На початку квітня Маріуполь вітав учасників Двадцять другої церемонії вшанування «Народних героїв України». За два роки існування цієї нагороди такі торжества відбулися вже у 20 містах України. Висунути кандидатуру може кожен: командири, побратими, волонтери, родичі. Найголовніше – обґрунтувати заслуги. Розглядає подання й ухвалює остаточне рішення Нагородна Рада. Сотні українців ще чекають на цю відзнаку. Наступна церемонія відбудеться у травні в Кропивницькому.

З досьє «Грінченко-інформу»:
Орден «Народний герой України» – недержавна нагорода, якою вшановують видатних особистостей сучасності, українців та іноземців: воїнів, волонтерів, громадських діячів, медиків, капеланів. Ініційований ювеліром Дмитром Щербаковим та журналістом і колекціонером Андрієм Боєчком. Його виконано у двох варіантах: червоно-чорна стрічка на колодці –  для воїнів, які зі зброєю в руках захищали українську землю, і жовто-блакитна –  для громадських діячів, волонтерів, журналістів, медиків. Орден викарбувано зі срібла 925-ї проби з індивідуальним номером і елементами захисту. Благородний метал для ордена надсилають люди з усіх куточків України.

Урочистості в Маріуполі розпочалися з хвилини мовчання у пам’ять про загиблих у війні на Сході та з Молитви за країну отця Ігоря Федоришина, також «Народного героя України».

Нагороджували достойників лідер гурту «Тартак» Олександр Положинський та волонтер Лілія Болбат. Олександр зауважив: «Для мене велика честь вручати ці справжні народні нагороди людям, які не словом, а ділом заслужили їх. Дуже часто держава роздає ордени за незрозумілі заслуги. Що ж до цієї нагороди, то ще ні в кого жодних питань не виникало».

Емоційною була і промова командира екіпажу «МІ-8» Василя Мулика, котрий отримав цю відзнаку. Він висловив своє захоплення мужністю та стійкістю бійців сухопутних військ, назвавши їх щитом і мечем армії. «Я незмірно гордий отримати цю нагороду. Так, вона недержавна і ніяк не відіб’ється на моїй пенсії, але я навіть не думаю про це. Цей момент і урочистий, і скорботний, і радісний, і сумний для мене. Нагороду цю дають тим, хто не в кабінетах сидить, хто чужих справ не приписував. Дозволю собі трохи сарказму. Я хочу сказати тим, хто заплатив продажному воєнкому, сховався під спідницю дружини або мами, тим, хто втік за кордон або просто подумав, що це не його справа – дякую! За що я їм вдячний? А за те, що завдяки їх ницості, я і такі як я точно знаємо, якою не повинна бути людина і яким не повинен бути громадянин своєї країни. Спасибі вам, жалюгідні боягузливі нікчеми».

*   *   *

У сузір’ї «Народних героїв України» – 13 нових імен. Пошануймо!

Олександр Вохрамєєв (посмертно) та Андрій Кулягін (посмертно), обидва з танкового батальйону 93-тьої окремої механізованої бригади. 21 липня 2014 року українські військові спробували ближче підійти до Донецька. У наступі брав участь і танковий екіпаж під керівництвом капітана Олександра Лавренка, у складі солдатів Олександра Вохрамєєва і Андрія Кулягіна. Танку Лавренка вдалося першому прорватися на опорний пункт терористів і зайняти його. Із зайнятого «опорника» Лавренко здійснював прикриття для прориву решти бригади. Однак бойовикам вдалося контратакувати. По танку Лавренка вони відкрили потужний артилерійський вогонь, від якого довгий час вдавалося ухилятися. При цьому екіпаж встигав відповідати бойовикам, знищивши кілька їхніх розрахунків. Після потрапляння чергового снаряду, танк Лавренка вибухнув. Командир загинув разом зі своїм екіпажем…

Роман Радівілов, позивний «Гюрза» (посмертно), 1-ший батальйон 54-тої бригади. Коли почалася українсько-російська війна, Роман – у складі Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор» (ДУК ПС). Брав участь у найзапекліших боях в ДАП, у Пісках, при наступі в районі Старогнатівки Волноваського району. У жовтні 2016 року Роман Радівілов, одужавши після контузії, уклав контракт з ЗСУ і поїхав на передову до своїх побратимів у першу штурмову роту «Вовків Подолянина» 1-го батальону 54-ї ОМБр. 18 грудня 2016 року Роман загинув в бою на Світлодарській дузі.

