Про зустріч домовилися заздалегідь. З Городоцької по Гоголя, через парк імені Івана Франка, перетинаю Дорошенка, і прямую на Брюллова до музею, не такого популярного серед гостей Міста Лева, як площа Ринок чи Високий Замок. Звісно, до Львова їдуть як на свято, відпочити. А на релакс до в’язниці, навіть колишньої… Сюди йдуть свідомо – відкрити для себе сумні, ба й жахливі сторінки не такої вже давньої минувшини. Місце сьогоднішньої зустрічі – Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»…

Від суми та тюрми…

Хоч і банально, але це прислів’я першим спало на думку, тільки-но переступив високий поріг будівлі. І попри відсутність характерного «тюремного» духу, одразу стало ясно: це «казенний дім».

– Як правило, під тюрми відводили замки чи монастирі – споруди з грубими стінами, – пояснює заступник директора музею Вікторія Садова. – А цю в’язницю збудували спеціально, на початку XX століття. За всіма технічними параметрами. Саме як в’язницю. Будувала польська влада. Тут, щоправда, був лише слідчий ізолятор. Високі пороги, вузькі коридори, одиночки, які мали ізолювати арештантів… Потім, після слідства їх переводили у більші камери, там вони чекали етапування до місця постійного ув’язнення. Крім того, в цьому приміщені перебувала польська контррозвідка.

– Пані Вікторіє, музей офіційно називається «Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів»…

– Так, і цих окупаційних режимів було три: польський, радянський (перший період – до і другий – після ІІ Світової війни) і гітлерівський. Коли приходять польські туристи, колишні міністри, вони тицяють пальцем і кажуть: «Коли це ми вас окуповували? Як можна рівняти, гітлерівський і радянський – тоталітаризм, з Польщею, демократичною державою».

Так, українці програли ту війну полякам. Поразка була страшною, бо втратили не тільки Західноукраїнську Народну Республіку. Але були люди, які не змирилися з цією втратою. Українські націоналісти-революціонери дуже дошкуляли польській владі. І не тільки вони, а й соціалісти, комуністи, бундівці проходили через слідчі ізолятори, зокрема, й цей… Згодом для них побудували концтабір «Береза Картузька».

– Де він був?

– Це Берестейщина, територія сучасної Білорусі, картезіанський монастир, місто Береза. Там відбували покарання на примусових важких роботах ті, хто дошкуляв польській владі.

1934 рік, вбивство міністра Броніслава Перацького, яке здійснили молоді люди від Бандери. Усіх їх виявлено і суджено у Варшаві, там їм виголосили смертний вирок. Але за рік справу переглянули. Це одна з найгучніших львівських політичних справ, так званий Львівський процес.

– Чим відрізнялися ці два процеси?

– У Львові домоглися свідчити українською мовою, у Варшаві їм це не дозволили. Більш того, тут була присутня західноєвропейська преса, яка кожного дня давала реляції, і таким чином Європі стало відомо, що в Польщі щось негаразд, що є невирішене національне питання. Врешті стало зрозуміло, хто такі бандерівці і за що вони борються. Смертну кару змінили на багаторічні терміни ув’язнення. Степан Бандера за новим присудом відбував покарання у Бресті.

1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу починається ІІ Світова війна. За два тижні Польська держава падає, німці  доходять до Львова. Радянський Союз вичікує, і 17 вересня починається марш на захід Червоної Армії. Більшовики стикаються з гітлерівцями на околицях Львова, у Брюховичах і Винниках. Не розуміючи, що відбувається. Згодом, правда, порозумілися: німці відійшли за Сян. Репресивний апарат Радянського Союзу отримує всю польську картотеку, зокрема й на активістів Українського визвольного руху. Відбуваються арешти молоді, студентів перших курсів, яких виявили по тій картотеці. Їх судили, суд відбувався на нинішній вулиці Вітовського, у будинку, де офіс СБУ (від часів першої радянської окупації там був офіс радянських спецслужб). Закритий суд засудив ув’язнених до смертної кари. Половина засуджених – жінки.

