Неспинно йде у засвіти могутнє покоління митців, початок творчості яких випадає на 60-ті роки, на час надій і сподівань чи, як тоді казали, «період хрущовської відлиги». Хтось скаже: це об’єктивна реальність буття, на зміну старшим приходять нові генерації. Та й не зникають вони у мороці забуття – залишають по собі добрий вічний слід…

Скільки мистецьких полотен за своє життя створила заслужений художник України Інна Биченкова! Серії живописних робіт «Життя провінції», «Осінні мотиви», «Замріяні натюрморти», «Незабутнє минуле», «Ілюзія».

А назви «Театральні натюрморти», «Народження образу» окреслили майбутню долю художниці – працювати на стикові образотворчості з мистецтвом театру, кіно. Народжувати, творити візуальні образи майбутніх вистав, фільмів. У цій іпостасі Інна Валентинівна поставила понад шістдесят театральних спектаклів в театрах Києва, інших міст України, визначила художнє рішення для численних робіт на телебаченні.

Чільне місце в її творчості належить кінематографу – понад три десятки кінострічок, над якими Биченкова працювала як художниця костюмів чи як художниця-постановниця.

– Картина, – так, а не «фільм», – зазвичай казала Інна Валентинівна.

Справді, чому на фільм як синонім часто обирають слово картина? Напевно, так склалося ще в часи панування «великого німого», коли зорове сприйняття дійства на екрані було основним і визначальним. І навіть з приходом звуку роль художника у кінематографі не втратила значущості.

У творчому доробку Інни Биченкової співпраця з плеядою режисерів-довженківців В’ячеславом Криштофовичем («Володя великий, Володя маленький», «Автопортрет невідомого», «Два гусари»), Романом Балаяном («Бережи мене, мій талісмане»), Миколою Рашеєвим («Королі і капуста»), Володимиром Савельєвим («Капітан Фракасс»), Юрієм Іллєнком («Молитва за гетьмана Мазепу»). Її роботу над фільмом Леоніда Осики «Гетьманські клейноди» відзначено міжнародним кінофестивалем у Югославії за найкраще образотворче рішення.

А фільм Михайла Бєлікова «Розпад», про аварію на ЧАЕС та її наслідки, отримав золоту медаль на МКФ у Венеції та гран-прі на МКФ екологічних кіно- та телефільмів у Сантандері (Іспанія).

– Робота над картиною «Розпад» залишила по собі приємні спогади, але була надзвичайно складною і відповідальною, – згадувала Інна Биченкова 5 років тому в Національному музеї «Чорнобиль», на вечорі пам’яті кінорежисера стрічки. – Знімали у 1989-му, за три роки по аварії на ЧАЕС. А нам було потрібно, щоб усі об’єкти відповідали тому вигляду, який вони мали у квітні 1986-го. Зокрема і місто Прип’ять, де мешкали співробітники станції. І ми багато їздили з Михайлом Бєліковим та оператором Олександром Шигаєвим вибирати об’єкти для зйомок. Я 9 разів була у зоні відчуження. В Чорнобилі, Прип’яті, на атомній станції. Побували і на 3-му енергоблоці. Стояли, а поруч, за товстою стіною у збудованому саркофазі був зруйнований 4-й енергоблок! Бачили й знаменитий Рудий ліс поруч з містом.

Для багатьох, хто зібрався тоді в центральному залі Чорнобильського музею, перебування у зоні відчуження було звичною буденною роботою – ліквідацією наслідків небаченого досі техногенного лиха. Та й я за роки роботи в агентстві «Чорнобильінтерінформ» вже призвичаївся і не так чуттєво сприймав побачене на берегах Прип’яті. На момент нашої розмови від часу її роботи над кінострічкою минуло майже три десятиліття, але складалося враження, що Інна Валентинівна щойно повернулася із зони відчуження – так емоційно передавала свої враження, наче заново проживала це перебування в епіцентрі планетарного лиха.

– Коли ми вперше приїхали до Чорнобиля, їдемо повз стадіон. Усе поле, зрозуміло, вже за роки геть заросло, а по ньому ходили чорні граки. Потім заїхали до Прип’яті, теж проїжджали повз стадіон – жодної пташки на полі. Жахливе місто Прип’ять – сучасне, нове й абсолютно мертве…

У пам’яті епізод, де герой фільму, журналіст, летить над містом Прип’ять. І я пригадую, як ми летіли на вертольоті над цим покинутим містом. Яскраве сонце висвітлювало під нами нові сучасні багатоповерхові будинки. І цим сяйвом лише посилювало жах: на нас зирили чорні порожні вікна осель, і жодної людини довкола – закинуте життя…

Зрозуміло, знімати у зоні відчуження ми не могли, але нам потрібно було вибрати місця, схожі на міста Прип’ять і Чорнобиль. Для зйомок сцен евакуації з цих міст людей. Ми довго шукали.

Знімальна група к/ф «Розпад» (фото з сімейного архіву Бєлікових)

Евакуація відбувалася під час Великодніх свят. Нам розповідали, що в Чорнобилі люди приходили до церкви на Великодню службу, а після служби виносили з церкви ікони і прямо з тими великодніми кошиками сідали в евакуаційні автобуси. Звісно, таке ми не могли знімати в Чорнобилі. Довго шукали і знайшли схожий храм у Василькові. Там і знімали ті епізоди. Знімали наприкінці літа і восени, а нам потрібно було показувати весну. Якось вдалося.

Пам’ятаю, для епізоду Великодня, потрібно було нафарбувати крашанок, то ми з асистенткою з реквізиту вже не пригадаю скільки накупили тих яєць, кошиків для акторів масовки. І в мене вдома з нею фарбували, розписували. Звісно, це все було нелегко. Потім знову поїхали в Чорнобиль, зайшли всередину храму, щоб оглянути інтер’єр церкви. Церква у Василькові була недіюча (радянська доба, – А.М.), але в ній цілком зберігся інтер’єр. Правда, там бракувало ікон, так що ми й ікони шукали, привозили.

Отак знімали у Василькові, і воно начебто було схоже на Чорнобиль… Відзняли сцену в самій церкві, потім знімали нічний епізод, коли люди виходять з храму, виносять ікони, корогви і сідають до автобусів.

… Після перегляду в Будинку кіно фільму «Інший Чорнобиль», створеного за моєї режисури, Інна Валентинівна підійшла до мене, подякувала. Було дуже приємно, що їй, людині, котра глибоко занурилася у чорнобильську тему, стрічка сподобалася. Збиралися знову зустрітися, поспілкуватися, хотів записати розмову з нею. Не судилося…

Інна Биченкова. Автопортрет

В одному з останніх інтерв’ю Інна Биченкова поділилася сокровенним: «Маю бажання організувати велику виставку. Переважно це буде виставка-дарування, а не продаж. Щоб люди прийшли та взяли просто так, кому що подобається. Адже потім мене не стане, і все це викинуть…»