Після пар університет випускає тебе в місто трохи розібраною, як конструктор після гри. Думки, як недочитаний конспект, а ноги вже самі знають дорогу до супермаркету біля метро. Зайшла туди так, мимовільно. Ніби це був ще один корпус мого вишу: яскраві лампи, рівні ряди товарів, запах свіжого хліба, що вже змішався з прохолодою морозильних камер.

Біля входу стояв він – охоронець. Не з тих, хто просто існує у формі, щоб відбивати рамку. Мав погляд людини, яка спостерігає за світом не через об’єктив камери, а через прожиті історії. На бейджі – «Василь Іванович». На обличчі – легка втома, яка не старить. Навпаки, робить риси теплішими, людянішими.

Чемно кивнула, він відповів таким самим коротким кивком, але за мить обізвався першим:

– Студентка?

– Вгадали, – усміхаюсь.

– Вони завжди голодні після навчання. А я от уже двадцять років дивлюся, як людині треба небагато: теплий хліб, розмова. І щоб її помітили.

Я завмерла. В супермаркеті, куди всі приходять по покупки, він говорив про те, чого не купиш. Ділився думками, багатшими  за все разом, що було виставлено тут на продаж. Говорив не поспіхом, але й без пауз, наче боявся, що правда може сполохатись і втекти. Що раніше працював інженером, будував заводи, якими тепер ніхто не ходить. Що охоронна форма – не мрія дитинства, просто час такий, коли роботу не вибираєш. Що найбільша крадіжка, яку він бачить щодня, – це не шоколадки й кава, а людська втома, яку немає куди покласти на касі.

– Знаєте,  – мовив, – я бачу людей наскрізь. Але не щоб ловити, а щоб зрозуміти, кому сьогодні важче, ніж здається.

Повз промайнула жінка з пригаслими очима. Він майже непомітно підштовхнув до її рук візок, що стояв криво.

– Це теж частина моєї роботи, – тихо додав.

Я слухала і думала: університет дає мені дисципліни, а такі люди  дають розуміння. Його історія не просилася у громовий подкаст або гучне інтерв’ю. Вона хотіла ніжного жанру – тихої урбаністичної зарисовки, де слово не кричить, а тихо зорить поруч.

Купила собі маленьку каву у скляночці. Іще одну – для нього. Він заперечував, але поглядом уже усміхався.

– Бачите, – каже, – все-таки ви слухали уважно: людині треба небагато… Дише щоб її помітили.

З магазину вийшла іншою, ніби пройшла не один поверх супермаркету, а кілька щаблів людяності. І зрозуміла: іноді найважливіші історії стоять не в книгарні, не в стрічці новин, а побіля автоматичних дверей, у темно-синій формі з написом «Охорона».

Пообіцяла собі написати про нього.

Бо про тих, хто бачить глибше, ніж об’єктив, варто говорити голосніше, ніж про камери.