Ті 59 юнаків і дівчат, які нічого не зробили, а лише на запитання: «Як ви ставитесь до радянської влади?» відповідали: «Негативно», – вже цією відповіддю підписували собі смертний вирок…

Частину приречених на смерть знищили, а частині пощастило: їх урятував початок німецько-радянської війни. Дехто вийшов на свободу і пішов у підпілля, але загинув, дехто вийшов, перебув війну і в 44-му році іммігрували через Німеччину до США.

– Тюрма була переповнена арештованими? 

– Так, за першої радянської окупації тутешні в’язниці були переповнені. Кожен, хто не був лояльний до радянської влади, став «ворогом народу». Масово арештовували всіх незгодних. А ще ж у тюрмах Західної України і Західної Білорусі було дуже багато польських військових. Згодом їх перекинули на Схід, у тюрми і «спецтабори» Харкова, Старобільська, Осташкова. Катинська трагедія це ж не тільки про етнічних поляків. До війська рекрутували і місцеве населення, людей мирних спеціальностей, вони були підданцями Польської держави, але могли бути вірменами, євреями, українцями.

*   *   *

Йдемо тюремним коридором. Заглядаємо у відчинені двері невеличкої камери, одиночки, як пояснює пані Вікторія.

– За Польщі в приміщеннях був обігрів, були груби, які дотулялися до стін і з кількох боків стіни прогрівалися. В камерах була каналізація – труба з отвором і цього було достатньо. Радянці зрізали ті труби, тому що по них можна було перестукуватися, перегукуватися, обмінюватися інформацією. Куточок кожної камери зацементували, і туди ставили відро з двома ручками, «парашу». Її в’язні виносили вранці в туалет. Звичайно, під конвоєм. В одиночній камері сиділо до десяти людей – це ж були масові арешти. А це означало, що в’язні не могли ні лягти, ні спати. Тюремний режим забороняв спати вдень: якщо наглядач у віконечко бачив, що арештант спить, то це порушення режиму, і за це карцер. А вночі забирали на допити. Підлога була цементна, приміщення холодне, і коли багато людей дихає, то конденсат скрапував, плюс смердить параша…

На нічних допитах по-звірячому били.  Позбавляли сну.  Під такими тортурами людина ладна підписати все: що вона японський шпигун, диверсант тощо. Людина думає: якщо зізнаюся – перестануть катувати… Або брала гріх на душу і обмовляла ще когось, що вони начебто були об’єднані в якусь організацію. А це для каральних органів підтвердження їхньої потрібності, ефективності.

Коли почалася німецько-радянська війна, більшовицька влада вирішила: тих, по кому «слідство» закінчилося, – розстріляти, а кримінальників – випустити. Решту в’язнів треба було евакуювати, але план евакуації зрештою провалився.

– Скільки людей тоді знищили НКВДисти?

– Цифра розстріляних умовна. Коректно вказувати за «розстрільними списками», але ми знаємо, що арештованих було більше. Маємо рапортички вищому начальству НКВД. Не встигаємо заводити формуляри на в’язнів. Якусь частину людей навіть не було вписано, але їх розстріляли

Вбити таку кількість в’язнів з пістолета «Вальтер», пострілом у потилицю, як це робили в Катині, було неможливо. Дуже багато часу пішло б. Додумались до того, що у підвальних приміщеннях в одну камеру зганяли побільше людей і автоматною чергою розстрілювали у віконечко для подання їжі, або кидали гранати, які розривали тіла. Тому так багато було фрагментованих тіл, тіл зі слідами побоїв, тортур. В деяких тюрмах розстрілювали на тюремному подвір’ї. А постріли заглушали, вмикаючи двигуни тракторів.

– А тут, на Лонцького?

