Харків прощається з Геннадієм Кернесом. З телевізійних новин, повідомлень і світлин в електронних ЗМІ вражає нескінченна вервечка людей до труни небіжчика: з гвоздичкою в руці чи й цілими оберемками квітів. До цього велелюддя з сумними і серйозними обличчями бракує елегантного чоловіка, який би виліз на дах припаркованого неподалік авто і вигукнув класичне: «Чи був покійний моральною людиною? Ні, він не був моральною людиною. … Всі зусилля він поклав на те, аби жити за рахунок суспільства…»

І якщо в час Ільфа та Петрова суспільство не бажало, аби покійний жив за його рахунок, то тепер світ кардинально змінився. Світ ніби якоюсь потойбічною силою обернуто, як говорив інший літературний герой, догори дригом. Українське суспільство затято і вже довший час іде у зворотній бік від здорового глузду та розуму, рухається не на схід сонця, а у присмерк.

Я жодного дня не жив і жодної ночі не ночував у Харкові. Знаю це місто здебільшого з яскравих творів українських письменників «розстріляного Відродження». Може, тому мене гризуть тепер і нерозуміння, і подивування, і прикрощі, і сумніви, і навіть переляк уздріти в тій довгій черзі до прощання когось зі знаних харків’ян, хоча б того ж таки Сергія Жадана…

Майже сорок років тому на факультеті журналістики Київського університету імені Т.Шевченка (правда, на різних курсах), вчилися ми з одним своєрідним харків’янином – Борисом В. Він уже тоді був не за літами мудрим, говорив мало і майже не посміхався, сумлінно «гриз» науку, критично і, сказав би, навіть полохливо ставився до дівчат… Єдине, чому був відданим фанатично, – футбол. На майданчику, обнесеному високою сіткою-рабицею, у долинці біля четвертого гуртожитку на вулиці Ломоносова, де чи не щодня під вечір вирували наші баталії, ми зійшлися. І навіть подружилися…

Відтоді минули десятиліття. З Києва ми роз’їхались врізнобіч. Я – далеко, а Боря В. назад, до свого Харкова. І весь цей час, наскільки знаю, живе там.

Черга до Кернеса спонукала мене – важко, з пригодами, через сьомі руки – розшукати Борю. Його голос із мобільника не змінився. Самошанобливість, гонор, невидима стіна до співрозмовника в манері спілкування теж нікуди не поділися. Мою бурхливу радість і хлопчачу ностальгію він зустрів приблизно так, як Печорін розпростерті обійми Максима Максимовича… Через те я облишив емоції і спитав напрямки – чи не стоїть він, мій друг Боря, нині в черзі попрощатися із харківським градоначальником? І взагалі, що то є у них за «слобожанський феномен»?

– Сіжу дома, п’ю чай,.. – з паузами, як то роблять дипломати, спершу російською, а потім ніби спам’ятавшись похапцем перейшов на українську: – а щодо черги, то тут «вот в чом дєло», як казав Микола Хмелюк (популярний серед студентів викладач КДУ – авт.). Ти ж розумієш: люди хворіють, і порівняно з тим, скільки хворих на ковід і скільки тих, що побиваються сьогодні за Кернесом в Харкові,.. – ті, що там, у закостенілій черзі, мають велику перевагу. Мене там, звичайно, нема і бути не могло. Я ж книжки читаю і телевізор не вмикаю, хіба футбол, і то не всякий. Те, що відбувається нині, і не тільки в Харкові, і не тільки в Україні, позначено якимось відьомством, якоюсь страшною маною. Якби мені ще десять років тому хтось сказав, що такими темпами танутимуть льодовики у Східній Антарктиді і плавитимуться ще дужче, ніби віск, мізки людей, – я би не повірив! Тане щось непорушне, віковічне, усталене, ніби земля під ногами розверзається. А довкола прірви топчуться барани. Саме вони. Барани убралися в людську одіж і маскуються під істот мислячих. Тому і в Харкові, і будь-де, де велике скупчення баранів на одному квадратному метрі, – отам і стрижуть «вовну».

– Що ж робити, Борю?

– Пити чай і чекати. Це щось таке не пояснюване, глобалістичне. Ніби якась пошесть. Ти ж подивись на Америку. Там свій кернес, із мімікою та жестами Беніто Муссоліні, а у Франції хіба краще? Церкви горять, що стояли непорушно століттями… Ти думаєш, просто так? Ні! Щось завжди випливає із чогось. Все пов’язане. Нині, принаймні в Україні, є три прошарки суспільства. Перший – назвемо його «колективний кернес». Це маленький відсоток людей, що «володіють світом». Реальний світ справді біля їхніх ніг, навіть, якщо ті ноги вже й не ходять. Другий прошарок – якраз ті, що стоять сьогодні, умовно кажучи, біля труни Кернеса. І третій тип – це я, той, хто сидить, п’є чай і незворушно споглядає. Не просто, завваж, споглядає, а мудро. Цей смутний час треба пережити, перечекати. До тих людей, що в черзі, вже не достукаєшся. Їм пороблено. Вони шукатимуть нового кернеса. І навіть сам Харків можуть перейменувати на його честь.

– І що? Знову пити чай і чекати?

– Звичайно! А для кого назва міста? Хіба не для людей, що тут живуть? Тому допоки ота черга, як у мавзолей, до цього тіла, доти воно – живєє всєх живих! Як не крути – треба пережити, перечекати. І пити добрий чай…