Матвій  Шестопал – унікальна постать в історії факультету журналістики столичного Шевченкового університету: минуло майже 50 років від часу насильного, скандального звільнення декана та викладача за «демагогію з національного питання» та 30 років від дня його смерті, а Матвія Михайловича не лише пам’ятають, а й належно вшановують,  щоб ця пам’ять передавалася  майбутнім поколінням викладачів і студентів. 

У випуску «Наукових читань Інституту журналістики», присвяченому Матвію Михайловичу з нагоди його 90-річчя, відгукнулися зі своїми спогадами майже шістдесят його вихованців. Серед них – поети Борис Олійник, Микола Сом, Дмитро Онкович, Вадим Крищенко, публіцисти і науковці Степан Колесник, Микола Шудря, Дмитро Степовик, Віктор Полковенко, Іван Куштенко, Віталій Коваль. На жаль, уже не змогли сказати своє вагоме слово про вчителя В’ячеслав Чорновіл та Василь Симоненко. А сьогодні вже немає серед нас Миколи Сома, Віталія Коваля, Дмитра Онковича, Миколи Шудрі…

«На відміну від кон’юнктурників, котрі у своїх лекціях через кожен абзац кланялися цитатами  з Маркса-Енгельса до Леніна-Сталіна, наш викладач зарубіжної преси мав свій погляд на журналістику, а як декан обстоював український дух на факультеті», – згадує вчителя колишній його студент, наш уславлений поет, Герой України Борис Олійник.

Народжений на Звенигородщині, в козацькій родині з прадавніми українськими традиціями, Матвій скуштував і селянську безвихідь колгоспної праці, і донбаський «усеобуч» шахтаря, куди вдалося втекти від Голодомору декому з його старших братів, і подальші юнацькі поневіряння в дніпропетровському робітфаку, аж доки допитливий юнак не вступив на філологічний факультет Київського університету, закінчивши його перед самісінькою війною.

Фронтового капітана, чий шлях прослався від Сталінграда аж до Берліна, цитує у спогадах відомий російський  публіцист і письменник  Ілля Еренбург. В роки війни Еренбург працює кореспондентом газети «Красная Звезда» і робить огляди редакційної пошти: «Приведу отрывки из письма, написанного мне в сентябре 1942 года фронтовиком капитаном Шестопалом, оно у меня сохранилось: «У меня пропали жена, ребенок (говорю, как о вещи, «пропали» — люди в оккупированных краях пропадают хуже вещей). Мою милую голубоглазую Украину распяли паскудные немцы… Никогда я так не дрожал за судьбу своего отечества, как теперь… Только и слышишь, что отошли на новые рубежи, что враг теснит наши войска… Когда мы кончим войну, помоем руки и сядем судить, кто что сделал для того, чтобы спасти страну, вспомним тех, кого нужно вспомнить и кого следует жестоко высечь за нерадивость или жульничество… Возможно, печать старалась учить общество на хороших примерах, а получалось, что в нашей социальной жизни ни сучка, ни задоринки. Дорого нам обходится эта дидактика! Сталин бьет в набат. Газеты не преминут сейчас же поднять шумиху, сделать из этого очередную кампанию. Успокоить себя и других прежде даже, чем кончится «историческая» кампания. Они ведь кричали: «Не забывайте мудрых исторических слов сверхгениальнейшего (это обязательно, хотя в этом меньше всего надобности) Сталина. Но наша граница на замке, ее надежно защищают верные часовые и т. д.» Это же самоубийство!.. В общем, многое мы делали плохо и за это сейчас отдуваемся. Я думаю, что не только мы немцам мозги вставим, но и некоторым нашим. Война нас многому научит…»  Не знаю, дожил ли капитан М. Шестопал до наших дней».

Скільки гірких і гострих слів фронтовик закидає владі за «нерадивость или жульничество», за «шумихи» та «исторические кампании» «сверхгениальнейшего» Сталіна. За такого листа можна було потрапити і під військовий трибунал, але гвардії капітан так уболівав за свою «милую, голубоглазую Украину», що не боявся бути чесним. Ця характерна риса Матвія Михайловича залишалася в його активі завжди – бути рішучим і  послідовним, наступальним і непримиренним.

