… Мер прокинувся посеред ночі у власному ліжку від того, що… несамовито плескав у долоні. Він аж сів і оперся ліктями на коліна. Протер очі. При яскравому місячному сяєві підняв до припухлих повік долоні, якими щойно вергав луну по всій кімнаті. Вони, здавалось, аж побіліли від виляску.

Мер помалу приходив до тями, але сон ще блискав фонтановим видивом.

У тому сні мер сидів у першому ряду обласного музично-драматичного театру, з величезним букетом червоних троянд. На ньому був чорний, дорогого англійського сукна, костюм, наваксовані до блиску черевики, а на шиї, на шворці, висів білий маленький театральний бінокль…

Показували прем’єру режисера Бузірова «Коні не винні»…

У театрі був аншлаг. Гра акторів раз-по-раз уривалася оваціями. Мер і собі в ті хвилини затискав між коліньми гострі цурпалки троянд та в екстазі плескав, мов щедрий меценат і заповзятливий театрал.

Вистава була довгою. Але мер, провалившись у мистецький астрал, навіть не зчувся, як вона заплелась у кульмінацію, а потім плавно перейшла в розв’язку…

Зала захлиналася заключними оваціями, і за мить із-за лаштунків явився весь мов на шарнірах режисер Бузіров, котрий виводив на сцену живого… Михайла Михайловича Коцюбинського!

Зала шаленіла. І від вистави Бузірова, що переплюнув того вечора  Брехта і Романа Віктюка, і від Михайла Коцюбинського, який придався, бач, до прочитання театрального…

Оплески не стихали, як раптом Бузіров заклично простяг свої руки у бік шанованого всіма пана мера, і він, з великим букетом троянд, по-молодецьки вибіг на сцену. Обняв Михайла Коцюбинського, вручив йому троянди. Той квіти взяв якось зневажливо і, нахилившись непомітно мерові до вуха, з притиском прошепотів, ба навіть просичав: «Якщо коні не винні, то хто? Хто винен, я тебе питаю?»

Мер знічено дивився то на невдоволеного Коцюбинського, то в залу, на людей, і тільки в’яло посміхався. Михайло Михайлович у цей час як дві краплі води нагадував раннього у президентстві Віктора Федоровича, і ті аналогії нічого доброго не віщували. Мер не розумів, про що його питає класик, і чого він, власне, від нього хоче?

Він лякливо озирався на залитій світлом сцені і все дужче аплодував, відступаючи подалі від Коцюбинського…

На тому, врешті, сон і обірвався, несвідомим плесканням посеред тиші в мерській спальні…

Нормального спання вже не було.
Рештки ночі – мов суцільне марення. Мер встав ні світ ні зоря. Умився. Ретельно почистив зуби. Аж тут задзвонив телефон. Начальник міської поліції вважав за потрібне без зволікань повідомити, що вночі з постаменту на могилі Михайла Коцюбинського стято 100-кілограмове бронзове погруддя… І жодних слідів…

Мер їхав з передмістя у ту рань невиспаний і злий. Втоплений у тепле шкіряне сидіння лімузина, він батожив сам себе сакраментальним: «Чому я?!! Ну, чому це все по мою душу?! То той, із його межигірськими пеньками та страусами, а тепер цей, уже забронзовілий, із його погруддям… Чому я?! Чому це все за мого мерства?! Не дадуть, казли, нормально жити…»