Думаєте, йдеться про географію? Ні, цього разу про історію, а точніше — про її викладання у Великій Британії. Звичайна шкільна дисципліна здатна викликати не лише хвилю спогадів (що цілком закономірно), а й цілий шквал емоцій в академічному та освітньому середовищі.

Вчити і знати історію — одна з ключових засад сучасної системи освіти у Сполученому Королівстві. Це навіть певний інтелектуальний шик. У вагоні лондонського метро не раз помічала людей, які читали не свіжу газету чи кишенькового формату детективчик, а об’ємну “Історію сучасної Британії” — популярну книжку авторства відомого англійського журналіста Ендрю Марра.

Історія повинна нести правду — такий принцип її викладання у школах Англії, Шотландії та Уельсу. Ця вимоглива «пані» відсортовує: правду й істину — на поличку пам’яті, а фальш, пропаганду, маніпуляцію — на поличку забуття. Відбір настільки жорсткий і безкомпромісний, що нинішній шкільний підручник з історії згадує лише одного британського політичного діяча останнього півстоліття — сера Вінстона Черчилля, котрий і досі є найпопулярнішою і найшановнішою особистістю на Альбіоні.

Отже, вирушаймо в подорож до старовинних фортець, кафедральних соборів, середньовічних палаців і сучасних шкільних класів.

Країна-музей

Історія у Сполученому Королівстві сприймається зовсім не як таке вже й далеке минуле — сьогодні атрибути різних епох можна побачити на власні очі, доторкнутися до них рукою, відчути їхній запах.

У палаці Генріха VIІІ Гемптон-Корт стоять крісла, на яких він сидів; на величезній кухні той самий посуд (металеві тарілки, келихи для вина), у якому варили їжу і подавали її ще 500 років тому. Палац Хівер — родинний маєток його другої дружини Анни Болейн, там досі на стінах тогочасні ікони й різьблені лавки в інтер’єрі. А в резиденції Велмор, де доживав свої останні дні герцог Веллінгтон, переможець Наполеона у битві при Ватерлоо, мирно собі стоять у куточку кабінету його начищені до блиску двохсотлітні чоботи.

Легенда про короля Макбета і досі живе в палаці Гламіс у Шотландії. Тисячі людей щороку відвідують руїни Гастінгса (після взяття його Вільгельмом Завойовником 1066 р.), кафедральний собор в Іли (де богослужіння правлять уже тринадцять століть поспіль) або будинок, у якому жила велика родина Олівера Кромвеля неподалік Кембриджа.

Приміщення англійського парламенту зберігає особливу енергетику ще з ХІІІ ст., а Вестмінстерське абатство стало справжнім пантеоном: тут поховані Єлизавета І поряд з одвічною суперницею Марією Стюарт, а ще — Дарвін, Ньютон, Гендель, Чосер, Діккенс…

Британія — країна традицій: у політиці, військовій справі, наукових дослідженнях, музиці і навіть кухні. Шанобливе ставлення до минулого — це її національна риса. Практично все, що в цій країні вважалося важливим, прогресивним, більш чи менш повчальним (навіть і невдалий досвід), зберігається, архівується, бо, скоріш за все, до нього обов’язково ще не раз повертатимуться.

Тому й не дивно, що історію в королівстві вчать не лише діти в школі, протягом усього свого життя її вивчають і дорослі. Вчити й аналізувати історію модно — це необхідний інтелектуальний компонент культури сучасного британця.

Уроки минулого стають добрим порадником навіть через століття. Наприклад, саме детальне вивчення В.Черчиллем документів про події початку ХVІІІ ст. в Європі та битву при Бленемі (яку виграв його прапрадід герцог Мальборо І) надало політикові впевненості в його передбаченнях поведінки Гітлера наприкінці 30-х рр. ХХ ст.: нападатиме. І це було в той час, коли представники політичної еліти Британії і Німеччини по-дружньому допізна засиджувалися за сигарою й віскі у клубах лондонського району Мейфер, а німецький посол Йоахім фон Ріббентроп був частим гостем у Букінгемському палаці. Більше того, як згодом виявилося, він уже тоді для себе вирішив, що після перемоги над Британією неодмінно оселиться в одному з найкращих її місць — на казковому острові Сент Майклз у Корнуоллі.

