Цьогорічна подорож до Карпат видалася навдивовижу вдалою. Погода сприяла нашим походам у гори. Ми купалися у Прутці, збирали гриби, лісову малину і чорницю, навіть вудили форель. Та одною звісткою Карпати мене вкрай засмутили. У березні цього року не стало знаменитого цимбаліста з міста Яремче, мого давнього знайомого Штефана Бойчука.

Познайомився з ним у 90-ті. Узимку з друзями випробовували буковельську лижню: тоді цей гірськолижний курорт ще не був «розкрученим» і «козирним». Ми зупинялися в Яремче у приватному готелі Івана Гнатюка і кожного дня автомобілем їздили на Буковель. А одного вечора зайшли до ресторану «Гуцульщина» у Яремче. Й отам уперше почув гру цього гуцульського квартету. Особливо вражав віртуозний цимбаліст. Дуже люблю спів цимбалів: нині вже точно знаю, що це моє захоплення генетичне: мій батьківський рід у давнину мігрував з Покуття на Полтавщину.

Того вечора у перерві підійшов до цимбаліста. Сказав йому про своє сприйняття цього інструмента, подякував за віртуозну гру. Мабуть, він відчув мою щирість: якоїсь миті несподівано з’явився з цимбалами біля нашого столика. Запитав чи я часом не музикант і запропонував нам послухати цимбали без супроводу оркестру. Великий зал ресторану був переповнений, тому від такої особливої уваги музиканта до нашого товариства було трохи ніяково, а водночас дуже тепло на серці. Ми познайомилися. Штефан Бойчук грав і співав гуцульські коломийки. Різні – іноді навіть трохи сороміцькі, а іноді гострі політичні, які висміювали тодішнього президента Кравчука. А потім музикант забажав зіграти щось для мене. Я попрохав «Гуцулку Ксеню». І тоді разом із Штефаном ми заспівали цей чудовий романс. Але перерва для музик скінчилася, його чекав гурт. Потисли один одному руки, я подякував йому за щиру увагу до нашого товариства. Вечір видався на славу.

Після цього знайомства я вже кожної поїздки до Карпат бував у яремчанському ресторані «Гуцульщина», насолоджувався співом Бойчукових цимбалів. Іноді ми з друзями дозволяли собі по два «карпатських тури» за зиму. Одного разу, коли вкотре голосно захоплювався його грою, він сказав: «А знаєте, недавно я слухав цимбали румуна Тоні Йордакі. Це Паганіні цимбалів! Повірите, після того тиждень не міг підійти до своїх». Він був справжнім талантом, завжди надто самокритичний. То лише бездарність однозначно самовдоволена.

Якогось літа я привіз у Яремче своїх внуків. Дуже хотів, щоб Люба і Роман послухали справжню живу гуцульську музику. В «Гуцульщині» зустрілися з паном Штефаном, вже як добрі знайомі.

– Це ваші? – маестро хлюпнув на дітлахів теплим поглядом. І до Романа: – Не стидайся, синку, підійди, візьми молоточки і пограй на цимбалах.

Коли ми залишали ресторан, для нас звучав «Гуцульський марш», виконаний оркестром під орудою Штефана Бойчука.

Пригадую Яремче Різдва 2010 року. На цей святковий вечір я замовив невеликий столик у малому залі «Гуцульщини». Неочікувано за сусідніми столами святкувала Різдво велика родина тодішнього голови партії «Фронт змін» Арсенія Яценюка. Та ще більшою несподіванкою для мене стала мить, коли маестро Бойчук взяв до рук скрипку і заграв славетний «Чардаш» Вітторіо Монті. Я аж підхопився на його хвилях, слухав стоячи: вперше за майже двадцять років нашого знайомства почув його пісню скрипки. Таку неповторну! Напевне, музикант хотів подивувати політика, але, як я помітив, Яценюк був повністю зосереджений на своїй тарілці. Правду кажучи подивував мене тоді Арсеній Петрович. Зголом, коли до нього підійшли двоє дітей і заколядували, я почув як він відповів їм: не маю грошей… І родичі не скинулися.

