Якщо прямувати від столиці в бік Канева автошляхом Р19, то старовинного наддніпрянського села Халеп’я не оминути. І в самому його центрі побачите ошатну одноповерхову будівлю, зведену ще у позаминулому столітті. Великий надпис на фронтоні «Музей», пару екскурсійних автобусів поруч наочно переконують – ми не заблукали. Це єдиний у світі музей першовідкривача трипільської культури Вікентія Хвойки.

– Почекаєте, поки завершу екскурсію зі школярами,– чи то запитав, чи запропонував Василь Трубай.

Про зустріч домовилися заочно, доти Трубая знали як кінодраматурга, прозаїка, поета, публіциста. Але того дня він розкрився як неперевершений оповідач історії життя Вікентія Хвойки, музей якого доглядаєвже тривалий час.

– Це був будинок школи, зведений за типовим на той час проєктом у 1896 році, – почав оповідь. – Його стіни бачили Вікентія Хвойку. З 1896-го по1898-й роки той вів поблизу розкопки, мешкав тут і зносив сюди всі викопані речі. Саме тому тепер тут музей Вікентія Хвойки і трипільської культури.

Гостям я загалом трошки розказую про Вікентія Хвойку, про його любов, його життя. Розказую, де він копав, що викопав. І, звісно, розповідаю про трипільські традиції, обряди, якими ми з вами користуємося до цього часу, і навіть забули, що ті звичаї значать.

Вікентій Хвойка народився 1850 року в Чехії. Був старшим серед вісьмох дітей. Ріс тихим і скромним хлопцем, але був здатний на вчинки, від яких люди розводили руками, міг в одну мить перевернути своє життя догори дриґом. Закінчив школу, потім сільськогосподарські курси, був агрономом, вирощував хміль.

Вікентій мав харизму, притягував до себе людей. Знав кілька мов, писав вірші, дуже гарно малював. Коли йому виповнилося 26 років, його сім’я збанкрутіла, і Вікентія попросила вернутися додому, бо ж купа дітей, батькам було дуже важко. Він повернувся, а батьки повідомили, що вже все вирішили, знайшли йому наречену, будуть його женити. Дівчина старша за нього, але багата.

Вікентій упирався скільки міг, але погодився. Стали готуватися до весілля. В той час Європою з дружиною і трьома дочками подорожував київський літератор і бізнесмен Александровський. Три роки вони мандрували Європою, і Прага була останнім містом, куди завітали на шляху до Києва. Вікентій знайомиться з ними, проводить екскурсії містом, і наймолодша дочка Александровського закохалася у нього. Вікентію вона теж сподобалася. Але яке кохання, коли батьки Вікентія вже знайшли костел, де будуть його вінчати з тою багатою? Тож уночі Вікентій зібрав чемодан, і втік з Александровськими до Києва. Вони прийняли його в себе вдома, і Хвойка прожив у них пів року. Александровські у своєму обійсті під Києвом проводили бали, на яких збиралися заможні люди, київська еліта: історики, письменники, музиканти тощо. Вікентій перезнайомився з багатьма відомими людьми. Зокрема з багатим цукрозаводчиком Терещенком, його зятем Богданом Ханенком. Ханенко – ровесник Хвойки, пізніше вони подружаться і той фінансуватиме розкопки Вікентія.

Там же Хвойка знайомиться з чеською родиною Дефорен, в яких у селі Петрушки (нині це Києво-Святошинський район) була дача. На дачі сарайчик, де можна було створити базу для розведення хмелю, продавати його київським пивоварам і так заробляти на життя. І до сорока одного року Вікентій там вирощував хміль і просо. Ні про які розкопки тоді й мови не було.

– А що ж з його коханням?

– Донька Александровського ще молодою тяжко занедужала померла у божевільні. Хвойка до кінця днів своїх так і не женився, залишався самотнім.

Коли йому вже було 41, сарайчик в Петрушках, де він займався хмелярством, згорів. Всі наукові роботи, результати його досліджень (Хвойка представляв на виставках свої сорти, Французька академія запрошувала на виставку, де він отримав срібну медаль, і це дозволяло фінансово допомагати родині) – все пішло з вогнем. Так на п’ятому десятку Хвойка залишається «голий і босий». Але він розцінив це як Божий знак: вирішує полишити хмелярство і зайнятися розкопками.

– Що ж визначило цей його вибір?

– Ще мешкаючи в Александровських, Вікентій писав батькам, що його запросили на розкопки, як це, мовляв, для нього цікаво. Але на тому згарищі, де був сарайчик, він знайшов скляні браслети часів Київської Русі. Помив, пришив на картон і продав цей скарб за 60 рублів. Зважте, на той час корова коштувала 8 рублів. Тоді й зрозумів, що на розкопках можна заробити. Але він помилився: за перший рік розкопок спустив усе, що заробив на хмелю, бо треба було платити людям.