Історію у Британії реально застосовують у громадсько-політичному житті. Часом цей «підручник» дозволяє зрозуміти, що ж станеться, якщо ухвалити те чи те рішення — прецедентів на всі життєві випадки безліч.

«Контроль сьогодення (і майбутнього) значною мірою залежить від контролю минулого», — казав колись Джордж Орвелл читачам своєї книжки «1984», у якій він зобразив тоталітарне суспільство.

Поінформованість про різні події з історії народу дозволяє осягнути значно ширшу картину, і в цьому допомагають старі газети, щоденники, листи, фотографії, археологічні знахідки.

У королівстві діють фонди, що опікуються збереженням та утриманням історичних місць, як-от «Англійська спадщина» і «Національний траст». На будинках — характерні круглі сині таблички: тут жив чи працював відомий державний діяч, політик, учений, музикант, письменник…

Кілька років тому група київських істориків і журналістів звернулася до своїх британських колег із пропозицією про спільний проект на цікаву обом країнам тему — Кримська війна. І все було б добре, якби не одна фраза на початку їхнього листа: мовляв, оскільки у вас щойно змінилася влада (новим прем’єр-міністром став Девід Кемерон), то, можливо, відкриються нові перспективи для глибшого вивчення й висвітлення певних історичних подій. Півдесятка британських істориків, які ознайомилися з пропозиціями наших фахівців, лише знизували плечима — у їхній країні не відбувається переоцінка історії з кожним новим прем’єром, не змінюються акценти в шкільних підручниках, не промовляють певних прізвищ пошепки і не знімають зі стін портрети попередників на догоду новим лідерам.

Історія монарших дружин

…Осідлавши коня, Генріх VІІІ лісами й лугами мчав до тієї, через яку втратив спокій і яка на довгі роки змінить історію його держави. Просторами Кенту він мчить до Анни Болейн. Саме кокетлива Анна невдовзі стане другою його дружиною — після розважливої Катерини Арагонської. А потім будуть дружини ще і ще: життя зупинить короля лише на шостому шлюбі… І хоча події відбувалися понад 500 років тому, сьогодні англійський старшокласник легко назве причину фіналу стосунків Генріха з кожною з шістьох дружин. У чому секрет? Історики винайшли для цієї ситуації своєрідну формулу: «розлучився — стяли голову — померла; розлучився — стяли голову — вижила» (в англомовному варіанті ця послідовність ще й заримована). Отак формулюються ті лірично-безголові часи…

Концепція викладання історії в англійській школі, заявив недавній міністр освіти Майк Гоув, полягає в тому, щоб діти могли зрозуміти логіку численних подій, вплив їх на Британію та вплив британських подій на світові, а не лише у засвоєнні хронології дат чи подій. І на більш значущі з них потрібно дивитися через призму історії: «думай з погляду історії» — таку стратегію пропонують школярам.

«Мета перегляду Навчальної програми 2014 полягала також і в тому, щоб діти мали змогу отримати міцні знання з історії та інших дисциплін з тим, аби навчитися розвивати власне розуміння про навколишні події, — коментує Леона Сміт з Міністерства освіти Сполученого Королівства. — До того ж діти і з багатших, і з бідніших родин мають однакове право доступу до інтелектуальної спадщини, щоб знати важливі події в історії, основи точних наук, географії, опанувати принципи будови навколишнього світу».

