Того дня в студентській аудиторії не було жодного вільного місця. На столі – різноманіття гаджетів: студенти-журналісти налаштували диктофони, аби не загубити сказане гостем.
На столі – два опасисті томи: лаконічна назва «Мій час» інтригує…

Поки перерва між лекціями, навмання відкриваю одну з них, якраз на «заспіві». «Доля звела Бориса Йосиповича з багатьма людьми, які залишили помітний слід в історії. Він працював «під рукою» перших керівних осіб України П. Ю. Шелеста і В.В Щербицького, мав можливість спостерігати зблизька, як досягається піднесення і твориться застій. Випало йому пізнати «розбудову незалежної України. Особливо показовий для «розбудови-розору» новонародженої держави калейдоскоп міністрів аграрної галузі України…»

Так пише про Бориса Кириченка, нинішнього гостя студентів-журналістів Грінченкового університету,  Володимир Біленко, колишній редактор відділу газети «Сільські вісті», заслужений працівник культури України.

Читаю сповідь з його «Часу»: «Ніколи нікому не лестив, не штовхався на кар’єрних щаблях. Після закінчення інституту писав заяву тільки на призначення майстром, відповідно до направлення міністерства. Далі за усною згодою мені доручали складнішу роботу і відповідальнішу посаду».

Борис Кириченко із тих, про кого кажуть: «Народивсь і вдався». Але цього було б замало, якби не його невситима жадоба знань і титанічне працелюбство.

– Я ніколи не боявся важкої праці і відповідальності, – каже Борис йосипович. – Колись нам треба було каналом «перейти» залізничну колію, що веде з Івано-Франківська до Надвірної. Залізничники визначили для нас «вікно», аби розібрати рейки полотна, а ми мали перекопати насип, вийти на потрібну глибину і звести тимчасовий міст… Приїхали залізничники, довго радилися, примірялися, узгоджували… І за кілька годин «підготовки» дійшли висновку: сьогодні вже не будуть братися до робити, бо… не дай же Бог не встигнуть! Я слухав-слухав та й кажу: «А давайте я візьму відповідальність на себе». Всі страшенно зраділи: знайшовся той, хто суне голову у зашморг…

Життєпис Бориса Кириченка – живий приклад, коли «сміливі завжди мають щастя», бо раз-по-раз він тягнув, здавалося б,  непосильну ношу, йшов тільки вперед – і долав вершини.

Спершу його запросили прямісінько в апарат ЦК Компартії України, згодом до Москви. Так він уперше потрапив за високі куліси, на «кухню» великої тоталітарної державної політики, аби через багато років про все це повідати публіцистичним словом.

Вже прийшли до читача два томи його спогадів та роздумів. «На виході» третій том. Автор зізнається: «Пильно придивляюсь довкола, упорядковую нажите та раджу нащадкам, як із розумом розпорядитися спадком. Йдеться не про тлінні матеріальні набутки чи нерухомість…»

В його книжках – десятки, сотні людських доль, історій. Ось, скажімо, оповідь про тернистий шлях академіка Володимира Юрчишина, колишнього ректора Української сільськогосподарської академії. У 1976 році його взяли в облогу контролери та ревізори. А нацькував їх на шанованого ректора… його ж таки заступник, який спав і бачив себе у кріслі шефа.

«Приїхали політичні розбійники і вчинили погром не Юрчишина, ні, а всієї української сільськогосподарської науки. Так особисте горе стало болем усієї України, усієї аграрної передової думки», –  підсумовує Кириченко. Отак за страченою долею однієї людини береться пусткою неозорий суспільний лан.

Борис Кириченко надзвичайно цікавий – і публіцистичними книжковими рядками, що ще пахнуть друкарськими фарбами, і премудрими усними оповідями. Час зустрічі з ним промайнув, ніби одна мить. І несподівано довірлива розмова, вже насамкінець, схилилася до того, що «сьогодні журналістові надзвичайно важко надрукуватися, знайти кошти на видання».

Рецепт від мудрої людини, за якою роки і досвід, простий: «Якщо хочете, щоб вас читали, друкували і навіть обожнювали, – завжди будьте самі собою, занотовуйте правду, пишіть щиро, самобутньо, талановито».