Так він став археологом. Іде в Києві Кирилівською вулицею, де робітники брали глину для заводу, підходить, дивиться – з глини якась кістка сторчить, потім в іншому місці – інша випала. Він з тими артефактами біжить до професора Володимира Боніфатійовича Антоновича, і той дивується, як Вікентію вдаються такі знахідки. Це виявилася стоянка давніх людей – мисливців на мамонтів. Потім Хвойка знайшов там знаряддя праці, кістки різних тварин: мамонтів, ведмедів, левів. Це було перше велике відкриття Вікентія Хвойки – Кирилівська стоянка старо-кам’яної культури.

Вікентій починає серйозно копати, шукати. Ходив по базарах, куди люди возили сало, м’ясо, городину, та все, що викопували на городі, як згодом з’ясувалося, викопували артефакти трипільської культури. І він починає оте викопне скупляти, і бачить, що багато тих черепків однаково розмальовані – різні люди малюють однакові малюнки. Тобто це певна культура – вочевидь то їхні ікони, боги, сакральні малюнки.

– І так Вікентій Хвойка почав збирати колекцію?

– Він був дуже удачливий. Зазначають: одного разу йшов базаром, дивиться – бабуся продає сметану в глечику, розписаному цими знаками. Запитав звідки ці глечики, а вона розказала, що їх дуже багато намило в неї на городі.

Вікентій поїхав у те село. Ходив городом і щупом протикав землю. Так щуп уперся в рештки хати. Це була глиняна хатка, під соломою, двоповерхова. На першому поверсі жив скот, на другому люди.

Кожні 50-60 років трипільці спалювали свої поселення. Поруч будували нове село і переходили туди жити. У старі хати заносили новий посуд для богів, забивали соломою і палили. Стеля падала, весь посуд чавило. Але малюнки на них збереглися.

Трипільці малювали глиною по глині і випікали. Дві глини спікалися і тому міцно трималися. Люди жили родами по 10-15 хат, селилися побіля річки. У районі теперішніх Черкас на той час вже були величезні протоміста з населенням до двадцяти тисяч людей. Планування робили колом до тисячі будівель, хата до хати, щоб ворог не пройшов.

– Чим Хвойка став знаменитим?

– До нього ніхто горшків не копав, шукали золото, срібло, метал. Розкопували кургани. А він звернув увагу на черепки, які для людей були як непотріб.

Ми вже й позабували, що значать обряди, якими користуємося. Наприклад, через поріг один одному нічого не передаємо, бо будемо лаятися. На поріг, де вихід з хати на вулицю, не можна наступати. Вікентій під порогом викопав глечик із людським попелом і дійшов висновку, що трипільці хоронили своїх предків під порогом, щоб ті сторожували вхід в хату. Поріг в них був кладовищем. Вони під поріг заривали покійника, а на одвірок вішали роги бика.

Це було язичництво. Вони орієнтувалися по зорях, знали, що живуть під сузір’ям Тільця, сузір’ям Бика. Вони бачили, що сонце сходить між рогами бика,  і той виносить їхнього бога в небо, тому бик священний.

– Може, й слово «поріг» походить від цього?

– З порогом в нас пов’язано багато традицій. В селі, коли хрестять дитину, її до хати несуть хрещені батьки, а справжні батьки забігають у хату і на поріг стелять кожух. Дитину кладуть на поріг, а батьки з порогу забирають її у хату. Так роблять, щоб дитина в ній щасливо жила. Дитину треба покласти до предків, щоб предки благословили її.

На похороні панотець обов’язково скаже, що домовину треба тричі стукнути об поріг, а потім виносити. Прикмета постукати тричі по дереву – це постукати своїм предкам, щоб ті не дали статися лихому. Так усе дуже сильно пов’язано. Ікона стоїть на поличці, поличка називається мисник. Очевидно, це була поличка, де трипільці держали свої священні миски.

Коли прийшли християни, вони нічого не вигадали, вони зрозуміли, що викорінити з нас ці вірування не можна. Візьмемо Різдво Хрестове 25 грудня – це день зимового сонцестояння, найдовша ніч, найкоротший день. Трипільці святкували Різдво дня, Різдво Сонця, їхнього бога. Церква додала Ісуса – і святкуйте. Так само ми продовжуємо святкувати. 21-22 червня, літнє сонцестояння, найбільший день, найкоротша ніч – купальські свята. В цей день Бог сонця найбільше давав енергії землі, і люди ходили збирати трави, бо тоді вони особливо цілющі. Вечорами ходили на землі зачинати дітей – жінка тоді із землі забирала Божу енергію і передавала дитині. Християни називали це оргією, казали, що це позорище. До речі, красиве трипільське слово – «позорище». Йшли позорить, тобто, подивитися. Отак перекрутили. У трипільців був культ роду, культ народження. Більшість їхніх обрядів крутяться навколо сексу, навколо зачаття дитини. Чоловік – це вогонь, сонячний промінь, гарячий, нетерплячий, активний, а жінка – це вода, вона тече, ніжно обтікає, мирить, ладнає. Хрест – це сонячний промінь і вода, це чоловік і жінка. Жовто-блакитний прапор – сонце і вода, яке дає життя. Під час свята трипільці виносили колесо на гору, обмотували соломою, палили і пускали з гори. Вогонь (чоловік) з усією силою летів з гори у річку (жінку) і вода гасила вогонь. Одна з версій про цей обряд − це процес зачаття дитини.

