Традиції, вірування, ремесла, спосіб життя населення Карпат формувалися століттями. Покоління, змінюючи одне одного, передавали у спадок не лише землю і майно, а й ці віковічні скарби ідентичності.

Нині усталений порядок речей опинився під загрозою: молодь полишає рідні домівки у пошуках кращого життя, старі ремесла стали справою поодиноких майстрів, а традиції, які ще донедавна здавалися непорушними, поступово розчиняються в реаліях сьогодення.

… У селі Колочава, що у Закарпатській Верховині, Василь випасає отару.  Вівчарює так, як і його батько, дід та прадід  вівчарювали. Він один із тих, хто не покинув рідні місця і попри все береже, продовжує родинну традицію. Вівчарство – не просто робота, це спосіб життя, виплеканий у жорстких умовах гір: людина мусить бути витривалою, сильною, розуміти природу, вміти виживати серед її примх. Колись кожне тутешнє село мало десятки вівчарів, випасання овець було звичною справою, а з вовни виготовляли багато чого – від теплих гунь, до домотканих ковдр, які служили не одному поколінню. Пан Василь каже, ще якихось 35 років тому в його рідному селі овець було більше, ніж людей, а тепер його отара – одна з небагатьох. Молодь ця важка праця не вабить, бо  не приносить швидких грошей, зате потребує дужості, вправності й терпіння.  «Колись люди з цього жили, – веде мову колочавський ватаг. –  А тепер що? Молоко з магазину, вовни нікому не треба, бо всі носять китайську синтетику. Але ми ще тримаємося, бо для нас це не робота, це те, ким ми є».

Вівчарство справді переживає кризу. За останні десятиліття поголів’я овець скоротилося в рази, виробництво вовни впало настільки, що текстильна промисловість фактично втратила цей матеріал. Колись карпатське руно цінувалося, а тепер його використовують хіба що поодинокі народні умільці. Торгівлі дешевше імпортувати синтетичні та сумішеві бавовняні тканини чи готові вироби. Обласна влада, яка береться відродити вівчарство, налагоджує мости мости з Казахстаном. Місцеві медіа інформують: уже досягнуто домовленостей про те, що казахи поетапно передадуть Закарпаттю  декілька тисяч овець власних порід. І що їхній бізнес готовий інвестувати у створення тут підприємств для переробки вовни й овечої шкіри. Ще й допомогти реалізувати готову продукцію в Казахстані та в інших країнах.

Навіть бринза, символ карпатської кухні, вже не годна конкурувати з масовим виробництвом дешевих сирів. Але пан Василь рішуче вірить у краще: «Я не можу чекати, доки хтось прийде і допоможе, треба самим рухатися вперед. Вівчарі мають вчитися, покращувати якість продукції, шукати клієнтів. Це трохи складно, але люди платять за натуральні продукти, а ми ж можемо дати їм найкраще».

Біля Василевої вівчарні стоїть великий дерев’яний хрест. Верховинці завжди вірили у вищі сили, і доказ цього – хрести, які можна побачити ледь не на кожному обійсті. Деякі з них стоять століттями, вкриті мохом, мовчазні свідки історії. Правдиві обереги, які захищають від усього злого.

«Хрест – це наша молитва, – пояснює 82-річна пані Стефанія, Василева мати. –Колись його поставили, щоб Бог оберігав хату, землю, вівці. Бувало, що після війни люди встановлювали їх у пам’ять про тих, хто не повернувся. А ще часто ставили, коли родина переживала якусь важку біду, як подяку за врятоване життя».

Тепер і ця традиція втрачає людність. Як і вівчарство. Молодь не надає цьому значення, багато хто вважає це пережитком, який не має сенсу. Урбанізація, масовий відтік людей у міста, зміна життєвого укладу – усе заглиблює провалля між сьогоденням і минулим. Колись карпатські села були сповнені життям, а тепер у багатьох переважно доживають віку літні люди. І їхня пам’ять про те, «як воно було раніше».

Чи здатне коріння традицій вижити? Пан Василь запевняє: цілком здатне. «Якщо покажемо, що це цінне, що це потрібне, то люди знову звернуть на це увагу». А пані Стефанія тихо додає: «Ми хочемо дати друге життя тому, що, здавалося, вже приречене на забуття».