Отож їдучи цього літа в Карпати, тішився думкою знову здибатися зі Штефаном Бойчуком. Дуже хотілося, щоб мій онук Олесь, який серйозно захоплюється музикою, почув живу гру цимбаліста-віртуоза. Але… не судилося. Сумну звістку повідав мені адміністратор ресторану. А недалеко від входу я побачив оцей пам’ятник музикантові.

Отоді й запалився бажанням довідатися про Штефана Бойчука якомога більше. Допоміг адміністратор ресторану, познайомив із сопілкарем того квартету, де багато років грав пан Штефан. А незабаром я познайомився з дружиною маестро пані Ольгою та його донькою пані Орисею. І від них довідався цінні епізоди з життя Штефана Бойчука.

Його тато, Штефан-старший, повернувся з Першої світової війни без руки. Одружився, надбали п’ятеро дітей. По- вуличному їх так і називали Безручкові. Штефан народися 1944 року. Був наймолодшим і в сім’ї його лагідно звали Штіньком.

Коли у їхній край прийшли совіти, хтось доніс на старого Штефана, що той допомагає бандерівцям харчами. І одного разу на порозі їхньої хати став місцевий очільник НКВС Рубан. Схопив старого інваліда тут-таки, у сінях, бив люто, по-звірячому… Від арешту втікали тієї ж ночі: з дружиною і п’ятьма дітьми Щтефан подався в гори. Прихопили з собою лише корову. Мама несла в гори малого Штінька за пазухою. Поселилися у лісі, в Посічі (так називався шматок землі у гірській глушині, що здавна належав Бойчукам). Там вросла у землю стара покинута хата.

Любов’ю до своєї Посічі Штефан грів душу все своє життя. Коли видавався вільний час, піднімався туди, сам-один. Донька Орися згадує:

– Бачу, батько кудись мовчки збирається. Питаю: «А куди ви, тату?» – «Та схожу на Посіч». А там уже ж нічого не було. Самі спомини.

Старший Штефанів брат Микола столярував і дуже вправно грав на цимбалах. Коли Штефан-старший помітив, як пильно цікавиться його Штінько цимбалами, вирішив придбати малому інструмент. У селі Верховина жив майстер, що творив цимбали. Мав прізвище Чернявський. У нього куплено перші Штефанові цимбали. Було тоді хлопцеві шість років. У десять його вже запрошували грати на весіллях. Тоді ж Штінько-цимбаліст став учитися грі на скрипці.

А вже справжню музичну освіту, по класу акордеона і баяна, Штефан Бойчук отримав у музичній школі Яремча. Любив і виконував класику, але найбільше – народну музику, румунську й українську.

Старий Штефан любив свого Штефана-молодшого. Коли юнака забрали в армію, він відчував, що вже його не дочекається. Перед смертю цілував синові черевики.

Одружився Штефан у 1967 році. Згодом довелося продати улюблені цимбали – треба було відбудувати стару хату. Та як тільки завелася копійка, Штефан придбав собі нові цимбали. А оті свої перші, батьком куповані, теж викупив – аж через тридцять років. І дуже цим тішився. Успадкував їх онук Назар, нині студент Івано-франківського музичного коледжу, майбутній професійний цимбаліст.

Не дарма кажуть, що талановита людина, талановита в усьому. Мав Штефан Бойчук і щире серце, і мудру голову, і золоті руки. Майстровиті. Сотворив дерев’яного ровера і навіть… гелікоптера.

Штефан Штефанович часто казав, що він не переживе свою маму. Напророчив. Відійшов у вічність як і вона, у 76 років.

Коли митця не стало, сіявся дощ. Пані Ольга, згадуючи той чорний день, сказала мені: «То Карпати оплакували мого Штефана».