Саме так, мовою російського оригіналу, нині заговорило угорське суспільство, втомлене від проросійської політики уряду Орбана. Тематика цього гасла в різних інтерпретаціях переважала й на транспарантах в Будапешті восени 1956 року, коли демократична Угорщина повстала проти прокремлівської комуністичної диктатури.

Тоді цей спротив придушили радянські танки. Як і Празьку весну 1968-го. Але то було протистояння зовнішньому ворогу – СРСР та його комуністичними маріонетками. Нинішні ж масові виступи угорців спричинені внутрішнім фактором, але знову ж таки не без опосередкованої участі «правопрєємніци СССР» – росії. Політика Орбана, схоже, дістала за живе угорців, як колись уже діставало правління їхнього сталінського холуя Маятша Ракоші-Розенфельда. Бо як і свого часу Ракоші, Орбан теж став ревним підспівувачем кремлівського диктатора. Зокрема і щодо повномасштабного воєнного гарбання України.

На цьогорічних масових березневих мітингах лідер угорської опозиції Петер Мадяр закликав відправити Орбана «на звалище історії» за зраду національних інтересів. Заявивши, що «весна угорців» вже настала, виголосив оте «вірусне» гасло, яке заполонило країну й цитується провідними світовими медіа: «Товаріщі, конєц!».

Натомість Орбан, спекулюючи правом вето в ЄС, ініціював проведення всенародного опитування щодо майбутнього не Угорщини, а… України. Мовляв, вона не може стати членом Євросоюзу «без згоди угорців». Якщо опозиції не  вдасться захистити правдивість цього голосування, результати його важко спрогнозувати: угорське суспільство роками перебувало під впливом орбанівсько-московської пропаганди. Та хай там як, а маємо випад, цілком у путінській парадигмі: спершу «по-паханськи» прикритися тісним колом своїх поплічників, втягуючи їх у нечистоплотну гру (так зробив і російський диктатор), а потім –виправдовувати своє негідництво «волею народу».

Масові виступи проти свавілля диктатури та втручання москви були свого часу у Мінську, Тбілісі, Єревані. Але характер протестів проти розповзання кремлівської диктатури у країнах Західної Європи все ж таки відрізняється. По-перше, маємо справу з країнами Євросоюзу, від якого вони явно залежні, а по-друге, вплив москви помітно слабне через її втрати у війні. Тому сподівання на перемогу демократичних опозиційних сил в Угорщині є. Як є вони стосовно ще однієї країни – Сербії, де народні протести в березні 2025 року також досягли піку.

На демонстрацію в Бєлгараді, очолювану керівником опозиційного руху «Сербія» Здравком Поношем, зібралося до мільйона учасників. Для невеликої країни це небувалий сплеск масового невдоволення. Люди обурені неефективністю адміністрації президента Александра Вучича. Такі масштаби протесту вже ставлять під сумнів стабільність нинішньої влади і можуть призвести до суттєвих політичних змін. Вучич заявив, що готовий перевірити свою легітимність на виборах через «чотири-п’ять місяців, а може, і через три». Він  також підтримав мирний  підхід правоохоронних органів до дій мітингарів.  Хоча демонстранти стверджують, що правоохоронці використали «звукові гармати», спричинивши серед протестувальників масову паніку. Втім, влада країни це рішуче заперечила.

Додамо для повноти картини, що на початку березня люди масово мітингували і в столиці Словаччини Братиславі – протестували проти проросійської політики їхнього прем’єр-міністра Фіцо. Учасники акції скандували на площі Свободи: «Словаччина – це Європа!», а Фіцо назвали зрадником інтересів словаків.

Війна, розпалена росією в центрі Європи проти суверенної України, неминуче зачепила континент за живе. Люди розуміють, що в разі подальшого загравання їхніх політиків і владців з рашистським агресором той, як уже було, посуне і на їхню землю, в їхні міста і села, в їхні домівки. Із закривавленим «топором русского міра» у пазурах.