«Дивна доля спіткала Андрія Головка. Потужний і «трудний» письменник, навколо якого в 20-ті та 30-ті роки точилося стільки суперечок і який викликав на себе стільки скоординованого вогню пильнуючої догм критики, – тепер ніби відійшов кудись углиб, і побіля нього запанували в літературному середовищі…мирна тишина і згідливе визнання», – писав у статті «Між схемою і монументальністю» академік Іван Дзюба.

«Цей, без сумніву, талановитий письменник, що вцілів у завірюсі сталінського терору і задовго до смерті був зачислений до радянських класиків,.. насправді зовсім не був одномірно-«правильним» і не уник тієї ж ущербності і роздвоєності, яка взагалі була характерною для першого покоління українських радянських письменників. Хіба що раніше за багатьох інших почав кланятися кон’юнктурі, до чого, гадаємо, немало спричинили обставини особистого життя», –  додавав уже далекого 1988року радянський політв’язень В’ячеслав  Чорновіл – у редагованому ним нелегальному «Українському Віснику».

Полтавський краєзнавець Костянтин Бобрищев назвав  статтю, присвячену Андрієві Головку, вельми категорично: «Він був бездоганно порядним і правдивим. Убивцею…»  А дослідник літератури Петро Ротач, закоханий в прозу Андрія Головка, писав про його творчість:  «…Прийде на пам’ять ім’я Андрія Головка – і вже в уяві стелеться зелений килим пахучого степу в Посуллі, і виходить із квітучої гречки Оксана зі своєю таємницею, а Пилипко, що «в нього очі, наче волошки в житі», мчить у ніч, щоб над ранок привести в Михнівку народних месників… Як бентежать ці хвилюючи образи! Віє в душу романтикою далеких літ, коли люди сподівались завоювати щастя, і завмирає серце в солодко-гіркій млості від спогаду і від нездійсненних людських мрій».

То що ж то за людина, Андрій Васильович Головко, якому радянські літературознавці відвели в письменницькій ієрархії високе місце, як одному із засновників української радянської прози і авторові першого в українській літературі соцреалістичного роману про класову боротьбу на селі? Невже той, чиї твори у шкільній програмі, гідний сьогодні налички кар’єриста і навіть убивці?

Він народився  3 грудня 1897 року в селі Юрки ( тепер Козельщинського району), що на Полтавщині,  в сім’ї заможного селянина. «З погляду соціального положення він якраз належить до так званих куркулів,і то дуже багатих. Його дід і батько мали на Кобеляччині велику земельну власність, а дід до того ще й був гонористою людиною, пишався своїм багатством…Ходив анекдот, що дід не вспівав на поїзд і коли той рушив, кричав: «Підождіть, я – Головко!», – згадував Григорій Ващенко, український педагог, якому судилося емігрувати до Німеччини.

Андрій починав із сільської церковно-приходської школи,  а з 1908 року навчався у Кременчуцькому реальному училищі. Там вступив до нелегального літературного гуртка «Юнацька спілка» та ініціював видання  рукописного журналу «Рідна мова». В училищі познайомився з шевченківським «Кобзарем» і почав писати українською. У  перших віршах  оспівує Полтавщину, а в нарисах критикує місцеве чиновництво. За комплект журналу «Рідна мова», знайденого під час  обшуку, Андрія виключили з училища. З початком Першої світової війни його мобілізували до царської армії. Після закінчення Чугуївського військового училища командував ротою, пізніше – кінною розвідкою полку. За  особисту хоробрість, за порозуміння з бійцями Андрія Головка обрали до Комітету солдатських депутатів.

Повернувшись із фронту 1917 року, Головко вчителює в селі Троянівці, а згодом його призначають волосним інструктором з позашкільної освіти. Через рік разом із сім’єю  переселяється до Кременчука, працює в повітовій газеті «Нове життя». Факт перебування Головка в армії УНР радянські літературознавці та й він сам замовчували. «Українська Радянська Енциклопедія» пише: «Сам він вважав, що перебував тоді осторонь великих революційних звершень».

Проте український літературознавець і публіцист Іван Кошелівець таки знайшов документ, який заповнив «білу пляму» біографії Головка:  «1918 рік: мобілізовано в петлюрівську  армію, протягом півтора місяця працює секретарем військового армійського видавництва в Кременчуці. Тікає звідти і стає бійцем Червоної армії…» Григорій Ващенко також стверджує, що Головко в перші роки революції був у петлюрівській армії, а «коли побачив перевагу більшовиків, перейшов до них».

