Світ закляк від жаху, дивлячись кадри, світлини з Бучі, Маріуполя, Чернігова… Світ шокований геноцидом, мародерством, нищенням нації, воєнними злочинами, не сумісними з нормами цивілізації.

Війна об’єднала мільйони – як удома, в Україні, так і поза її межами – для допомоги, для визволення держави. Гортаючи стрічку «Facebook», українці щодня поширюють та підтримують сотні дописів про купівлю нашим воїнам касок та бронежилетів, про гуманітарну допомогу постраждалим, про збір коштів для тварин. І заклик до мітингу протесту у центрі окупованого міста чи містечка. Кожна допомога має сенс, кожна важлива, бо війна – це не лише велич героїзму та жертовності, це життєва необхідність щоденного маленького добра, невеликих, але таких потрібних кроків до перемоги.

У моєї історії є свій герой. Він уже вдруге, починаючи з 2014 року, рятує тисячі єврейських життів. Рабин Пінхас Вишедськи – посланник з Ізраїлю до України. З 90-х відбудовував єврейську громаду Донецька, шукав сім’ї для допомоги, активно поширював іудаїзм. До війни у 2014-му заснував єврейську школу, садок, синагогу, яка допомагала матеріально, соціально та духовно тисячам євреїв міста, проте згодом ворог-окупант знищив створене Пінхасом.

З початком воєнних дій він організував евакуаційні автобуси, шукав житло, гуманітарну допомогу кожному з громади і лише тоді, коли всі опинилися в безпеці, перебрався з родиною до столиці.  Там теж чекали на його допомогу. Разом з дружиною Діною вони вдруге заснували єврейську общину, на київському Подолі. «КЕДЕМ» – синагога, членами якої стали євреї Києва, біженці та всі охочі.

Рабин всіма силами підтримував єврейський розвиток міста, допомагав матеріально тим, хто потрапив у скруту, організовував сімейні, дитячі табори, поїздки закордон, шукав житло іногороднім.

Майже 2 роки я була щасливою мешканкою затишної столиці – з житлом мені безкоштовно допомогло подружжя Вишедських. Постійні молодіжні івенти, навчання, прогулянки Поштовою площею, сімейні Шабати – це солодкі спогади юності.

24 лютого зістарило мене у мої 19, знищило душевний спокій та безтурботне мирне життя. Засинаючи досі мрію прокинутися спокійного 23 лютого, коли єдиною проблемою був ранній підйом чи прострочений дедлайн. Розплющити очі і стерти жахіття війни із плівки моєї пам’яті.

Я народилась у Вінниці, місті «шоколадних» фонтанів, де досі на мене чекають мати, брат, дядько та кішка Муха. Зараз я сиджу на дивані в спекотному та святому Єрусалимі і так хочу якнайскоріше замовити квиток додому. У другий день війни я із громадою дивом врятувалися з-під палаючого Києва. Без речей подалися до Молдови, потім на Румунію, а далі – літак…

Я так мріяла вийти на зупинці «Вінниця», проте переповнений маленькими дітьми автобус благав про допомогу та «робочі» руки. Пінхас Вишедськи з дружиною допомагали вивезти закордон євреїв столиці, спонсорували дорогу, квитки на літак та перший час перебування у новій країні. Зараз максимально турбуються про мене і про всю общину вже тут, в Ізраїлі. Жертвуючи безсонними ночами, мільйонами гривень та ментальним здоров’ям. Усі єврейські громади надсилають гуманітарну допомогу українським біженцям, надають їм безкоштовне житло в общинах. З Ізраїлю до України надходять ліки, техніка, військовий одяг… Ізраїль приймає біженців, надаючи на рік безкоштовне житло, щомісячні виплати, іншу важливу гуманітарну допомогу. І Пінхас та Діна – серед тих, хто жертовно допомагає іншим. Хто нікого не залишає наодинці з бідою і труднощами.