Трипільці ходили у прекрасному одязі. Вже знайшли трипільську тканину і нитки. Археологи виявили клубок ниток, запечених у горщику. Напевно, був обряд. Клубок віддали на експертизу і виявилось, що йому 5140 років. Це була високорозвинена культура.

– І першовідкривачем цієї культури став Вікентій Хвойка…

– Так. У 1899-му році був ХІ Всеросійський археологічний з’їзд, на ньому Вікентій Хвойка розповідає про цю культуру і стає знаменитим на весь світ. Пишуть, що з’їзд стоячи десять хвилин аплодував йому. Маю сумнів, що такі тривалі овації були, але…

Хвойці вже за 50, і він поспіхом по селах продовжує копати, копати, і ставить відмітки, де що знайшов. Під Каневом, в урочищі Зарубинці викопує Зарубинецьку культуру, молодшу від Трипільської на три тисячі років. Трипільці не знали гончарний круг. Вони робили з глини ковбаски, складали їх горщечком, тарілочкою, затирали і випікали, вироби виходили криві, але розписані знаками. Зарубинці вже освоїли круг – там вироби гладенькі, рівненькі. А ось розписи забули – вже не те пишуть…

Але подивіться: цій тарілці 6 з половиною тисяч років. Знаменита змійка – Інь і Ян. Де б не копали трипілля, скрізь оце Інь і Ян. Ніби хтось це зображення фотографією передавав. Якась енергія в цьому є. Це швидке множення. Так клітина людська ділиться. Так нейрони головного мозку діляться.

– А це бачу в експозиції кам’яні молотки?

– Так, це справжні трипільські речі. У камені свердлили отвори. Робили лук, брали кістку, на неї намотували тятиву, зверху давиш, смичком-лучком смикаєш, кістка крутилася і протирала у камінні отвір, в нього сипали пісок, мастили смальцем, і далі так потихеньку свердлили отвори.

Тоді, щоб копати, треба було мати дозвіл. Дозвіл давав Петербург, граф Олексій Бобринський, який очолював археологічну комісію. Він сам тут копав, і перестав давати дозвіл Вікентію Хвойці. Казав: «Ви неправильно звіт подаєте, дурите мене!». Тоді знайдене забирали в Петербург. Думаю, Вікентій не все відсилав.

– І так Хвойка продовжив свої дослідження?

– Далі він копає у Києві. Де Десятинна церква, жив лікар Петровський, до нього приходить Хвойка і просить «поритися» у нього в городі. За укладеною з Петровським угодою, знайдені злитки золота, скарби монет залишалися у власника садиби, срібло, метал за плату можна було забрати, а за черепки платити не треба було. І Хвойка викопує величезний фундамент палацу княгині Ольги, так всі дізналися, де жили князі. Вікентій копає далі, вже в садку Петровського. І знаходить язичницьке капище.

Далі Вікентій копає в селі Білогородці по Житомирській трасі. Там викопує фортифікаційні величезні споруди. Нині з того нічого не залишилося, все розібрали до камінчика, залишились тільки Змієві вали.

З київської школи шляхетних дівиць до Вікентія направляли дівчат на практику. Коли всі роз’їхалися, залишилася одна дівчина, Валерія Козловська, як його учениця. Пізніше вона стає знаменитим археологом, докопує багато з того, що починав Вікентій.

– А коли створили цей музей?

– Музей відкрився у 99-му році, але тут не було нічого трипільського. Три роки тому молоді археологи почали нам зносити і дарувати експонати. Все трипільське, що є в нашій експозиції, – це все надходження трьох останніх років. Хлопці хотіли взяти грант, щоб зробити тут європейський музей. Маленьке і давнє приміщення, тут жив Хвойка… Грант вони не виграли, але продовжують наповнювати нашу музейну колекцію…

– Де похований Вікентій Хвойка?

– На Байковому кладовищі. Він помер у 64 роки. Тоді Микола Біляшівський написав: «Помер всесвітньо відомий вчений. Ми всі сумуємо. Ми зробили все, як він заповів. В хазяйки квартири, де він жив, нам вдалося купити деякі його речі, бо все інше вона позабирала за борги».

Ще п’ять років тому могила заросла так, що не можна було пройти, неможливо було знайти місце, де він похований. А зараз вона доглянута. Хтось навіть носить туди глиняні фігурки.