З 1920 року Головко перебуває в складі Першої кінної армії на врангелівському фронті.  Пізніше командування Червоної армії відрядило його лектором до Харківської школи червоних старшин. Майже півроку Андрій Головко займався політосвітою, викладав військову справу і знайомився з літературно-мистецьким життям тодішньої столиці України. 1922 року він остаточно демобілізувався (за іншим свідченнями – дезертирував) і зайнявся літературною працею, вступив до спілки селянських письменників «Плуг». А 1923 року перебрався у містечко Білики поблизу Кобеляк: учителював, друкувався в газетах й очолював місцевий осередок комсомолу.

Ще у Кременчуці Андрій Головко 1919 року видав поетичну збірку «Самоцвіти». Рукопис ще однієї збірки «Бризки смарагдові» загубився у типографії за часів денікінщини. Тоді ж місцева газета  друкувала  уривки з його повісті «У дикому танку», про часи кайзерівської  окупації. Повість так і залишилася незакінченою. В журналі «Шляхи мистецтва» з’явилися  його нариси «Рафінована проституція», «Діти Землі і Сонця», повість «Червоний роман». А відомим широкому загалу Андрій Головко став 1923 року,  після виходу  першої прозової книжки «Дівчинка з шляху»,  до якої увійшло оповідання «Пилипко». Пізніше з’явилася і «Червона хустина», яка разом з «Пилипком» стала хрестоматійним твором молодої радянської літератури. Цими оповіданнями про життя селянської молоді письменник репрезентував революційно-романтичний напрямок. У його творах були  відчутні і національні мотиви, за що Андрія Головка критикували.

Трагічна і переломна подія в житті письменника сталася  1924 року. 14 травня поблизу  роз’їзду Головач пострілом із револьвера Андрій Головко убив свою дружину Тетяну. А другого дня поблизу  станції Потоки застрелив і свою п’ятилітню дочку Галину…

Дикі і трагічні події якимось чином пройшли  повз увагу сучасників і були зовсім невідомі пізнішим поколінням українських читачів. До В’ячеслава  Чорновола  потрапив  протокол допиту Андрія Головка і той надрукував його в «Українському віснику». У написаному власноруч зізнанні Головко визнає себе «винуватцем»: «…Я убив їх згідно із заздалегідь і сурово обміркованим планом».

Григорій Ващенко у спогадах «Історія однієї школи» пише, що  познайомився із Головком того ж таки 1924 року у Біликах.  Письменник приніс твір «Можу» і хотів почути відгук. Ващенко так описує враження від зустрічі: «Сухе, бліде обличчя, на погано вибритому обличчі рудувата щетина, маленькі невиразні очі, коротенький кожушок і високі нечищені чоботи».  Ідея рукопису теж була дивною: чоловікові чомусь заважає дружина і в нього з’являється  бажання її вбити.  Але чи вистачить у героя на таке сили? «Оповідання зробило жахливе враження своїм змістом, але побудова його і аналіз психологічного переживання свідчили про талант письменника», – писав Григорій Ващенко.

Після скоєного злочину Головка арештували. Письменник, за версією Ващенка, видав себе за божевільного, а тому потрапив до психлікарні. На вимогу Головка слідчий викликав на допит і Ващенка: той мав пригадати оповідання, яке письменник йому читав напередодні вбивства. Слідчий врахував, що такий  факт може свідчити про «порушення асоціації» і Головка звільнили від покарання. «Останній раз, – пише Ващенко, – я бачив його у 1941 році. Чи був він нормальним? Так, був, але морально –  ненормальним, людиною, для якого перестали існувати вироблені віками норми поведінки. Це жахливий продукт жахливої більшовицької революції».

В тюрмі, а потім у полтавській божевільні, звідки Головка рятував керівник «Плугу» Сергій Пилипенко, схоже, і народився задум роману «Бур`ян». «Головко, ледь оговтавшись, починає «викуплятися», активно виконуючи «соціальне замовлення». За грантами чи в палаті божевільні задумано і, очевидно, розпочато відомий роман «Бур’ян»,  в першій редакції якого природний талант спробував було позмагатися із обов’язковою схемою. Почувся окрик літкомісарів – і без спротиву роман було переписано наново, «як треба» , – реконструював події В’ячеслав Чорновіл.

