«Пусто» – неакадемічний проект про літературу, живопис та кіно. Як він народжувався? Цим і розпочалася розмова з продюсеркою Тетяною КУЛИК –  львів’янкою, нині першокурсницею одного зі столичних вишів.

– Улітку два роки тому ми з моєю львівською подругою Дорою (нині  вона головна редакторка нашого проекту) вирішили піти на лекції з кінематографа, – пригадує Тетяна. – Прийшли, знаючи про світове кіно дуже мало. Але, на щастя, лектор виявився справді талановитим: принаймні нас зацікавив, вселив довіру до своїх мистецьких смаків. Ми були вражені, коли нам транслювати фільм режисера 50-тих років з Бенгалії. Отоді спало на думку: а класно було б зробити щось схоже у Києві: мультимедіа, яке пише, проводить лекції, робить подкасти та просто розповідає про мистецтво. Я тоді готувалася до ЗНО, тому нам довелося цю ідею тимчасово відкласти. До Києва приїхала в липні, і тоді почали розробляти концепт дизайну, лекції, перші матеріали. А в жовтні вже запустили наш проект.

– Можеш розповісти про вашу команду?

– Нас четверо засновників. Є ще дві дівчинки, що дописують, та продюсер, зайнятий організаційними питаннями. З претендентами в команду спершу проводимо співбесіду. Якщо людина близька нам по духу, якщо у неї хороші пробні матеріали, – є всі шанси стати однією/одним із нас.

– Легко працювати з близькими друзями? Не виникає суперечок?

– Ми більшістю команди мешкаємо в одному гуртожитку. Звісно, намагаємося відділяти роботу від особистого життя. Не пригадаю, щоб ми з Дорою сварилися через роботу, хіба сперечалися.

– Чому вибрали мистецтво, а не політику, соціальне життя, спорт?

– Повторюся: все почалося із тих львівських лекцій. Нас захопила проблематика українського кіно. Передовсім – як виховувати українського глядача. На мою думку, у нас не розвинена культура кінематографа, тому й такий попит на низькосортне кіно. Нині співпрацюємо з Держкіно: отримуємо звідти прес-релізи, відвідуємо деякі прес-покази, маємо, отже, змогу писати про українські фільми до того, як вони вийдуть на широкі екрани. Почали освоювати й інші мистецькі галузі, зокрема царину літератури та живопису. Почали з лекцій про зарубіжних митців: Ернеста Хемінгуея, Веса Андерсона, Клода Моне. Але прагнемо більше пропагувати українських митців. Нещодавно проводили лекції про Миколу Хвильового, Сергія Параджанова. У найближчих планах – нові розповіді про геніальних діячів української літератури і мистецтва.

– Як вважаєш, в Україні є хороше кіно?

– У нас є задатки хорошого кіно. А до світового кінематографа, вважаю, нам ще рости й рости. Тут важлива не лише підтримка держави, а й соціальний запит. Треба, щоб наш глядач відвідував кінотеатри, підтримував кіно. І не тому, що воно українське. Нині ситуація краща, ніж була два роки тому. З’явився вдумливий глядач, який має смак до хорошого кіно. Окремо розвиваються масовий та артхаусний кінематограф. Для прикладу, режисер Роман Бондарчук, із яким ми записували подкаст, створив фільм «Вулкан». Оце артхаусний режисер і це якісне кіно. Так, там, як на мене, теж багато промахів, але це вже близько до високої планки. І це помітне просування вперед.

– Ти зізналася, що захоплюєшся раннім неавангардним Малевичем. З чого розпочалась твоя любов до живопису?

– У мої дванадцять ми зі старшою сестрою їздили до Парижа. І саме вона тоді наполягла вистояти дві години в черзі до музею д’Орсе, у якому виставлено імпресіоністів. Пригадую, я страшенно скиглила, нила, що так довго чекати. І от ми нарешті заходимо, підходимо до експозиції Ван Гога, Клода Моне… І я була просто вражена серією полотен Моне «Види Темзи в Лондоні».  Особливо його «Будинком Парламенту в Лондоні», дивовижною грою барв і світла. А до того ж довідалася, що ми з Моне народилися в один день. Відтоді, очевидно,  моє захоплення сучасним мистецтвом, і живописом зокрема.

– Маєш таких кумирів у літературі?

– Літературу завжди любила… Ще у школі сама собі дала настанову: якщо ти відмінниця, обов’язково мусиш багато читати (сміється). Моїм улюбленим письменником незмінно залишається Володимир Набоков. Подобається його метафорична мова. А українська література мене до 9-го класу дуже дратувала. Аж поки не захопилася Коцюбинським. Отоді й відкрила для себе: наша класика не лише про кріпаків. І навіть більше: вона може бути красивою. Випадково натрапила на твори Домонтовича. Здивував: виявляється, у ХХ столітті хтось таки писав про секс, кохання репетитора та учениці. Для української літератури це таки парадоксальний сюжет. І я зрозуміла, що хочу говорити людям: українська література – це класно, це не лише підручникові твори Шевченка, Лесі Українки і Франка.