Це вже не перша спроба за останні 50 років поліпшити викладання історії в школах. Коли прем’єр-міністр М.Тетчер прийшла до влади наприкінці 70-х, сприйняття країни в світі було неоднозначним, а слово «імперія» вважалося майже лайкою. «Хвора людина Європи» — так у ті роки називали Британію. «Лікар» Тетчер запропонувала такий рецепт оздоровлення країни: допущені попередніми урядами помилки прем’єр-міністр пообіцяла виправляти правдою, незлагоду — гармонією, сумніви — вірою, а розпач — надією. Уряд консерваторів, по суті, розконсервував тоді «стару добру Англію» і почав здійснювати досить різкі зміни. Саме тоді в елегантну «леді Меґґі» полетіло перше каміння тисяч шахтарських демонстрантів з Уельсу — вона позакривала практично всі збиткові шахти. На початку 80-х, запнувшись цупкою шовковою хустиною, «Залізна леді» вітала з люка танка своє військо, проводжаючи його відвойовувати британську територію на Фолклендах — далеких островах у південній Атлантиці, які Аргентина вважала своїми.

В освітній сфері уряд М.Тетчер, котра свого часу обіймала й посаду міністра освіти, звернувся до вчених і вчителів-істориків з проханням поліпшити викладання історії у школах. Проте такої запеклої суперечки не очікувала навіть «Залізна леді»: вчителі історії, захищаючи честь професії, категорично відкидали нав’язування загальної навчальної програми, вбачаючи в цьому небезпеку «промивання мізків».

«Легше було воювати на Фолклендах, ніж мати справу з істориками», — казала М.Тетчер. Протистояння з учителями історії щодо змісту загальнонаціональної програми виявилося, за її твердженням, «найважчим за всю кар’єру»!

Компроміс урешті було знайдено: вчителі погодилися на державну програму, але наполягли на розширенні списку тем для вивчення, щоб уникнути спрощеного викладу подій в історії країни.

Лондонські школи та їхні українські учні

Щоб дізнатися, як викладають історію, я завітала до школи для дівчат Сіон-Меннінг (Західний Лондон). Вчителька історії міс Ленгстоун (саме так до неї звертаються учні. — А.В.) запросила мене до свого класу — великого, світлого, з екраном на цілу дошку. Праворуч від дошки — комп’ютер, з якого виводиться на екран уся потрібна школярам інформація.

Гейді Ленгстоун — не британка, вона приїхала сюди працювати з Австралії. Лондон — місто космополітичне, де, крім англійців, шотландців і валійців, живуть представники десятків народностей: французи, німці, італійці, росіяни, поляки, китайці, філіппінці, бразильці, араби, турки, а з колишніх британських колоній — індуси, австралійці, пакистанці, африканці, ямайці — всіх не перелічити. Наскільки ж коректним має бути вчитель історії, аби не образити національних почуттів представників цих численних народів і рас!

— Ми досить обережні у своїх оцінках і висловлюваннях під час уроку, — наголошує міс Ленгстоун, — адже можна глибоко зачепити почуття дітей та їхніх родин. На уроці я часто пропоную учням уявити себе в якійсь історичній епосі й спробувати ухвалити певне рішення. За таким перевтіленням дуже цікаво спостерігати — реакція дітей буває дуже різною, і не такими однозначними й категоричними виявляються їхні рішення в такі моменти.

— Міс Ленгстоун, які вимоги сьогодні до вчителя-історика?

— Він повинен пояснити тему так, щоб учні могли її не лише добре зрозуміти, а й зв’язати з іншими тогочасними подіями. До того ж усе має бути дуже коректно. Бо коли щось перекрутиш чи неточно розставиш акценти при вивченні якогось народу, його представник може встати з-за парти і прямо запитати: «А яке ви маєте право перекручувати історію мого народу? Хто ви така?». І матиме рацію.

Крім того, під час уроку, подаючи багато різноманітного матеріалу, ми всіляко спонукаємо дитину зробити власний висновок: що було погано, а що — добре.

— Чи достатньо, якщо вчитель на уроці розповість лише те, що в підручнику?

— Де там? Сьогодні діти отримують безліч інформації з телебачення, Інтернету. Тому підготовка до кожного уроку забирає багато часу. — Сиджу допізна, вишукую інформацію з кіно, літератури, інших творів мистецтва, замовляю диски з програмами й навчальними фільмами на телеканалах. Бо, відверто кажучи, подавати інформацію лише з підручника вважається найнижчим рівнем викладання.

