу економічну діяльність.

– Але обіцянками виплачувати пайовикам наперед усю орендну плату за 49 років, які оце роздає згаданий Вами добродій, очевидно, мав би зайнятися Антимонопольний комітет?

–  Мав би. Але ж не займається. Хоча цю обіцянку справно розтиражувала газета. Це кричуще нездорова конкуренція на ринку оренди. Але для того, щоб вона була здоровою, потрібен закон. Як у Польщі. Там чітко зафіксовано скільки орендар сплачує державі за оренду її землі: 2 центнери пшениці за гектар. Звісно, еквівалент її біржової ціни на момент сплати. Чітко і ясно. Не більше і не менше. До слова, землею там торгують не погектарно, а лише цілісними масивами. Щоб зберегти і сівозміну, і систему землеустрою. Саме в польських законодавчих актах вичитала і запам’ятала мудру фразу: «Роздавання землі безкоштовно – означало б поразку реформ». Отак! А ми роздали землю – і цим підірвали нашу реформу.

Нещодавно була присутня на засіданні профільного аграрного комітету Верховної Ради. Розглядали пропозицію іноземних інвесторів, які займаються спільною діяльністю в Україні, – внести зміни до Земельного кодексу про надання права викуповувати землю під об’єктами спільної власності для таких підприємств. Мовляв, цим зменшимо ризики, бо іноземці не можуть будувати щось не на своїй землі. Правильно, я це підтримую! А хіба ми не в такому ж становищі постійного підприємницького ризику?  Чим ми гірші? Чому для іноземців одні умови, а для нас інші? Сьогодні земля під фермою коштує 7 мільйонів за гектар. І ми платимо 2 тисячі гривень за кожен гектар орендованої під корівником чи свинарником землі. Стільки ж, скільки за гектар ріллі. То як у таких умовах розвивати тваринництво, а тим паче виробляти дешеве молоко чи м’ясо?

Знаю одного агронома, в якого сама багато літ набиралася мудрості, ще із тих самородків, хто землю пучками відчував. Дуже переживає: як так, мовляв, роздали паї, а мій онук оце прийшов з армії, працює на тракторі, а землі не має. Каже: «Якби ж то навели тут порядок, я б, Тетяно Михайлівно, іще б 95 год прожив би».  Оце і я такої ж думки. Все сподіваюся на те, що в села наші лад і добробут повернуться.  Вже мій син директором агрофірми й онуки підростають. Син вивчився на юриста, але не пішов у прокурори чи судді, а повернувся додому. Напевно, гени мої передалися. Покликання, значить, таке. За своє життя могла б забезпечити єдиній дитині небідний достаток. Але він змалку звик до селянської праці, ще дитиною пас худобу. Хоче заробляти свій хліб. І це мені на радість.

Сільське господарство в усьому світі – пекельна праця і суцільний ризик: як би не вкладався, які б сучасні технології не застосовував, а природа бере своє. Тут безвідповідальним не місце. А в нас, на жаль, рідко коли знайдеш відповідального. Навіть за стратегічні рішення, що стосуються сільського господарства, села чи земельних відносин.