Наприкінці 1966 року на екрани вийшов фільм Геннадія Полоки «Республіка ШКІД» – екранізація однойменної повісті Григорія Бєлих і Леоніда Пантелеєва. Й одразу стала культовою для мільйонів дітлахів мого покоління. Затамувавши дихання, ми дивилася як на екрані починали нове життя наші ровесники, колишні безпритульні. У школі-комуні імені Достоєвського (ШКІД), під орудою педагога Вікніксора (Віктора Миколайовича Сорокіна).

Керівник і засновник школи імені Достоєвського був особистістю непересічною: у малолітніх злочинців, неписьменних асоціальних підлітків, які жили за законами в’язниці і вулиць, зміг зародити бажання вчитися, розкривати свої таланти, стати повноцінними громадянами.

Прообразом книжкового і кінематографічного Вікніксора, якого блискуче зіграв Сєрґєй Юрскій, був наш земляк, виходець із Сіверщини Віктор Миколайович Сорока-Росинський.

Втім на сторінці української Вікіпедії, присвяченій місту Новгород-Сіверському, серед відомих його уродженців це прізвище не згадується. То чи справді педагог був сіверянином?

– Так, Сорока-Росинський наш земляк, – твердить Олена Матюк, директорка Новгород-Сіверського музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім». – Хутір біля села Лизунівка, який належав Сорокам, так і називався – Сороковщина. У 60-ті роки минулого століття вчитель-методист Новгород-Сіверської школи-інтернату Іван Кирилович Коломієць створив цікаве учнівське історичне товариство «Літописець». Ось вирізка з чернігівської обласної комсомольської газети, датована 1982 роком. До сторіччя видатного земляка Іван Коломієць у матеріалі «Школа Вікніксора» писав, як учні вивчають життя і діяльність В. М. Сороки-Росинського.

З публікації І. К. Коломійця:

«Встановили зв’язки з сином педагога Костянтином Вікторовичем Росинським, який мешкає в Ленінграді. Він передав у подарунок шкільному музею книгу «Республіка Шкід», особисті речі батька – годинник, бінокль, ряд фотографій і документів, а також рукопис відомого твору «Школа Достоєвського,.. монографії про В. М. Сороку-Росинського з автографами авторів. Школярі зустрілися зі старожилами села Лизунівка, поблизу якого знаходився маєток Миколи Сороки, батька відомого земляка.

У витягу з метричної книги Брестського кріпосного собору сказано, що В. М. Сорока народився 13 листопада 1882 року, батько – капітан 38 резервного батальйону Микола Михайлович Сорока, мати – Тетяна Капітонівна Росинська. Але місце народження не вказано. Син педагога К. В. Росинський, посилаючись на розповіді своєї бабусі, зазначав «Літописцю», що Віктор Миколайович народився в Новгороді-Сіверському. Він надіслав і автобіографію, в якій Віктор Миколайович вказує на це.

Деякі дослідники стверджували, що В. М. Сорока-Росинський закінчив Новгород-Сіверську гімназію. Але з атестату про закінчення гімназії вдалося встановити, що він навчався три з половиною роки в Брестській прогімназії і 5 років у Новгородській гімназії, яку закінчив у 1901 році.

З 1901 по 1906 рік В. М. Сорока-Росинський навчався в Петербурзькому університеті на історично-філологічному факультеті, після його закінчення викладав у середніх навчальних закладах Петербурга.

Педагог радо зустрів революційні події в Росії. Розуміючи необхідність обновлення системи освіти, він пише статті «Наше майбутнє і наша школа», «Школа боротьби». Монографія «Шлях російської національної школи» висуває його в число видатних педагогів дореволюційної Росії. Віктор Миколайович переконаний, що школа повинна готувати молодь для революційного оновлення суспільства…

З 1920 по 1925 рік Віктор Миколайович працює директором школи для безпритульних імені Достоєвського. Тут він розробляв і запровадив педагогічні принципи навчання і виховання, викладені у праці «Школа Достоєвського».

У цій основній праці В. Сороки-Росинського йшлося про органічне злиття педагогічного й учнівського колективів в єдиний шкільний організм. Педагог рішуче не приймав стандартних методів навчання і виховання, радив їх урізноманітнювати. Ці думки надзвичайно актуальні і в наш час. Багато чого можна було б запозичити нашим сучасникам з практичних набутків В.Сороки-Росинського: диференційований підхід до учнів, трудове виховання, введення до навчального процесу елементів гри. Як зазначають дослідники, педагог заохочував дітей до демократії і відповідальності. Навіть хліб в ті голодні роки різав і роздавав обраний учнями черговий по кухні. Довіра колективу формувала у дітей відповідальність, самоповагу, відчуття причетності.

Не менш важливим педагог вважав заохочення учнів до творчості. Всі творчі ініціативи вихованців ШКІД – малювання плакатів, видання журналів, організація вистав тощо –  лише віталися керівництвом.

Це Сороці-Росинському належить цікавий педагогічний хід: фактично щось схоже на інститут ділової репутації. Розуміючи, що для підтримки дисципліни потрібен звід чітких і ясних правил, а також система мотивації, Вікніксор ввів «Літопис», куди записувалися всі витівки шкідців. Установив штрафи за ці проступки і заохочення за їхню відсутність. Разом з хлопцями педагог придумав герб школи, шкільну газету, склав гімн. Тепер це називають «формуванням корпоративної культури».

До безпритульних і важких дітей не можна ставитися як до морально або психічно дефективних, наголошував В. Сорока-Росинський.

– Рукописи, речі, передані родичами Сороки-Росинського до шкільного музею, на жаль, не збереглись, – не приховує смутку Олена Матюк. – Після того як Івана Кириловича Коломійця пішов зі школи, їх перенесли до господарських приміщень. А потім вони пропали. Сам музей вигорів дощенту, коли палала школа, – нічого не вдалося врятувати.

Переживши ленінградську блокаду, евакуацію, перебуваючи на пенсії В. М. Сорока-Росинськнй продовжував активну педагогічну діяльність, відкрив у себе вдома «академію», як сам жартома називав школу для відстаючих і «важких» дітей.

– Величезний пласт інформації про цю людину зник, після того як негідники від влади 20 років тому зруйнували один із найкращих на ту пору шкільних музеїв, – констатує Борис Домоцький, краєзнавець, колишній член товариства «Літописець». – Там було кілька десятків одиниць фондів, які розповідали про життя та діяльність В. Сороки-Росинського. Зокрема рукопис його книжки «Школа Достоєвського», який ми вивчали. Її так і не опублікували.

Кажуть, рукописи не горять. Що ж, будемо сподіватися.