— І які вимоги до учнів при вивченні історії?

— Найвищу оцінку отримує той учень, який може зв’язати між собою минулі події, проаналізувати їх і спроектувати на сучасне життя. Бажано пояснити, чому існували певні інтерпретації подій. Діти повинні критично ставитися до різних джерел, де дається оцінка подіям чи особистостям минулого, щоб потім письмово детально розповісти про історичну подію із власними висновками.

(До речі, в класі кожен учень сидить за окремою партою — отже, під час у року ні підказати, ні списати в когось: думай, згадуй і вирішуй сам. Чим не перший крок на шляху до вироблення власної думки? — А.В.).

У класі міс Ленгстоун навчається й Вікторія Цуцман, яка потрапила до лондонської школи з провінційної української.

— Віко, як тобі дається вивчення історії в лондонській школі — легше чи складніше, ніж в українській?

— Думаю, що легше, — каже дівчина. — Я набагато краще запам’ятовую дати і події — може, тому, що про них розповідають наводячи приклади з літератури, кіно, а багато історичних місць можна побачити й на власні очі — лондонський Тауер, обсерваторію у Грінвічі, не кажучи вже про Британський музей…

Вчителька була приємно здивована, як Вікторія всього за кілька місяців уже досить непоганою англійською відповідала на уроках, а згодом записалася ще й на вивчення французької. Не раз ставила дівчинку за приклад її лондонським однокласникам.

Наприкінці нашої розмови міс Ленгстоун, пам’ятаючи, що я з України, вийняла з течки і простягнула мені аркуш паперу із заготовленим на завтра завданням для школярів. Їм пропонувалося продовжити фразу: «Свобода — це…»На вибір було 12 варіантів відповіді: коли маєш повно грошей, подорожуєш по всьому світу, вільно висловлюєш свою думку, вільно демонструєш свою належність до певної релігії; а можливо, це відсутність законів чи коли ти маєш власну думку, коли почуваєшся нарівні з іншими, коли тобі ніхто не вказує, що робити… Школярі мали не лише самі це визначити, а й аргументувати свою відповідь. Міс Ленгстоун добре знає, наскільки сьогодні для українців важливе питання свободи в її найвищому значенні…

Ще одна школярка з України, Ганна Гаврилова, ходила до школи у Голланд-парку (район Кенсінгтон і Челсі).

— З 7-го по 9-й клас історія була частиною курсу «Людство» (Humanity), куди входило вивчення також природничих наук, історії та географії, — розповідає дівчинка. — На уроках ми розглядали тему з різних сторін, іноді переглядали фільми. Щоб краще засвоїти матеріал, найголовніші моменти подій замальовували, складали схеми, писали історичні твори. Головним було зрозуміти ту чи іншу історичну подію і сформувати щодо неї власну думку.

У нашій лондонській школі застосовували ще й такий методичний хід, як додаткові уроки малювання. Який стосунок це має до історії? Та жодного, але вміння малювати правою і лівою рукою допомагає однаково розвинути праву і ліву півкулі мозку, що дає позитивний ефект при вивченні будь-якого предмета.

— Аню, коли ти повернулася в Україну, чим відрізнялося викладання історії у київській школі?

— Може, й відрізнялося б, але мені дуже пощастило з учителькою. Це Людмила Безсмертна (школа №316 м. Києва) — людина, безмежно закохана в історію. Вона додатково давала нам дуже багато цікавого й важливого матеріалу.

Британська шкільна програма звертає особливу увагу не лише на поглиблене вивчення історії, а й географії і класичної англійської літератури. Бо багата мова Шекспіра — це також національне надбання, і освічена людина повинна це знати.

