Кількість біженців по всьому світу вкотре побила сумний рекорд: близько 117 мільйонів. Ще десятиліття тому це лихо вимучувало переважно країни Середнього Сходу – Сирію та Ліван, Ірак, Палестину, Іран… Збурювали його кровопролитні війни, а ще виклично тісні, як це бачимо в Ірані,  стосунки влади з терористичними угрупованнями. Але з початком повномасштабного вторгнення росії світову армію біженців масово поповнила й Україна. За три роки війни понад 6 мільйонів українців вимушено покинули свої домівки. Тепер за кількістю біженців ми поступаємося лише переліченим вище країнам (сумарно), але випереджаємо обидва Судани, Афганістан, і навіть М’янму, хоча кількість втікачів з цієї азійської країни і тепер помітно збільшується.

З-поміж нестабільних та неблагополучних країн африканського континенту за кількістю вимушених вигнанців нас, схоже,  випередили хіба що Уганда та Демократична Республіка Конго. Лише цього року за межами батьківщини вимушено опинилося майже 8 мільйонів конголезців і ця масова втеча з країни не припиняється. На кожному континенті, окрім Антарктиди й Австралії, які, можна сказати, були «відсічені» від іншого світу ще в час руйнування Пангеї, є хоча б один воєнний конфлікт, який або перебуває в стані «активного» (Україна, Палестина, Судан, деякі країни Африки, де тривають громадянські війни чи повстання), або «очікує на ескалацію» (Тайвань, Гаїті, Вірменія).

Країни Європи прийняли на себе основний світовий тягар біженців: тут зосереджено найбільшу кількість таборів для вимушених переселенців, спеціальних консульств та центрів допомоги, тут діють програми фінансової підтримки, та сотні тисяч волонтерів. Тут рідний дім Міжнародного комітету Червоного Хреста, «Лікарів без кордонів», «Світової центральної кухні» та інших міжнародних благодійних і допомогових організацій. На жаль, широкі обійми які розгорнули для біженців більшість європейських держав, наштовхуються на нерозуміння і навіть суспільний спротив так званих корінних жителів, багато з яких самі є нащадками переселенців.

Яскравий приклад – результати цьогорічних парламентських виборів у Франції, перший тур яких засвідчив значну підтримку виборцями  ультраправої партії «Національне об’єднання» одіозної Марі Лє Пен. Публічні виступи цієї відвертої прихильниці путінського режиму рясніють сентенцями про «перенаселення біженцями», через що страждає «простий французький народ», який почуває себе «не в своїй тарілці»,  по нинішні «пришельці»  «відбирають робочі місця» і навіть «знищують культуру великої Франції». Зрештою навіть симпатиків ця «коричнева» риторика насторожила, і в другому турі французи «прокатали» «Національне об’єднання» – з фаворитів на третю сходинку.

Уряд сусідньої Іспанії вбачає основним джерелом суспільного добробуту  туризм. Але багато громадян цієї країни не поділять цього вибору, вважаючи саме активний туризм призвідцем різкого зростання інфляції, цін на житло та продукти. Люди полишають рідні міста через накопичення бруду та шум. Натомість корінне населення Канарських Островів аж ніяк не радіє переселенцям з Іспанії, наводячи ті ж самі аргументи, що й іспанці та французи щодо біженців.

В Німеччині, Молдові, у деяких містах Польщі почастішали випадки неприхильного, навіть ворожого ставлення громадян  до біженців загалом і українських зокрема. Головні причини вже згадано. У світлі останніх подій, повʼязаних зі значним просуванням сил ЗСУ на території рф, Україна, очевидно, тепер буде вимушена приймати російських біженців. З бордовими паспортами та характерним «говором» чи навіть з його відсутністю, бо деяка частина населення, наприклад, Курської області, розмовляє всім нам знайомим суржиком. Така перспектива вже збурила не тільки соціальні мережі, а й більшість українського соціуму. І не безпричинно: вони відправляли в Україну своїх синів, братів та чоловіків убивати, грабувати, катувати нас, а ми тепер, виходить, маємо їх годувати, одягати, давати їм прихисток за наші ж кревні податки?

Ця думка, безумовно, є в багатьох сприйняттях логічною, але ж Україна як демократична держава, яка прагне в Європейську Спільноту, має дотримуватися норм міжнародного права. А воно чітко покладає відповідальність за захист цивільного населення в зоні воєнних дій на державу, яка здійснює контроль над цією територією. Тому організована евакуація мирного населення із таких небезпечних територій є юридичним обов’язком цивілізованої країни. Звісно, відповідальність за забезпечення гуманітарної допомоги та евакуації цивільного населення лежить і на інших суб’єктах міжнародного гуманітарного права, зокрема на міжнародних організаціях. Міжнародний комітет Червоного Хреста, покликаний займатися гуманітарною діяльністю в зонах конфлікту, відстежувати дотримання воюючими сторонами Женевської конвенції і має можливість організувати евакуацію населення через спеціально визначені гуманітарні коридори.

Держава-терорист, мала б публічно закликати, щоб усе цивільне населення російських територій, підконтрольних ЗСУ, перебралося гуманітарними коридорами до російського «тилу». Так зазвичай вчиняє держава, яка опікується своїми громадянами. Втім, це не стосується путінської диктатури. Влада залишила населення напризволяще. Українські солдати тепер забезпечують харчами і життєво необхідними речами мешканців контрольованих російських територій, часто діляться власними сухпайками та солодощами.  Багато місцевих пенсіонерів уже цілком дружелюбно спілкуються з нашими бійцями рідним суржиком. Розповідають  про те, як «драпали» їхні «защітнікі» разом з місцевою владою і міліцією-поліцією, тільки-но зачувши на околицях гул української техніки. Ганебно втекли, залишивши людей поневірятися в містах та селах, де навіть питної води немає.

Пишу про це не заради виклику хвилі емпатії чи співчуття – скоріше аби ми розуміли, що більшістю евакуйованих на територію України людей стануть діти і пенсіонери. Ставлення до них схоже, стає особистою дилемою кожного українця.

В разі евакуації до України цивільного населення росії із зон бойових дій  можливими варіантами для їхнього тимчасового перебування у нас є польові табори чи спеціально облаштовані будівлі. Закриті території, щоб контролювати доступ та убезпечити біженців. Подібні табори, наприклад, були організовані ООН в Туреччині під час війни в Сирії. Звісно, це місця тимчасового проживання. Російські біженці не матимуть права вільно пересуватися територією України. Їхній статус може бути прирівняний до статусу нелегальних мігрантів.

В таких таборах медична допомога зазвичай надається на місці, і це дозволяє забезпечити основні медичні потреби біженців. Задля підтримання порядку та безпеки оренда житла для таких осіб заборонена. Це міжнародна практика: біженців приймають на обмежений час за певних умов. Уже згадані табори сирійських біженців у Туреччині  спорожніли після того, як бойові дії в Сирії вщухли: багато сирійців повернулися на батьківщину.

Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни, а також правові документи, які її доповнюють, детально регулюють правила поводження з мирними жителями в умовах бойових дій. Зокрема, її норми забороняють державі, що контролює територію, здійснювати певні дії, такі як залучення цивільного населення до бойових дій.

Хай там що, а російських біженців, навіть звиклих до таборів, закритих територій та української щедрості, неодмінно повернуть у їхнє «отєчество». Ми  не потребуємо цих громадян, ким би вони не були. Ми не зацікавлені в них ані як у фахівцях, ні як у демографічному поповненні. Надто багато горя нам заподіяв цей знавіснілий сусід з ментальністю орди. На сотні літ спокути.