Автобусна зупинка цього разу зустрічає якось насторожено. Відсторонено. Розум, досі запаморочений від шаленої гонитви за часом, атакують підозрілі здогадки. Захекана ще не вловлюю, чи справдяться вони? Але ж, як відомо, «закон підлості» своєї дії не призупиняє. І цей випадок винятком не став: рейс усе-таки перенесли на годину вперед…

Тепер годі й мріяти про те, щоб завчасу добратися додому,– остання маршрутка так і залишиться невловимою. Серце-колібрі оббивається об ребра, розбурхана фантазія вже підкидує хаотичні картинки, кадр за кадром, ніби в незрозумілому німому фільмі: відчайдушні шукання транспорту в потемнілому місті, неспроможність розібратися в тих клятих гугл-картах, переслідування останнього автобуса з гірким посмаком поразки. І десь на периферії свідомості – ніч на вокзалі з сумкою замість подушки.

Тремтливими пальцями витягаю з кишені мобільний і шукаю знайомі контакти. Спочатку «Мама». Після дещиці гудків чую спокійний та тихий голос: «Доню, ну що ти там?». Нині розпал робочого дня, тому її голос супроводжують звуки клацання клавіатури, здаля доносяться нерозбірливі голоси клієнтів. На жаль, не можу розділити її меланхолійний настрій. Мій голос уривчастий, але, обравши виразно стриманий, розмірений тон, озвучую конфузну новину. Вона, схоже, перебрала естафету, адже її настрій незмінний. Попри мою готовність потонути в гущі запитань і охкань, мамин голос хіба тільки натякає на занепокоєння. Схоже, цього разу все ж таки драматизую я. Розмова завершується вже й так очевидним висновком: «треба щось вирішувати»…

І я натискаю на наступний напис в бібліотеці контактів: «Тато».

Його налаштованість на розмову контрастує з маминою, він бадьоро запитує, чи сіла я на автобус, а коли чує заперечення й мої язикозаплітальні пояснення, підкидує варіанти, від розмитих до конкретних, наче нанизуючи на основу дитячу пірамідку: спочатку заспокоїтися, потім роззирнутися у пошуках потрібного («а може автобус стоїть десь в кутку, сходи і глянь»), і наостанок допитатися у когось причини незапланованих змін.

На спорожнілу платформу вривається автобус. Довготелесий і громіздкий, він скидається радше на літак, аніж на земний транспорт. Його довго доводиться обходити, аби зрозуміти, куди ж він прямує. На табличці біля водійського місця чорним по білому зазначено: «Київ – Одеса», хоча, усміхаюся до себе, йому більше личило б «Київ – Космос». З нього викочується лавина люду, а в донедавній тиші породжуються відгомони то дитячого плачу, то уривків з розмов, то тріскотливого кашлю. Хтось бідкається, розмовляючи по телефону: «Я не хочу повертатися туди, в гуртожиток, і їхати поїздом теж не хочу».

Десь згори наростає гуркіт. То попід лініями електропередач зринає «інтерсіті», але не можна достоту розгледіти, чи є там бодай хтось. Крізь тоноване скло вікон споглядаєш світ у найточніших деталях, із ледь видимим сірим відтінком, а йому навіть і на думку не спаде тебе помітити. Рейки вібрують від напруги, натужно скрегочуть урбаністичну симфонію, останнім акордом зводяться до піаніссімо: поїзд віддаляється, а згодом зникає остаточно.

Порубцьовану асфальтну дорогу заповнюють люди з валізами-супутниками: в когось велика фісташкова на коліщатках, у когось помаранчева, у когось торбина з безліччю допоміжних кишень. У цьому подорожньому тунелі поміж домом і недомом кожен намагався вмістити туди, бодай силоміць, щось найпотрібніше.

Чоловік з рюкзаком на плечах нервово ходить колами, опустивши голову, а велелюдна компанія усміхнених облич обабіч бордюрів про щось перешіптується. Аж ось настає та довгождана мить тріумфу всіх пасажирів: під’їжджає автобус, і всі із шурхотінням торбин і гуркотом валіз обступають водія, диктуючи номери своїх місць. Доводиться повторювати двічі, бо гул двигуна добряче дошкуляє вухам розпізнати монотонний голос.

Можна з полегшенням видихнути, коли врешті рушаємо, картинка за вікном швидко змінюється, розпускаються пелюстки околиць присмеркового Києва. Знову зупиняємось, нова хвиля людей готує свої квитки й поповнює місця в салоні. Заходить жінка з дитиною:

– Перепрошую, можна помінятися з вами місцем?

– Так, звісно!

– Велике вам, людське спасибі!

Заходить водій, перевіряючи присутніх, і з докором звертається до жінки:

– Не розумію, з ким ви помінялися? Це місце має бути вільне.

– Зі мною, в мене девʼятнадцяте.

Тут в суперечку втручається ще одна пасажирка:

– О, у вас девʼятнадцяте? Можна з вами помінятись? У мене десяте. Дякую, це там, далі!

Знову заводиться двигун, запускаючи поставлену на паузу подорож. Хтось, умостившись, одразу дістає з сумки здоровезний ґаджет: чи то планшет, чи то ноутбук, бо ж робота своєю терміновістю наздоганяє навіть у дорозі. Автобус перетворюється на відокремлену реальність, і в унісон із обертанням коліс заглиблюється спочатку в глибоку синь, що даленіє за вікнами, а потім і в суцільну чорняву невидимість. Екранне світло від телефонів обрамлює пошрамовані втомою обличчя. Якась жінка все розглядає світлини своєї сімʼї на тлі жовтого листя: осіння ідилія. Інша пані гортає новинний канал, де повідомляють про пуски БпЛА на Чернігівщину, потім натрапляє на фото з вибуховою хмарою. А хтось проводить багатоцифрові обчислення в калькуляторі, то додаючи, то ділячи. Якийсь чоловік, з кимось розмовляє телефоном, повсякчас повторюючи кудись у сутінь: «Та ні, все добре, все добре. Будемо вирішувати все в процесі справи, люблю тебе».

Час на яскраво-червоному годиннику при вході не збігається зі справжнім, відстає на чотири з гаком години. Хоча, хто знає, може саме в цьому автобусі відлік часу найточніший. Втім, його змінює показник температури, теж світиться яскраво-червоним. І з кожним разом градуси все меншають: 12, 11, 10… Відчутно, що тримаємо курс на північ, чи то просто природа готується до ночівлі, ладиться укритися зоряною ковдрою.

Погляд час від часу чіпляється за освітлені фарами обʼєкти: з-під боку вигулькує хитросплетіння стрілок на дорожніх знаках. Нас обганяє дивакувата вантажівка з нагромадженням металевих прутів. А над тротуарами вишикувалися вуличні ліхтарі, схожі на смолоскипи. Поодинокі голосні сповіщення, мов крижана вода, виводять автобус із сонного стану. І так по колу.

Аж ось кінцева. Позаду стонадцять кілометрів, безутішні позіхання.

– Ми ж їдемо до центрального ринку?

– Так,.. нібито так.

Покидаємо свої місця, підошви знову торкаються такого ж, як усюди, пощербленого асфальту. Забираю обтяжливу сумку – і не обертаючись прямую до підземного переходу, звідки долинають гітарні акорди знайомої пісні.

Лише згодом помічаю: намагаючись проскочити перед метушливим натовпом, на автобусному сидінні зоставила свій улюблений берет…