Серед англійських школярів дуже популярні тести «Виграй у свого вчителя історії» — це добрий стимул підліткам краще засвоїти і зрозуміти події минулого. Протягом усього навчального процесу педагоги налаштовують своїх учнів на те, що освіта — це не лише передача набутих знань одним поколінням іншому, а й наріжний камінь у фундаменті успішного життя. Та є й інші нюанси:

«Історія — це, з одного боку, інтелектуальна дисципліна зі збору, обробки й прискіпливого аналізу історичних свідчень, а з іншого — ще й метод, що дозволяє вчителям навчити учнів аналізувати будь-яку інформацію, з якою вони матимуть справу в дорослому житті», — вважає професор університету Ворік Кріс Хазбандз.

Офіційна інформація, статистика, реклама, твердження політиків, політологів, вчених та інших авторитетних осіб — до всього цього вчать ставитися як мінімум з легкою недовірою і скепсисом: мовляв, переконай мене у своїй правоті. І тут не самоціль комусь допекти, зловити на фальші чи й відвертій брехні — маніпуляціями не можна принижувати гідність людей і спотворювати дійсність. Історична правда (хоч би якою вона була) дає можливість суспільству рухатися вперед, не обтяжуючи його неправдивою інформацією чи й пропагандистським дурманом.

«До історії в жодному разі не можна ставитися як до засобу обслуговування національної ідеї, як це в Росії робить Путін, наполягаючи на тому, щоб деякі події радянського режиму подавалися у м’якішому світлі, — застерігає історик Девід Каннадін. — Можливо, країна й почувається ніяково, маючи таку історію…  Ну то що ж. Значить, країна має дорослішати, щоб жити із цим…»

Краплі крові на Карловій сорочці

Історія для жителів Островів — не якась абстракція, а цілком реальна частина життя, хіба що з персонами і подіями кількох попередніх століть. Скажімо, чого б то сприймати коледж, збудований в Оксфорді кардиналом Вулзі 500 років тому, за щось особливе й небачене, коли тут і нині повно студентів? А ще сьогодні кожен може посидіти у глибокому шкіряному фотелі робочого кабінету Вальтера Скотта в казковому будиночку Ебботсфорд (неподалік шотландського містечка Мелроуз), який він сам і спроектував. Або заслухатися органом на службі у Йоркському кафедральному соборі, який несе людям слово Боже півтори тисячі років. Або подивитися виставу в театрі, сцена та дерев’яні глядацькі лави якого ще пам’ятають — так, так! — самого Шекспіра. Та що казати — ось тобі «Каверн-клуб», де колись вечорами співали «Бітлз», а сьогодні тут випити елю може кожен житель Ліверпуля.

Для вивчення давнини у королівстві розроблено спеціальні тури історичними місцями, а зростаючі ціни на квитки до резиденцій лордів і маркізів, до старовинних палаців не зупиняють ентузіастів. Популяризації великою мірою сприяє і кіно, яке в культових фільмах останніх десятиліть представило світу англійські, шотландські й валійські замки, палаци, церкви й старовинні бібліотеки. Тепер майже кожна дитина мріє відвідати Школу чарівників з «Гаррі Поттера» (насправді — замок Олнік) або їдальню Хогвартса з довгими столами з ліхтариками (коледж Крайст Черч, Оксфорд). Не кажу вже про охочих бодай на хвилину опинитися в романтично-пригодницькому абатстві Даунтон з популярного нині телесеріалу (у справжньому житті — замок Гайклер).

А в одному з історичних палаців графства Вілтшир, збудованому 500 років тому, і досі у Великій залі зберігається закривавлена шовкова сорочка короля Карла 1, в якій йому 1649 року стинали голову.

Суд, що відбувався у Вестмінстерському холі, звинуватив монарха (який на той час правив уже 25 років) у тому, що власні інтереси він поставив над благом громади, тоді як мав би служитисвоєму народові: «…Карл Стюарт, перебуваючи при владі, протиставив власний інтерес і благо своєї родини інтересам людей, правам громади, свободі, справедливості й спокою народу нашої країни».