– Тут розстрілювали в підвальних приміщеннях. У траншею встигли закласти 500 тіл, ще прикоткували котком…

Люди, які згодом сюди прийшли застали жахіття: гори тіл, застиглу кров на цементній доріжці…. Було дуже спекотне літо, трупний сопух стояв над цілими кварталами… Із санітарних міркувань тіла й останки наказали замурувати до холодної пори року. Згодом їх два місяці ховали у братських могилах. Одна на Личаківському цвинтарі, друга – на Янівському. І там і там споруджено Меморіал жертвам злочинів НКВД…

«За три роки німецької окупації Львів втратив все своє єврейське населення»

– Ще одна кривава сторінка Львова пов’язана з цими днями і з цим місцем. Тут, на подвір’ї пролилася перша єврейська кров. Є фотографії, де євреїв зібраних облавою нацисти женуть до тюрми по вулиці Коперника. Їм наказують по шестеро голіруч з підвалу виймати фрагментовані останки і складати.

У тодішньому Львові третина населення була польська, ще третина – єврейська, третина українська. Євреїв зосередили в гетто, там вони гинули від великої скупченості, браку медикаментів, голоду, примусових робіт, від масових планомірних екзекуцій. Кого не постріляли у Львові, коли гетто вже було ліквідоване, того вантажили у вагони і доправляли в табори смерті. Янівський табір – це був трудовий табір, хоча умови там були жорстокі: відбувалися масові планомірні розстріли. Але там не було ні газових камер, ні крематоріїв. У Львові, на станції Клепарів є меморіальна дошка, яка нагадує, що звідти відправлялися вагони в табір смерті Майданек, де людей заморювали. За три роки німецької окупації Львів втратив все своє єврейське населення. Лише поодинокі врятувалися. Рятувалися хто де, і на Святоюрській горі рятував митрополит Андрей Шептицький, і в монастирях, і в міській каналізації. За недонесення про місце перебування єврея загрожувала смертна кара. Почався львівський погром: одна, друга хвиля неконтрольованого насильства, спровокованого нацистською пропагандою.

– А хто здійснював ці погроми?

– Те, що ми називаємо «міське шумовиння» – без національних ознак. Конкретно встановити хто – не можна. Сучасна єврейська громада Львова – це євреї, котрі приїхали сюди після війни.

Нацисти винищили євреїв, зруйнували єврейські божниці, висадили в повітря синагоги, поруйнували єврейський цвинтар, а коли повернулися радянці, то цей акт вандалізму довершили: мацевами, так саме як і хрестами з могил січових стрільців вистеляли тротуари.

– Але були й праведники, які рятували євреїв?

– Під час війни тут був ув’язнений Омелян Ковч. Він був священником, служив у Перемишлянах, і через його національну позицію польська окупаційна влада 24 рази проводила в нього обшук. Радянська влада його арештувала, везла до Львова, але початок німецько-радянської війни завадив, Омелян Ковч повернувся додому. Він приходив в гетто, приносив медикаменти, їжу і охрещував євреїв. Думав, що німці не вбиватимуть християн. Одного разу гітлерівці підпалили синагогу, а перед тим зігнали туди людей. Підходить Омелян Ковч і командує дуже чітко німецькою. Всі відступають, він вибиває двері, вбігає в палаючу споруду і виносить людей. Урятував одного з династії Белзських рабинів, його потім через українське націоналістичне підпілля, до якого були причетні сини Омеляна Ковча, теж священники, переправили зі Львова. Нацисти цього не подарували. Про визволення Ковча клопотала сім’я, клопотав особисто митрополит Шептицький. Пообіцяли випустити, якщо він дасть слово не робити більше того, що робив. Омелян Ковч відмовився. Його відправили в табір смерті Майданек. Звідти він писав листи: «Я щаслива людина, бо тут зі мною моляться різними мовами всі, і я їм допомагаю перейти цей місток між життям і смертю. Я не просив би Бога нічого іншого крім того, щоб бути тут, і молитися навіть за тих, хто створив цей концтабір». Він загинув 25 березня 1944 року. Папа Іван Павло II проголосив його блаженним священомучеником. Визнано його праведником України, покровителем душпастирів УГКЦ.

– Яким був період окупації Львова нацистською Німеччиною у тюрмі на Лонцького?

