Кожен мій приїзд на Отчу землю неодмінно скрашувала зустріч із Миколою Григоровичем Сандієм. Цей ритуал з роками став чимось на кшталт заохочувального подарункового бонуса – особливо ж відтоді, як моя батьківська хата осиротіла і дорога додому навіки звернула до рідних могил. Він став для мене окремим братнім світом, який беріг все найкраще з минулого і не давав йому ставати минущим, зникнути з долі, стліти як торішній лист.

Він умів будувати мости єднання з різними людьми, мав дар підтримати так, щоб не пов’язувати підтриманого залежністю від себе, жваво цікавився усім, дослухався, дочитувався, був непосидющим і ненаситним на верстання доріг, зустрічі, знайомства, добре і веселе товариство.

У моєму випускному альбомі він серед іконостасу вчителів. Був тоді, здається, наймолодшим у педколективі нашої школи, але ніколи не намагався видаватися ментором, не мав за душею і сліду отієї «вченої пихи», яка зазвичай легко «провалювала» взаєморозуміння вчителів з учнями. Умів оцінити підлітковий дотеп, справді комічну вихватку, ніколи не скипав, тим паче не вдавався до грубої сили (ніде правди діти, дехто з його «досвідчених» колег не гребував і такими методами «квазіпедагогічного впливу», звісно ж, на «важких» учнів).

Уроки Миколи Григоровича давали, очевидно, найбільше знань не предметів (вів доволі специфічні заняття з креслення й овочівництва), а людського спілкування. І ця щирозлота премудрість стала, принаймні для мене, життєвим навігатором.

Я завжди відчував його присутність. Майже пів століття поспіль. Його повновиду сяйну усмішку (так ще усміхаються лише соняшники і весільні короваї), його, здавалося б, невичерпну енергетику добротворця. Бог навіть подарував нам нагоду разом втілювати один проєкт. Микола Григорович бував у Києві і наші тутешні керманичі були щиро подивовані організаторським талантом мого Вчителя. Згодом він став депутатом Тернопільської облради від тоді дружної політсили. Але цим статусом не пирожився, а працював самовіддано й чесно, допомагав землякам чим міг.

…Час від часу перегукувалися телефоном. На мій цьогорічний день народження отримав від нього щемний подарунок: відерепортаж з мого отчого обійстя.

Ще напередодні під моїм фейсбучним спогадом про школу побачив його лайк. А другого дня вранці – телефонний дзвінок як убивчий вибух: «Помер… Збирав яблука… Упав… Не врятували…».

Колись давно на його Народини написав йому жартівливу посвяту, в якій згадав його терпіння на мої учнівські «шалапутства»:

Вже не бачу й у снах перепахлу супами їдальню,

Рип підлоги у класі одвіяли дальні вітри,

Але й досі готов піднести “мікрофон”-готовальню,

Щоби Вам заспівати, як піють весняні коти.

Не навчили мене “циркульово” водити кругами,

Рисувати циліндри і класти штрихи по трубі,

Та навчили життя одміряти своїми ногами,

А не пхатись до раю тихцем на чужому горбі.

Не навчили мене молодильні вирощувать ябка,

Рвати з рота чуже, перекроювать совість на крам.

Та навчили собою лишаться. Собою – і крапка!

І за цей найдорожчий урок вічно дякую Вам!

Простіть, Учителю, що не зміг провести Вас останньою земною дорогою. Але у нашій юдолі щиро і вдячно згадуватиму Вас молитвою, аби душа Ваша осяялась над згорьованою Україною непогасною зіркою.