Тому вирок звучав так: «Винен у державній зраді, вбивствах, ґвалтуваннях, пожежах, пограбуваннях, розореннях, руйнуваннях та завдаванні своєму народові горя».

Його політичний противник Олівер Кромвель, підійшовши до страченого короля, мовив лише: «Жорстока необхідність»… (Майбутній лорд-протектор Кромвель тоді ще не знав, яка непроста доля чекає на нього самого).

Свідчення невідворотності покарання за один з найбільш серйозних злочинів — завдання шкоди своєму народові — сильний меседж, який навіть через століття змушує внутрішньо здригнутися розгнузданих правителів. Така реальна, можливо трохи й некомфортна для вразливих натур, історія здатна протверезити не одну захмелілу від влади голову.

Ниткою, що через сотні років єднає різні покоління жителів Островів, є й Велика хартія вольностей (Magna Carta) — ухвалена ще 1215 року перша неофіційна британська Конституція, правовий документ про засади співжиття народу і влади на основі закону, про виникнення поняття права людини як юридичної категорії, про перевагу свободи особи над автократією держави. (Її засади було покладено в основу і Конституції США. — А.В.). З текстом цього старовинного документа, виписаного каліграфічним почерком на великому аркуші паперу, кожен житель країни може ознайомитися у Британській бібліотеці, кафедральних соборах у Солсбері або Лінкольні. (На сьогодні збереглося чотири старовинні примірники. — А.В.). Окремі статті хартії відображені й у сучасному законодавстві королівства, зокрема ця: «Жодна вільна людина не може бути заарештована, або ув’язнена, або позбавлена майна, або поставлена поза законом, вислана або позбавлена прав інакше (…) ніж за законним судовим рішенням рівних їй осіб відповідно до законів держави».

Нещодавно на честь відзначення 800-річчя Хартії вольностей собор Солсбері оголосив конкурс «Квіти свободи», в якому візьмуть участь школярі усіх 53 країн британської Співдружності націй. Головна ідея конкурсу — поглибити у школах вивчення принципів свободи й незалежності, закладених у хартії, і простежити, як ці ідеї втілено в національне законодавство кожної з країн. А своєрідним естетичним вензелем конкурсу стане вибір квітки — символу свободи в їхній країні. Голова комітету Magna Carta-800 сер Роберт Вустер задоволений, що цей старовинний документ отримає нове життя, спонукаючи молодь не лише до вивчення історії створення хартії, її впливу на життя багатьох країн, а й до усвідомлення того, що вона й досі актуальна.

Історія популярна

Як тенору Лучано Паваротті вдалося прищепити любов широкій публіці до оперного мистецтва, так і Британія сьогодні спонукає багатьох заглибитися в історію і прислухатися до неї. По-перше, у Британському музеї — мініатюрі стародавнього світу — зібрано найважливіші історичні надбання людства (як і в Королівському музеї Вікторії і Альберта). Портретна галерея в центрі Лондона розповідає про кожного з найголовніших персонажів тисячолітньої історії Альбіону — їхні досягнення, помилки, маловідомі уподобання і навіть приватні справи.

По-друге, Національний архів у Кью-Ґарденз відкритий для всіх охочих — тут можна вільно отримати доступ до документів будь-якої епохи.

Крім того, телебачення роками транслює передачі на кшталт «Що зробили для нас вікторіанці?», «Що Тюдори зробили для нас?», «Що римляни зробили для нас?» — із проекцією на сучасний побут. З них можна, приміром, дізнатися про те, що цукор, коли він уперше з’явився на Островах, мала право вживати лише монарша родина. Або ж про те, коли саме і чим сірий одяг почали фарбувати. Розповідають навіть про перші підземні комунікації в Лондоні. І звичайно ж, про битви, перемоги, непоправні втрати й героїчні прориви, на які британська історія дуже багата. А ще про підступність, зради і про вселенські змови.

В одній з наших розмов видатний британський історик д-р Норман Дейвіс пошкодував, що підручники з історії мають дотримуватися певного стандарту у викладі матеріалу.