– Після найкривавішої сторінки – розстрільного тижня НКВДистів наприкінці червня 1941, це найжахливіша сторінка в історії цієї в’язниці. Служба безпеки СД і гестапо займає цю споруду, цей слідчий ізолятор. Насправді, ми дуже мало знаємо про цей період, бо немає документів. Їх вивезли. Очевидно, тепер вони у Москві або в Центральному архіві Подольська. Те, що ми знаємо, – це тільки за спогадами очевидців, з вуст людей, які тут були під слідством і вижили. Ми знаємо, що тут лютував гауптштурмфюрер СС Віллі Вірзінґ, справжній садист. Він спеціалізувався на антинацистському підпіллі у слов’янських країнах, уродженець Риги, начебто навчався у Москві, і цілком міг бути подвійним агентом. Його заарештували і засудили, але не за ті злочини, що він здійснював тут. На його руках кров Олега Ольжича. Олег Ольжич був заарештований у травні 1944-го, на львівській конспіративній квартирі. Його підвезли під гестапо на машині, але сюди не заводили, а відразу відправили на Берлін. І там на допиті Віллі Вірзінґ із трьома поплічниками катували Олега Ольжича.

– Вірзінґ зі Львова теж поїхав до Берліна?

– Так.

А ще про цей окупаційний період знаємо, що тут, у в’язниці лютував тиф. Чимало в’язнів було лежачих, і навіть охорона не наважувалась заходити в камери, щоб не заразитися. Залучала в’язнів з інших камер, дуже часто ув’язнених священників. А ті ішли, бо розуміли, що в такий спосіб можуть хоча б висповідати того, хто вже не зможе одужати.

«Друга» радянська окупація

– Коли в 1944 році німецького окупанта погнали, тюрма переповнилася тими, хто зі зброєю у руках тримав фронт проти червоного загарбника. Це затягнулося на багато років, бо ця озброєна боротьба була тривала, але силами нерівна. Коли у львівському селі Білогорща загинув головний командир УПА Роман Шухевич, ця боротьба фактично захлинулася. Кого брали зі зброєю в руках – ті відбували довгі терміни покарання: 25 років ув’язнення, каторжні роботи… Мало хто вертався звідти. У 60-ті роки тюрма теж не стояла порожньою, хоча вже не була перевантаженою. Багато людей мирних і творчих професій – журналісти, письменники, художники, поети – були в очах радянської влади ворогами тільки тому, що думали інакше, що противилися тотальному наступові русифікації, що розбудовували своєю творчістю Україну. Останні політичні в’язні цієї тюрми – це 1965-й, 1972-й, і роки, що передували «олімпійському» 1980-му. З тими, хто боровся зі зброєю в руках за вільну Україну, вони перетнулись у совєтських таборах. І по суті там прийняли естафету боротьби.

Ми відновили кабінет слідчого тих часів. Свій смертний присуд Левко Лук’яненко отримав саме в тюрмі на Лонцького.

За спогадами Лук’яненка, суд відбувся, йому присудили смертну кару, і от він чує, як ходить коридором наглядач, як він клацає затвором… І Лук’яненку здається, що це вже йдуть по нього, а насправді той тюремник просто ходить…

Наприкінці 80-х політв’язні остаточно повернулися із заслань і таборів, активно включилися в громадське життя, пішли у владу різних рівнів. І дуже довго клопоталися, щоб це приміщення відкрилося як місце пам’яті, щоб кожен, хто знає, що його родич загинув невідомо-де, міг сюди прийти, помолитися за упокій душі, запалити свічку.

Ось раритети – речі, які вилучали у повстанців під час арешту. Вони збереглися у сховищах СБУ.

Наприклад, портфель, який належав одній з підпільниць, нотатник пробитий кулею, щоденник окружного провідника ОУН.

Тут представлено розрахунки, квитанції на стільки-то кілограмів житньої муки, від такого-то господаря, чи рахунок, як розподіляли гроші родинам підпільників, родинам, що потерпіли від більшовиків. Є тут і бофони – скорочено від «бойовий фонд», оформлені на сюжети з українського національного історичного чи релігійного життя. Уповноважені особи від імені ОУН чи УПА видавали їх населенню за добровільно внесені, реквізовані кошти, іноді продукти, одягу тощо. Крім суто фінансової ролі бофони також виконували агітаційну функцію, тому їх використовували в повстанській пропагандистській роботі. І якщо бофон знаходили, за це був неминучий арешт.