Поштовхом для написання роману став так званий «Димівський судовий процес» 1924 року. Справа про вбивство комуніста-сількора Григорія Малиновського  була представлена так, що нібито селяни, боячись розголошення «сількором» їхньої антирадянської діяльності, підговорили молодшого брата Григорія Малиновського  Андрія на вбивство. Насправді ж, брат застрелив Григорія за те, що той знущався з нього. Григорія Малиновського ніхто не вважав за сількора, невідомо, чи він взагалі умів писати. Більшовицька влада використала кримінальну справу у пропагандистських цілях. Заарештувавши Андрія Малиновського,  прокурор домагався свідчень про інших «учасників убивства». Безвинних людей  звинуватили в нескоєних злочинах і… розстріляли. Як писав у «Літературній  Україні» дослідник Г.Капустян, «Димівська справа» – яскравий приклад аморальності радянського тоталітарного режиму, якому немає місця в цивілізованому світі».

Андрій Головко на підставі офіційного судового процесу  спробував  показати боротьбу головного героя  Андрія Мотузки, представника нової  «збільшовиченої»  селянської молоді, з «класовим ворогом», що посів провідні посади в районі. «Все нове, здорове, народжене Жовтнем, класовий ворог намагався тероризувати, задушити». Насправді, вийшла сумна і трагічна картина покаліченого більшовицьким хазяйнуванням села, де панують моральні покручі, підтримувані владою.

1926 року письменник переїхав до Харкова. І вже наступного року на республіканському конкурсі до десятиріччя «Жовтневої революції»,  його «Бур’ян» удостоїли головної премії. А Головко вже захопився новою ідеєю: задумує  роман «Три сини», який на початку 30-х років став трилогією «Три брати». Але спершу, як пролог до трилогії, виходить роман «Мати». Пильне око літературних наглядачів побачило у ньому «підміну соціального мотивування думок і дій персонажів біологічними факторами,.. надкласовість образу матері, що символізувала собою, за задумом автора, Україну взагалі…»

Натомість Микола Хвильовий високо оцінив цей твір. Звертаючись до Головка, він сказав: «Ви написали прекрасну річ. Після вас уже не можна писати…»  Але офіційна критика роман  шалено розпинала. Як пише В’ячеслав Чорновіл: «Три роки переляканий Головко, мордується над новою редакцією – і народжує, по суті, новий твір, де було все, чого вимагали вже канонізовані на той час схеми історичного розвитку….Українська інтелігенція, яка будила присиплювану віками національну свідомість, зображена ворогом свого власного народу…»

Розгубившись у важкій атмосфері сталінщини, боячись чергового зриву, Головко, як і Шолохов у російській літературі, на десятиліття зникає з літературного небосхилу. Деякий час співпрацює з Київською та Одеською кіностудіями, пише кіноповісті та кіносценарії. Під час Другої світової війни А.Головко став військовим кореспондентом газет «Комуніст» та «За честь Батьківщини», видає книжки нарисів «Бойові епізоди» та оповідань «Дружба».

У повоєнні роки письменник працює над трилогією «Артем Гармаш», за яку у 1969 році був нагороджений Шевченківською премією. Почав писати четверту книгу, паралельно створюючи сюжетні лінії п’ятої, але закінчити роботу  не встиг…

Володимир Базилевський, тоді ще письменник-початківець, зустрічався з Андрієм Головком на ірпінському семінарі літераторів  у 1966 році. «Стражденні очі під розкошланими  кущуватими бровами. Воістину в отих очах містилася уся світова скорбота…Чи мучило його скоєне? Чи переслідували автора «Пилипка» і «Червоної хустини» тіні загиблих – молодої дружини і донечки-дитини? Не знаю, не знаю. Але були в нього очі міченого, очі великого грішника» , – згадує Базилевський ту зустріч.

5 грудня 1972 року став останнім у стражденному життєписі Андрія Головка.

Його письменницький авторитет залишається непохитним. Майже сорок літ його ім’я носить літературна премія за кращий прозовий твір.

…Десь років із десять тому я побував на батьківщині Андрія Головка, у вмираючому селі Юрки. На батьківському обійсті Головків замість хати – пам’ятний знак, а навкруги – густий бур’ян…