Згадуваний Борисом Олійником український дух Шестопала на факультеті формувався й тоді, коли перед війною ще студентом захоплювався українською фольклористикою і кобзарством – півроку був директором Державного українського етнографічного ансамблю кобзарів. Вже по війні Матвій Михайлович навчався в аспірантурі при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Та й кандидатську дисертацію писав, як на той час, одіозну: «Відображення дружби народів СРСР в українській радянській народній творчості» за наукового керівництва Максима Рильського.

А викладав він студентам історію зарубіжної преси так, що вона активно впліталася в історію тодішнього радянського життя, й кожен думаючий юний слухач міг розуміти невідповідність комуністичної дійсності, розцяцькованим щасливою красою ідеологемам. «Деякі думки й висловлювання Шестопала не завжди й не в усьому узгоджувались із лицемірною національною політикою партії, яка на словах проголошувала курс на розвиток націй, а на ділі вела до розмивання національних відмінностей і культур, до русифікації і створення на цій основі «нової історичної спільності – радянського народу»,– засвідчує ще один вихованець М. Шестопала, кандидат філологічних наук Віктор Миронченко.

Рік 1963-й. В Україні почалося бурхливе «бродіння в умах» інтелектуалів, і не лише під впливом Василя Симоненка. Партійне київське начальство за підказкою з Москви спробувало приборкати невдоволення, що зростало через неприпустимий стан української мови в навчальному та суспільно-політичному житті. В університеті відбувається всеукраїнська конференція з питань культури української мови. Головуючий академік Іван Білодід виступив із промовою про впровадження, а фактично узаконення двомовності в Україні, нібито продиктованої часом.

І лише один доцент Шестопал з трибуни заперечив цю теорію, яку він назвав «мертвонародженим дитям». Мені вдалося віднайти стенограму того виступу. Зацитую деякі рядки, характерні для публіцистики Матвія Шестопала: «…Як журналіст я є активним споживачем мови, якщо так можна висловитись, користуюся  нею у своїй роботі і хотів би, щоб моя праця була на належному рівні з точки зору культури нашої української мови. 

Проте я, товариші, дуже побоююсь, що виступаючи наприкінці роботи цієї конференції (так, завтра закінчується робота)… але сьогодні обговорення, виступи, боюся зіпсувати настрій, можливо, і президії, можливо, і цілому залові деякими своїми міркуваннями, які, можливо, здадуться крамольними, недоречними, а, можливо, тим і другим. Цілком природно. Хоч мені здається. що не можна цими міркуваннями не поділитися з вами, не порадитися…

Тепер я дозволю собі перейти до конкретних міркувань і дуже прошу пробачити, що зачеплю питання, яке стоїть, знаєте, на лезі ножа, боюсь сам упасти – постараюся не впасти – і не ввести в гріх нікого іншого. Я хочу звернути вашу увагу, прикувати вашу увагу до теорії двомовної нації. Я дуже перепрошую, тому що серед прихильників цієї теорії є дуже шановані мною люди і вчені, і я, мабуть, завдам їм прикрість.

З боку теоретичного ця теорія не витримує критики тому, що вона передбачає наявність у свідомості, психології двох одежин мислі. Що таке мова? Одежа. Ми так звикли говорити образно, одежа думки, матеріальне втілення духу, ідеї, думки. Так от ми мислимо, що найглибша, святая святих духу людського могла втримати дві ці одежини в такій глибокій мірі, як то вимагається від найглибшого, найсвятішого знання мови, її законів, її канонів, її духу?..

Політично ця теорія теж себе не виправдовує, оскільки вона становить у виключне, з одного боку, а з другого боку – принизливе становище ту націю, яка має честь, або безчестя бути двомовною. Я собі не уявляю такого родючого плем’я, пробачте за таке грубе, різке слово, яке одним язиком сюди говорить, а другим – туди, одною мовою так, а другою – отак. Це… Товариші, аплодисменти ні до чого… Я прошу вдуматися в мої слова.  Може, я не прав і опротестувати мої думки. Той може знати іноземні мови, хто спроможний збагнути закони й глибини рідної мови. І про це, очевидно, треба думати. З яких це пір і чого раптом українському народові випала така честь бути двомовною нацією. Я боюсь, що можна так далеко зайти в розумінні двомовності… Можливо, ви опротестуєте мене. Крім Радянського Союзу в соціалістичній системі є ще багато народів, зокрема, великий китайський народ. І ви знаєте, що коли, як кажуть, протягнути думку до абсурду, до безглуздя, то можна подумати, що колись настане такий час, що та чи інша нація стане трьохмовною. Мені здається, що в теорії двомовної нації, є елемент політичного підлабузництва, яке принижує націю… 

Тут висловлювали деякий песимізм з приводу долі, перспективи української мови. Мені здається, що підстав для такого песимізму немає і не повинно бути.

