Якщо хочете дізнатися, як «кремлівський телекарнавал» набирав обертів, зробивши із сірого, непримітного кадебіста «государя-імпєратора», ще й перетворивши громадян росії на мовчазних і покірних холопів, – неодмінно прочитайте книжку Пітера Померанцева «Нічого правдивого й усе можливо».

Пітер Померанцев – британський журналіст, письменник і телепродюсер. Народився у Києві у родині дисидента. У ранньому віці з батьками емігрував до Лондона. Здобувши освіту в Англії, поїхав до Москви споглядати, як йому здавалося, переродження радянської росії у прозахідну країну.

«Спочатку я подумав, що ці нескінченні перетворення – прояв звільненої країни, що вбирається в різноманітні костюми в пориві шаленої свободи… Але мине лише кілька років, і я переконаюся в тому, що ці нескінченні мутації – не прояв свободи, а форми делірію, в якому налякані маріонетки та опівнічні містики переконалися, що вони майже реальні й крокують у світ… нелінійною війною всіх проти всіх».

З 2006 року Пітер – телепродюсер, автор документальних фільмів на розважальному каналі «ТНТ», що копіює популярні західні формати телешоу. Саме цей досвід став тлом історій у його книзі.

Герої, які там виринають, радше нагадують персонажів карикатур. Наприклад, Альона, яка шукає «папіків», витрачає тисячі комічних доларів на курси зваблення заможних чоловіків і на доступ до найелітніших московських клубів. Або кримінальний авторитет Віталій Дьомочка знімає серіал про себе і з собою у головній ролі. Ці й інші персонажі постійно приміряють різні ролі – не для того, щоб вижити, а через те, що так звикли. І Пітер пише: «Москва могла почуватися олігархією вранці, демократією на обід, монархією на вечерю та тоталітарною державою вночі».

Вельми цікаво описує становлення російського телебачення і запуск пропагандистської машини з продажними журналістами й політтехнологами. Це були перші кроки путіна – тотальний контроль над телебаченням, «за допомогою якого Кремль вирішував, якою має бути історія, страхи, та «дозволена» маріонеткова опозиція, що мала створювати ілюзію демократичного суспільства».

Ось як Пітер Померанцев одним реченням означив суть російської опозиції: «Їх координували з офісу адміністрації президента, де Сурков сидів за столом, на якому були телефони з іменами лідерів усіх «незалежних» партій, телефонуючи їм у будь-який момент дня і ночі й даючи інструкції».

Книжка «Нічого правдивого й усе можливо» допоможе зрозуміти, як росія і росіяни дісталися застійного дна – того гіпнотичного марення величчю, в якому нині перебувають. Як країна, смертельно інфікована вірусом «русского міра», з доброї волі повернулася геть від демократичних свобод і цивілізованого світу за «залізну завісу», у концентрак совкової тиранії.