Повстанці різьбили на гумі або на дереві печатки. Сфрагістика ніби повстанська, але є тут і фальшива радянська, тому що треба було мати для конспірації якісь довідки, документи. На гумі або лінолеумі вирізали прості прокламації, друкували на друкарських машинках. У підпіллі видавали навіть дитячі журнали.

Служба безпеки ОУН мусила пильнувати свої кадри, бо було багато засланої агентури. На кожного бійця заводили картку, де вписували рік народження та звідки він. Якщо вояк загинув, повідомляли родину. Збирали інформацію, чи вчителька зі Сходу пропагує радянщину, чи це просто хороша вчителька української мови, чи цей господар готовий вступати в колгосп, чи співпрацював з комуністами… Вся інформація сходилася до вищого керівництва, командування Українським підпіллям. Тут навіть кожен бій описаний майже похвилинно. Такі архіви ще тепер викопують у сховках. У лісах, по садибах…

– А що робити тим, хто випадково натрапив на таку знахідку ?

– Дуже просимо привезти чи надіслати ці раритети до нашого музею. Маємо реставраційну майстерню, і в якому б стані документи не виявилися б, навіть якщо вони дуже залиті чи  спресовані, – наші фахівці їх повернуть до життя. До слова, контейнером для таких сховів-архівів дуже часто слугував бідон. Вони були номерні, і якщо на фермі недорахуються бідона, доярку могли запідозрити у співпраці з підпіллям.

– А кінематографісти часто використовують  музей для локації?

– Так. Наші інтер’єри використовують документалісти, зокрема, для реконструювання подій. А Кшиштоф Зануссі обрав наш підвал для зйомок епізодів художньої кінострічки «Ефір». За сценарієм, дія фільму відбувається в часи І Світової війни, зйомки частково були в Україні, в Свірзькому замку і в тюрмі на Лонцького. В цих приміщеннях відтворити лабораторію, яка була за сюжетом. Зробили фальшстіни, арочну конструкцію й оцю бутафорську пічку із пап’є-маше. Тепер вона наш експонат.

– А є тут привиди?

– Привидів немає.  Є коти, які лазять своїми ходами і лякають охорону. Люди, які вірять, що душа, яка розпрощалася з тілом без сповіді, не залишає цього місця, а перебуває тут, – вони можуть це відчувати. З іншого боку, мусить бути якийсь медіум, який розповідає школярам, котрі приходять і взагалі нічого не знають, або старшим людям, які не хотіли знати… Тут важко працювати, весь час розповідати про вбивства. Але ми не тільки про це розповідаємо. Ми розповідаємо про ідею, яка вела тих людей на спротив системі. Це ідея, як зірка для цілого народу: мати свою державу, і за цю ідею люди боролися, мужньо терпіли муки і смерть… Ми намагаємось про це казати і відчуваємо, що це потрібно.

– Розповідаєте про боротьбу за свободу у місці несвободи…

– Так, це місце несвободи. Тільки коли ти втрачаєш свободу, усвідомлюєш її цінність. Тут про свободу мріялося, співалося, віршувалося… Про свободу особисту і волю свого народу. Тут дискутуємо про права людини, як ми їх розуміємо, що це таке і чому це важливо. Про це багато спілкуємося в нашому  музейному кіноклубі. Донедавна він був щотижневим, а нині працює для цільової аудиторії. І вхід до музею, і наші 45-хвилинні екскурсії безкоштовні.

– А квести  проводите?

– Ми не хочемо перетворюватися на «Дійснейленд». Не те місце. Воно настільки трагічне, настільки промовисте, що тут не потрібні міфи – достатньо тих історій, які відбувалися. Перші два місяці, коли я звідси виходила, – мене трусило. А потім потроху звикла. В нас на вході є аптечка із заспокійливими засобами, бо не всі люди витримують. Це місце – щось між цвинтарем і церквою. Так, це колективна могила, місце масового вбивства, непокараного злочину. Нюрнберг був для нацистських верховодів. А виконавців цього злодіяння,  очевидно, вже  каратиме Бог…