Я хочу закінчити свій виступ словами, взятого з другого тому К.Маркса: «Великое нам кажется великим лишь потому, что мы сами стоим на коленях. Поднимемся». Такі слова сказав Маркс».

А наступного 1964 року на вшануванні ювілею українського поета, публіциста, видавця і редактора Василя Еллана-Блакитного, Матвій Шестопал мав слово від Спілки журналістів України, в якому торкнувся ситуації з його сучасниками-редакторами (також зі стенограми магнітофонного запису):

«У цьому немеркнучому сузір’ї талантів яскравою зорею палає ім’я нашого дорогого і незабутнього Василя Михайловича Еллана-Блакитного, чию світлу пам’ять ми вшановуємо сьогодні…

Я глибоко вірю, рано чи пізно, на Україні буде створено науково-дослідний інститут при університеті або при Спілці журналістів (а саме від цієї корпорації я виступаю), і цей інститут з честю носитиме ім’я Василя Блакитного (оплески). 

Я думаю, що ми спроможемося також нашкребти грошенят, щоб спорудити пам’ятники  на його честь у Києві, Харкові, батьківщині Блакитного (оплески). Видатні люди нації, ніби верстові стовпи на дорогах історії, – вони ведуть з глибин минулого, вказуючи напрям у майбутнє. Життя таких людей повчальне. Повчальним було життя Блакитного… 

Тут говорилося, що Василь Блакитний, як редактор добре вмів перетворювати довгі статті в короткі. Це так. Але Блакитний не тільки чудово редагував, а вмів блискуче писати сам, чого не скажеш про деяких наших редакторів, імена яких узнаєш по підпису на останній полосі газети. Такі редактори, сідаючи за статтю, насамперед обкладаються зеленими словниками (оплески)…

Блакитний був прекрасним патріотом і інтернаціоналістом. Він любив свій народ, знав його культуру, мову, шанував інші народи і поважав їх культуру. Таким і повинен бути справжній комуніст. Я не повірю тому, хто говорить про інтернаціоналізм, а свого народу цурається. Такі люди не здатні любити ні себе, ні інших. На жаль, серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа».

Університетські керівники запам’ятали «одіозні» шестопалівські слова «піднімемося з колін» та про тих українців, «національна свідомість яких перебуває на рівні клопа». Вони розуміли, в чий город кинуто каміння. Вже 1965 рокустався «студентський бунт»:  ідеологічний факультет журналістики на партійно-комсомольських зборах зажадав усунути кількох викладачів, припинити русифікацію навчального процесу. Організацію зборів бунтівного третього курсу приписали комуністові М. Шестопалу, улюбленцю студентства. Вердикт суворий: з партії виключити, з викладання на факультеті усунути без права працювати у вищій школі. Формулювання стандартне: буржуазно-націоналістина демогагія з національного питання. На той час доцент Шестопал розробив єдиний в Україні підручник з викладання історії зарубіжної преси, схвалений міністерством, видав 7 книг за цією тематикою.

Дізнавшись про розправу, 67 зі 125 студентів денного відділення факультету журналістики оприлюднили «Заяву»: якщо доцент М. Шестопал буде звільнений, то всі, хто підписалися, залишають університет. Не перемогли студенти… Не зрозуміло інше: в енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні»(1960–1990), що побачив світ у видавництві «Смолоскип» у 2010 р.,  чомусь ця подія, а також ім’я великого патріота України, борця проти русифікації, публіциста М. Шестопала відсутні.

Подальше життя зацькованого й позбавленого права на фахову працю журналіста-педагога  не зламалося, він поринув у історичну дослідницьку роботу. З-під блискучого пера публіциста з’явилися праці: «Літературні кізяки на дорогах історії» (1974; відгук на історичні романи Павла  Загребельного «Диво», «Смерть у Києві» і «Первоміст»), «Євреї на Україні» (1976), «Скільки років українцям» (1983). Учні, шанувальники Матвія Михайловича, практично ризикуючи власною та й сімейною репутацією, зберегли значну частину творчої спадщини свого вчителя від обшуків КДБ і домоглися повернення в часи Незалежності частини вилучених праць зі сховищ СБУ.

