Завжди усміхнений, бадьорий і при ідеальному здоров’ї – саме таким залишився у пам’яті Валентин Васильович Савіцький із села Телепине, що на Черкащині. А скільки ж пережив та перебачив! І німецького окупанта, і Перемогу, і повоєнний голод та злидні, і важкі колгоспні будні, і падіння СРСР…

Він був не просто вчителем фізкультури в сільській десятирічці, а справжнім фанатом учительства. Працював з учнями під час уроків та позакласно, і це були не тільки гуртки, а й індивідуальні заняття, з кожним охочим.

Невтомно самовдосконалювався, шукав нових методів викладання, заохочення дітей до спорту, здорового способу життя.  Школярі горнулися до нього. І навіть районне начальство знало: у Валентина Савіцького формується справжній резерв перспективних спортсменів. Любов до фізкультури означала продуктивну працю на уроці, чіткість у виконанні поставлених завдань, а Валентин Васильович, повірте, вмів це прищеплювати.

Завжди намагався усіляко заохочувати своїх вихованців: клопотався про те, щоб кращих відзначили  подарунками, нагородили грамотами і дипломами. Сам фотографував переможців різних змагань для шкільної Дошки Пошани. Прививав учням командний дух, патріотизм, випробовував їх, улаштовуючи різноманітні змагання та спартакіади.

«За час роботи з 1953 року в Телепинській середній школі виховав близько трьох тисяч учнів, які тепер працюють у різних галузях господарства, навчаються у вишах, мають офіцерські звання. Для всіх моїх вихованців фізична культура і спорт стали другою професією», – писав Валентин Васильович про власний досвід.

Півстоліття віддав учительству. Неодноразово нагороджувався різними грамотами і подяками, а його портрет зазвичай красувався на районній Дошці Пошани. Та найголовнішою нагородою для себе завжди вважав удячність і повагу своїх вихованців. Закінчивши школу, вони не забували про нього: писали листи, дякували за міцні м’язи, а більше – за мудру науку життя.

У свої 60 з гаком Валентин Васильович і сам давав фору багатьом значно молодшим односельцям. Підходив до саморобних брусів і легко демонстрував стійку на руках. А ще якось фінішував «срібним» призером на республіканських змаганнях з багатоборства на дистанції…

Надихав тільки власним прикладом, навіч показував, що спорт до снаги кожному незалежно від віку. Працюй, докладай зусиль –  то буде й результат.

Мав і свою «слабкість» – фотоапарат. Мені здається, ніколи його з рук не випускав. Знімкував багато десятиліть, скрізь і за будь-яких обставин. На його світлинах – учні, колеги-вчителі, сільські свята, прощання з покійними односельцями… Був своєрідним сільським репортером чи то пак – фотолітописцем села.

Його любили – як люблять найшановніших людей села. І досі щирим теплом зігрівають кожне слово, коли згадують Валентина Васильовича: вже понад рік, як він відійшов у засвіти.

Учитель з великої літери… Пам’ятаю його вже в поважному віці, але повного сил. Стрічалися кожного ранку, бо наші обійстя поруч, і він неодмінно світився усмішкою й озивався добрими жартами. Завжди їздив на велосипеді, а кожної зими ставав на лижі, хоч було йому тоді вже за 80.

І  не цурався жодної сільської роботи. Як дбайливий господар працював на городі, доглядав садок, порав худобу. Ми з друзями любили бувати в нього. Він навертав нас до читання мудрих книжок і до спорту. Не забуду його очей. В них іскрилося щастя, хоч ми тоді ще не могли цього оцінити…

Лише тепер, у спогадах, усвідомлюю: він учив нас впізнавати це справжне Щастя.