Валерій Гудзь, 72-га бригада. Під командуванням Валерія Гудзя, якому у лютому 2015 року вручено Орден Богдана Хмельницького та присвоєно звання підполковник, 3-тій МБ героїчно обороняв українську землю, провів кілька вдалих операцій під Петровським, Білою Кам’янкою та Новою Ласпою, звільнивши від окупантів кількасот кв. км рідної землі і просунувшись вперед на 15-20 км. Були зайняті стратегічні висоти, збудовані близько півсотні нових позицій.

Олег Книжник, 36-та бригада. Майор, начальник РЕБ 36-того ОБРМП. Серед видатних воєнних заслуг бійця можна назвати  радіоборотьбу, вправне перехоплення, боротьбу з безпілотниками та із «сепаратистськими очима» (агентами-освідомлювачами).

Арти Грин, 25-тий батальон. Офіцер артилерійської розвідки у секторі «С», брав участь у бою під Дебальцевим. Саме завдяки його коригуванню було здійснено майже ідеальний вихід досить великого і виснаженого українського угруповання крізь бойові порядки противника.

Олексій Гоков, 55-та бригада. У зоні бойових дій працював під позивними «Бродяга», «Соловей», теж коригувальник артвогню, артрозвідник. У грудні 2014-го Олексій як коригувальник артвогню 48 діб захищав Донецький аеропорт. Потім був шпиталь. Після лікування його призначили інструктором у навчальній частині, але він відмовився: не дочекавшись закінчення терміну реабілітації, знову попросився на передову. Воював у смт. Верхньоторецьке, у Пісках. У складі Української добровольчої армії воював у Широкиному, Мар’їнці. Сьогодні Олексій Гоков – волонтер, допомагає бійцям на передовій.

Станіслав Партала, «Азов». Під час проведення спеціальної операції з пошуку і евакуації одного із загиблих солдатів «Азова», ризикуючи власним життям, з групою розвідників і саперів спробував забрати тіло побратима. Сапери, які йшли попереду, підірвалися на вибуховому пристрої, двоє з них отримали поранення. Групу почали обстрілювати, проте завдяки досвіду сержанта Партали вдалося вивести всю групу, евакуювати двох поранених саперів і винести тіло загиблого товариша.

Володимир Голованюк, 27-мий реактивний полк. У Гранітному Тельманського району з установки «Смерч» було вражено ремонтну базу з великою кількістю боєприпасів і техніки. Незважаючи на всі застереження і ризик для життя, Володимир вирушив на евакуацію особового складу. Завдяки військовому професіоналізму врятував і евакуював 7 військовослужбовців, з яких троє були тяжко поранені і один загиблий.

Андрій Копичин, позивний «Марадонна». У червні 2015-го 3-тя рота 8-го окремого батальйону, в складі якої перебував Копичин, зайшла на підкріплення опорного пункту в Мар’їнку, де відбили масовані атаки противника та не допустили його просування. Взимку 2016-го Андрій бере участь у звільненні Водяного разом з підрозділом 131-го окремого розвідувального батальйону. Навесні 2016-го в складі 3-тьої роти, разом з підрозділом морської піхоти 36-тої бригади, Андрій брав участь в зачистці Широкиного, розмінуванні, створенні нових позицій та укріпленні районів, де отримав контузію.

Тетяна Іваненко, лікар військово-медичного клінічного центру Південного регіону. В одному з боїв Тетяна отримала серйозне поранення. Але рятувала життя іншим. Бійцю відірвало ногу та понівечило все тіло. Тримаючи його, Тетяна побачила ящики з тушонкою. Відірвавши кілька дощок, разом з хірургом зробили шину. Близько години вони «збирали» бійця по частинах, сподіваючись, що дочекаються евакуації. Допомога прийшла. Той боєць вижив. А Тетяна із своєю командою залишила місце обстрілу останньою.

Геннадій М’ясоєдов, лікар. Медична служба «Вітерець». Один з перших медиків-волонтерів, які чергували в Пісках. Стабілізував і надавав першу допомогу пораненим в бойових умовах, під важкими обстрілами. В польових умовах виривав з лап смерті найважчих поранених. У складі команди швидкого реагування брав участь у виході з Дебальцевого. На його рахунку більше двохсот врятованих життів. Брав участь в організації польових госпіталів в Пісках, Дебальцевому та Попасній…