Ось що пише Матвій Шестопал 1983 року у своєму ґрунтовному дослідженні «Скільки років українцям», яке лише сьогодні готується до видання: «Те, що робиться нині з українською мовою – тяжкий державний злочин проти всього великого слов’янського народу, грубе порушення конституційних свобод і цинічне потоптання національних прав українців. Той глум і наруга, яких протягом століть зазнає від сусідів українське слово, може зрівнятися лише з нечуваним лицемірством і соціальною брехнею, якими прикривається це українофобство. Щоб дискредитувати найспівучішу мову слов’янського світу і заперечити її самостійний характер, одні оголошували її польською мовою, але нібито зіпсутою російськими впливами, інші – російською мовою, але нібито зіпсутою польськими впливами. Зарозумілі чиновники гадають, що українці ніколи не прийдуть до розуму, щоб зрозуміти цей ганебний обман. Вони й сьогодні продовжують дурити балачками про розквіт і зближання, збагачення та взаємовпливи. Навіть видають наш досвід за гідний наслідування іншими. Звичайно, можна вважати за зразок і наш спосіб розв’язання національного питання, якщо не брати до уваги багатьох мільйонів українських чоловіків, жінок і дітей, заморених голодом, закатованих у тюрмах і концтаборах, загиблих на засланні. Якщо не брати до уваги, що з кожного покоління українців береться обов’язковий «податок крові» у вигляді сотень тисяч кращих людей нації, яких різними способами, «откровенно и прикровенно», відривають від рідного народу тільки за відданість його ідеалам. 

Якщо не брати до уваги, що автора цих рядків, нарешті, подібно до багатьох інших, протягом двадцяти літ шельмують і переслідують як націоналіста, зробили його життя каторгою на дому, а самого довели до інвалідства. Шукаючи захисту і підтримки у найвищому органі республіки, я послав у січні 1971 року листа, який закінчувався словами: «А поки що я в нестямі розводжу руками. Димитров, страшний для капіталу вождь Комінтерну, зумів у великому довести свою правоту і вирватися з лап фашистів. А тут віддавши партії кращі роки свого життя, не можна у малому переконати не фашистів, а своїх таки «однодумців», які буквально штовхають у прірву, в болото, до самогубства.

Це страхітливо. Замість писати цей лист, хочеться вийти на вулицю і закричати: Люди, рятуйте!..»

Ми переконані, що саме в такому патріотичному подвижництві секрет пам’яті й успіх Шестопала-педагога. Хто може забути його афоризми? Наприклад, такі: «Серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа» чи «Журналіст має бути бійцем, а не лакеєм». Вдячні учні власним коштом обладнали меморіальну дошку на будинку культури його рідного села Мурзинці у Звенигородському районі Черкащини.  На Лісовому кладовищі Києва, на могилі Матвія Михайловича постав новий пам’ятник з написом від учнів: «Я сіяв вами прорости і в праці вашій повторитись»... У навчальному корпусі Інституту журналістики 2012 року з’явився барельєф декана-патріота, відкрито пам’ятний знак на Алеї Матвія Шестопала, пройшла науково-практична конференція з промовистою назвою «Журналіст мусить бути бійцем, а не лакеєм», присвячена 95-річчю з дня його народження.

Матвій Шестопал був одним із тих, хто закладав фундамент шістдесятництва в Україні. А пам’ять про сильних духом національних діячів України мусить збагачувати суспільство й спонукати нас до дій для розквіту та оборони  нації.

ВІД РЕДАКЦІЇ:
Автор статті – журналіст Михайло Скорик, один із численних вихованців колишнього декана і викладача факультету журналістики Київського держуніверситету Матвія Шестопала. Наступного року виповнюється 100 років від дня народження Матвія Михайловича і для відзначення ювілею у Києві діє центр «Спадщина Матвія Шестопала».
Михайло Скорик кілька років тому передав до бібліотеки Грінченкового університету повне зібрання «Большой Советской энциклопедии» та «Історичної енциклопедії», які  були у книгозбірні Матвія Шестопала.