– Чому назвали ваш проект «Пусто»?

– Організували «brainstorm», 4 години розкидали розумом, як назвати. Пам’ятаю, тоді нам фоном звучала пісня Бабкіна «Прыжок мангуста, пусто, пусто…» (сміється). Дора вигукнула: «Пусто» – це ж непогана ідея. Усе починається з пустоти: кіноплівка – пуста, полотно – пусте,  аркуші¸ на яких пишеш книжку, пусті»! Ми хочемо цю пустоту заповнювати словами на лекціях, своїм захопленням мистецтвом.

– З якими труднощами зіштовхнулися, створюючи проект?

– Нам завжди щастить на зустрічі з хорошими людьми. Припускали, це буде «проектик» десь так на тридцять людей. На першу лекцію зареєструвалося понад 70 охочих, і місць у кав’ярні «Smalltalk», де ми орендували зал, на усіх забракло. Нам почали писати повідомлення: «Нічого, я прийду, буду стояти». Це була стресова ситуація, але ми все владнали. Потім у нас з’явився продюсер, який знайшов локацію: 6 лекцій ми провели у «Глобусі». Наразі конкретного місця немає, але це виправиться.

Записували подкасти теж нелегко. Не мали обладнання. На щастя, допоміг наш знайомий звукорежисер радіо, приніс професійне обладнання. Він обробив звук, взявши з нас лише кілька сотень… Це просто фортуна.

– Маєте фінансування проекту?

– Ні. Виручають лекції: благодійні пожертвування. Деякий час дуже сильно йшли «в мінус». Нині бодай виходимо «в нуль». Звісно, подаємо заявки на різні гранти, багато чого втілюємо на засадах партнерства. Гроші витрачаємо переважно на рекламу та оренду місць для фотосесій.

– На яку цільову аудиторію орієнтуєтеся?

– Від 18 до 25 років. Вони можуть не розумітися у мистецтві, але для того й ми, щоб просто і доступно все пояснити. Проте й ми самі вчимося разом з нашою аудиторією.

– Для тебе важлива віра інших у проект?

– Спочатку про нього знали лише найближчі люди, і вони нас підтримали. Так само, як і ті, хто почув про цей проект, – здебільшого  захоплювалися нашою ідеєю. Нам це важливо: це наша потенційна аудиторія. Отже ми поцілили «у яблучко».

– Що відчувала перед найпершою лекцією?

– Напередодні вночі ми з Дорою вирішили все переписати. Зрозуміли, що не класно буде, якщо говоритимемо завченим текстом. До четвертої ранку сиділи на сходах, репетирували, та попри всі хвилювання все пройшло добре.

– Як борешся з лінню та прокрастинацією?

– Дора має на такі випадки красномовну фразу: «Я вб’ю тебе, якщо ти цього не зробиш». Звісно, буває таке, що відкладаємо до останнього. Найчастіше примушую себе тим, що «підставляю» інших: це ж не тільки моя робота, мій текст, його ще треба двом відредагувати, а дизайнерові зробити візуальну частину… Так виховую в собі відчуття власної відповідальності.

– Встигаєш поєднувати роботу з навчанням?

– Мені дуже щастить, що в університеті майже нічого не роблю. Навчання для мене нескладне: у нас мало пар і домашніх завдань. Викладачі ставляться з розумінням, тому все встигаю.

– У Казимира Малевича є вислів: «Мистецтво не має ні майбутнього, ні минулого, отже, воно вічно сьогоднішнє». Погоджуєшся?

– Інтерпретую це так, що мистецтво треба сприймати тільки в контексті свого часу. Можемо оцінювати, відповідає це мистецтво нашому часу чи ні. Бо, розглядаючи «Чорний квадрат», багато ж хто нині думає: «Що в ньому надзвичайного? І я таке можу написати». Але в контексті часу Малевича це – революція, і тоді ми б це сприймали… шокованіше.

– Що порадиш тим, хто хотів би більше розумітися на мистецтві?

– Не поспішайте, заглиблюйтеся поступово. Лише з часом станете помічати «дрібниці»: чим різняться різні стилі, напрями, митці. Раджу одну мудру книжку – «Історію мистецтва» Ернеста Ґомбріха. Там є така думка: «Людині, що не звикла пити чай, всі його смаки здаються однаковими, але, маючи бажання, час і ресурси, він може спробувати найвишуканіші його різновиди й стати справжнім знавцем, який точно визначає свої вподобання». Він це говорить про живопис, але ці думки цілком дотичні до всіх видів мистецтва.

І ще одна порада: читайте наше «Пусто» (усміхається).