З-поміж сотень сповіщень, що як град, щодня сиплються на телефон, — новини, жарти, навчальні матеріали, банальні «що робиш?» — ніхто не чекає звістки, яка, мов удав, миттю стискає легені задушливими обіймами. Повідомлення від родичів, яких знаєш більше з родинних переказів, ніж із власних з ними зустрічей.

Спершу навіть тішишся: значить, щось хороше трапилося, якщо й до нас озвалися. Бо ж наші спілкування, особливо листуваннями, зазвичай обмежувалося святковими: «З Новим роком!», «Христос Воскрес!», а у відповідь, через півроку: «Дякуємо! І вас із роком Чупакабри!», «Воістину Воскрес!».

Але цього разу повідомлення пасамануло по серцю лезом. Сповістили про «воскресіння» мого дядька Віктора. Про те, що він живий! ЖИВИЙ! Слово било у скронях боєм церковного дзвона серед безлюдного храму. До біса факт орківського полону – головне, що рідний не у ристалиську безіменних тіней. Не зник. Не згас. Уцілів.

Хапаю повітря, мов уперше після довгого занурення. Нарешті! Усвідомлення, що десь там він є, сущий, накрило такою потужною хвилею щастя, аж захотілося обійняти його. Вже, негайно, навіть подумки, на відстані. Так щиро і натхненно, як сьогодні ж ( дивний збіг чи знак?) це зробили ті, хто дочекався своїх героїв: 205 обіймів на тлі українських прапорів, і кожен з них — мов поцілунок життя.

У в’язкому, як ерефівське болото, незнанні про долю дядька Віктора ми жили з початку повномасштабного вторгнення. Ми ЖИЛИ, доки він намагався вижити… Дружина дядька не просто написала, а й надіслала його фото. З нього той дивиться понуро, запертий у камері для «засуджених». Людина, яка боронила СВОЮ країну від окупантів та вбивць, тепер сиділа у клітці, як звір, як тварюка.

Сказати, що це мене потрясло, – нічого не сказати. Роєм знялися думки, в голові гуло. Мов у тумані, вхопилася за одну, певну: «Мушу знайти, зібрати більше інформації про дядька». І засіла за інтернет. Зайшла в телеграм-канал «Пошук людей під час війни»  – саме звідти надіслали дядькове фото. Мене охопив розпач і сором за те, що я ніколи в такі спільноти не заходила, що лише чула про їхнє існування, бо ж не було потреби. Мій батько воює, він там, де дуже гаряче, але я категорично не допускаю будь-яких лихих звісток – вистачає й так морального тиску.

Але цього разу не мене звістки шукали – шукала їх я. Виявила багато таких груп, де рідні зниклих безвісти разом діляться інформацією, болісним досвідом, підтримують одне одного та ледве не стають слідчими, аби знайти певну зачіпку. Переглянула велелюдну «Mariya (Пошук українських полонених)». Там і знайшла відео із засудженими полоненими 21-ї бригади з Курського напрямку, серед яких і мій дядько Віктор.

… Їх п’ятьох заводять за решітку як рабів: схилений закутих кайданками. На біснувату виставу: чи то допит, чи шоу на показ, чи звичайне «пріятноє времяпровождєніє» для покидьків, які це влаштовують. Абсурд на абсурді: вони по черзі представляються, називають дати народження, а покидки їх морально катують: «В чьом обвіняєтєсь?». Хтось відсторонено відтарабанює свою репліку, дивлячись в об’єктив, а хтось заїкається та не підводить голови, але всі як один відбривають окупанта відчуженою відповіддю за антиутопічним шаблоном: «У ТЕРОРИЗМІ,.. за 205-ою статтею…». ( І знову збіг: те саме число, що й кількість наших звільнених).  – «Свою віну прізнайотє?», – завчено виголошує хтось за кадром. І у відповідь – така ж завчена, порожня, як бубон, репліка: «Так точно». Завіса.

Дивно, але після побаченого мені стало легше на душі. Я почула дорогий голос і зрозуміла, що дядько тримається, що йому більш-менш стерпно.

Очі дядька Віктора – калюжі після зливи, у болісних розводах. І душа в них, як грамофон без голки: мовчить, але звучить усередині. Доки не віднайдеш її – не втямиш, що вона хоче передати. Але я почула. Те, що мала почути, – ані більше, ні менше. І на мить упіймала спокій. Закарбувала собі й дату, коли в пошукових каналах з’явилася згадка про 21-шу бригаду: 29 квітня. І назавше затямила: якщо шукаєш рідню за прізвищем, згадуй усі можливі варіації його правопису, вимови і транслітерації різними мовами. На щастя, наше виявилося не найперекрученішим: НедашкОвський. Записали, схоже, так, як його вимовив дядько Віктор. А НедашкІвського пошукова система затято не бралася шукати. На це теж потратила багато часу. Дорогого, бо це не час тих, хто шукає, а тих, кого шукають…

Сумбурна розповідь. Та й надто «спрямлена», якщо порівняти зі страхіттями, про які оповідано. Не новина, не репортаж — уламок серця на папері. Лише скалка із вітража подій, у якому все ще бракує світла.

Час усе довершить. Усе розставить по своїх місцях. Велич вияскравить й увічнить, а нице зарубцює як болісне застереження.

Але вже тепер, не чекаючи великого присуду історії: пишу з усією щирістю, тримаючи зором його погляд: «Пишаюся тобою, дядьку!».