«Я волів би писати їх у формі детективів — повірте, для цього є всі підстави», — щиро зізнався він.

Історична правда й критичне ставлення до слів і дій діячів різних часів неодмінно ведуть і до руйнування стереотипів. Як робить це популярний цикл дитячих передач «Жахлива історія». Модернізовані історичні сюжети, переплетені з сучасними реаліями, сприймаються дуже добре: ось, наприклад, королева Єлизавета І нібито надсилає електронною поштою листа своєму фавориту серу Волтеру Роллі, а цариця Клеопатра просить її не фотографувати під час виступу на сцені з мікрофоном; багатоженець Генріх VІІІ в інтернет-пошуках чергової дружини обговорює певні деталі з тодішнім Папою Римським по скайпу. Так історичні міні-мюзикли потроху струшують бронзу з багатьох історичних осіб.

«З моїх сюжетів стає зрозуміло, що злостивці й недобрі люди завжди, завжди, завжди при владі! — каже автор цього циклу актор і письменник Террі Деррі. — Справжніми ж героями стають не вони, а звичайні люди. Тому атакуймо еліту й руйнуймо ієрархію. Хоча, звичайно ж, діти повинні зрозуміти, чому колись люди вчиняли певні речі, і задуматися, як би ми повелися в певній історичній ситуації?»

Телесеріал став настільки популярним, що Т.Деррі навіть визнали одним з найвпливовіших сучасних британських істориків.

* * *

«Учіть історію, учіть історію — в ній знайдете всі секрети мистецтва управління державою», — цю пораду молодому Джеймсу Г’юмзу (майбутньому спічрайтеру президентів США Ейзенгауера, Ніксона, Форда і Рейгана) свого часу дав політик, якого 1950 року журнал «Тайм» визнав Людиною півстоліття. А в Британії — як найбільш авторитетну і впливову особу й наступних 50 років. Так, ідеться про сера Вінстона Черчилля.

І це було не якесь тривіальне повчання, а голос життєвого досвіду і практичної мудрості.

«Легко розпізнати історичну подію, коли вона відбувається. Легко розпізнати її тоді, коли вона вже відбулася. Та лише мудрець здатен одразу побачити те, що є насправді важливим і вічним, що пам’ятатимуть завжди», — якось зауважив він.

Бо історія для сера Вінстона була не звичайною шкільною дисципліною, як математика чи географія, — вона стала його натурою, пристрастю, мудрістю, філософією, важливою частиною його дипломатії, політики, стратегії і тактики.

«Під час дебатів глибокі знання з історії — ніби колчан, повний стріл», — казав він.

До речі, в його дипломі лауреата Нобелівської премії 1953 року зазначено: «За досягнення в історичних та біографічних описах, а також за блискучу ораторську майстерність у захисті найвищих людських цінностей».

У Черчилля були якісь особисті стосунки з історією, іноді його цілком виправдане прагматичне ставлення до неї змінювалося на романтичне. За це з нього не раз кепкували, а часом і критикували. Взагалі, за життя до Черчилля ставилися по-різному — «жорсткий, грубий, пияк, недалекоглядний і практично завжди неправий». Але минули десятиліття, і цю емоційно розхристану характеристику змінила значно коротша й вагоміша: «правий у всіх найважливіших справах».

Тому й не дивно, що, як тільки відкрили доступ до архіву Черчилля, дослідники відразу ж розпочали інтелектуальні розкопки, кинувшись вивчати ту частину його політики, дипломатії, військової стратегії, яка досі була в тіні, — шукали скарб. А невдовзі науковці й журналісти видали кілька десятків книжок про Великого англійця й секрети його державної мудрості. (І це при тому, що на той час доступ був лише до десятої частини його архівної спадщини!)

…Британія детально пише історію, глибоко вчить історію і старанно вчиться в історії. І бліді проблиски минулого в момент істини раптом спалахують яскравим сяйвом, та так, що розумієш: це ж не минуле — це сьогодення…