Довідалася, що мій онук-шестикласник відмовився брати участь у шкільному новорічному спектаклі. І вкрай здивувалася: вчиться музики, багато читає, постійно ходить до театру, на концерти, на стадіон, боячись пропустити цікавий футбольний матч, дуже любить подорожі, екскурсії. Учасник не одного концерту в Національній спілці письменників України і навіть у Національному театрі ім. Івана Франка. А тут відмовився. Яка ж мала бути роль? Кощія Безсмертного. Невже через те? Ні, виявилося, хлопчику просто не сподобався сценарій, який їхня вчителька української мови та літератури замовила десь за 1 тисячу гривень.  

Беру текст (вчителька виставила його в інтернеті, щоб діти могли вчити свої ролі). Читаю. Найперше, що впало в око, – дивне оформлення: ні тобі назви, ні автора. Текст начебто віршований. Але що то за «вірші», лелечко?!! Схарамаркані сяк-так: ні рими, ні ритму, ні мови української, хоча начебто й українська. Начебто… Що це за «ватрушечкі», «хорошушечкі»?!. Та навіть схожі за звучанням слова українською мали б закінчуватися не на і, а на и. Але в цьому «сценарному шедеврі» русизмів – даруйте, як гною! Що, для прикладу, тут має означати слово «тронете»?

Або:

Тітка Фрося з Корольом,
Одружилися нині дньом.
Стали жити поживати
та РОШЕНОМ торгувати.

Яка, звиняйте, в бісового батька тітка Фрося? З яким Корольом? І до чого тут фабрика «Рошен»? До речі, знаєте, як звали цього українського короля (зі сценарію)? Не впадіть:

У цьому палаці жив добрий Король,
Звали його Коля Сто тридцять второй!

Уявляєте, це ж скільки віків нас ці «Колі-королі» мучили?! Вам смішно? Мені гидко. Навіть страшно.

Часто ці безграмотні «вєрші» просто неможливо вчитати — застряють в зубах. Ось кавалок про Шапокляк:

Дресировальницею стала,
її в цирк працювати забрали!

А як вам тутешнє «псевдо» однієї з героїнь цього «сценарію» Червоної Шапочки: «Капелюшка», «Шапчьонок»? А така тирада:

Капелюшку в армію взяли
і там її інакше назвали
зеленим беретом вона нині зветься,
а на Червону Капелюшку не відгукнеться?

Але що тієї «Капелюшки» візьмеш, якщо:

Я весела розбійниця,
бешкетувати я охотниця?

І тому:

Мені шапку бабуся натхненно
зв’язала зовсім недаремно!

Отак — натхненно і недаремно. Ще й «зв’язала», хоча українською ця дія зветься по-іншому.

Не менш «колоритні» інші «герої» сього витвору.

Перша дочка. Істота середнього роду. Бо ж: «Я краще за всіх».

Сищик Шерлок Холмс (бідний Конан Дойл!), який намагається зібрати тут, у Києві, нову команду, бо його друг Ватсон у від’їзді:

Друг мій Ватсон на бульварах
відпочиває на Канарах.

Київські бульвари знаю, французькі, одеські… Виявляється, і на Канарах вони є!

А хто така Галина Бланка? І чому мої онуки обов’язково мають знати про Сівку-Бурку? Та ще й «рафінованою мовою» сумнозвісного «цилюрника з-за канави»:

У Сівки-Бурки перелом —
він хвіст зламав сьогодні дньом.

Про Сірого Козлика – то окрема «пісня». Про «жисть»:

А сірий козлик в ліс пішов,
Ледь-ледь додому на рогах дійшов.

Чому мій онук у його віці доконче має знати, що так кажуть про п’яниць? І навіщо дітям ця «аромотерапія» затрапезного пивного кіоска? Невже такі «тексти» навчать їх дотепності? Сумніваюся.

Увесь сценарій кишма кишить якимись персоналіями, витвореними чи то «під кайфом», чи внаслідок алкогольної інтоксикації.

Ось охоронець Кощія Шварц Негр (іноді він стає Шварцнегером). За таку маячню Арнольд Шварцнегер міг би нашого письмаку і до суду потягти. Або Алла Пугачова, яка вилазить… з пральної машини, та ще й в образі Мари, і ця Мара співає пісню «Мій, мій, мій, ти тільки мій…», яку присвячує… Майклу Джексону. А далі – тримайтеся, щоб не упасти:

Майкл Джексон з Пугачовою
співають пісні по новому!
Разом співають, не скриваються
Время і Стєкло називаються!

І останній гидавий мазок зі «сценарію»:

Візьми панчохи «Голден леді»,
ти в них прекрасна, як міледі.

Нічого не скажеш, гідну новорічну героїню знайшов автор цієї «забави»: неперевершену авантюристку, яку б сьогодні ще й назвали валютною повією. Чим не приклад для дитини?
Гадаю, досить цитат? Наситилися? Бо мене вже відверто нудить. Чи, як написано в цьому «творі»:

«Мені навіть нудно так крокувать».

Те, що мій онук-відмінник відмовився грати в цьому горе-спектаклі, вважаю вчинком. Гідним. А тому маю всі підстави звернутися «гласом вопіющого» до організаторів цього шкільного свята.

Змилосердьтеся, не карайте нас такими літературними помиями! Бо ці «експерименти» над дітьми раз і назавжди можуть зруйнувати у них поняття про добро і зло, справжнє і потворне.