У Монреалі, найбільшому місті франкомовної провінції Канади Квебек, відбувся щорічний український фестиваль «Montreal Ukrainian Festival 2024», засновницею та незмінною організаторкою якого є Культурна асоціація Святого Володимира. До 1999 року це були щорічні локальні зібрання. До невеличкого парку «Україна» сходилося та з’їжджалося посвяткувати не більше шести сотень охочих. Але 2000 року уряд Квебеку виділив для фестивалю місце у великому парку «Мейзоньов», неподалік міського ботанічного саду та олімпійського стадіону. Це  майже середмістя Монреалю.

Тепер подію щороку відвідує близько 18 тисяч – з різних куточків Канади та навіть із США. Окрім заохочення держави і спонсорської допомоги, фестиваль підтримують волонтери – допомагають організаторам на всіх етапах проведення. Гості свята знайомляться з розмаєм і багатством української культури, а наші земляки вбирають тут смачні пахощі рідних країв…

Цього року випало побувати на цьому фестивалі й мені. Не гостею – волонтеркою. Вже вдосвіта з фургончиків у зоні для паркування вловлювала такі рідні аромати українських страв. А поміж білими, ще не оздобленими наметами клопоталися відповідальні за організацію дійства. Волонтери потроху збиралися біля спеціального тенту, зазначали час прибуття, пригощалися кавою та солодощами.

Ранок видався сонячним. Фестивальним містечком розтікалися пахощі меду і теплого воску. Волонтери, вітаючи гостей на вході, вигадали цікаву гру: намагалися здогадатися, якою мовою вітати чергового відвідувача. «Ось дивись – білявий блакитноокий хлопець у вишиванці… Точно наш… Добрий день, ласкаво просимо!». А а у відповідь: «Bonjour, madame!». І розгублений вираз обличчя з легкою усмішкою. А ось іде чорнявий парубок з дрібними кучерями, на зап’ястку синьо-жовта стрічка. Звертаються до нього французькою, потім англійською, а він відповідає: «Я й українську розумію!». Люди поважнішого віку починали розмову французькою, а потім враз переходили на трохи ламану, але українську. І радо спілкувалися нею з волонтерами –  так довго, як могли, бо давно не були в такій потужній стихії отчої мови.

Волонтери-кухарі поралися біля плит, готуючи рідні страви. Пахощі вареників, борщу, голубців, смаженої картоплі, квашеної капусти і випічки не збуджували апетит. А який же дух залишали по собі пампушки з часником і зеленню! Відвідувачі ще на вході питали: «А де можна знайти борщ, такий, як мама колись готувала?» Чи: «Де продають вареники і голубці?».

А в ярмаркових наметах можна було легко забути, що ти в Канаді. Вони, ці намети більше скидалися на ярмаркові лабіринти десь у Косові чи Яремчі. Вишиванки ручної роботи, вишиті сукні і пальта, вироби з дерева, воску та шерсті, ґердани, коралі, силянки з бісеру та натуральних каменів, традиційні кримськотатарські приладдя і прикраси – від такого розмаю краси і барв голова йшла обертом. А як тут раділи люди книжкам від українських видавництв! У гарних твердих палітурках з красивим оздобленням, яке у Канаді, на жаль, не вельми поширене.

Концертна програма почалася опівдні і тривала до закриття фестивалю. На сцені змінювали одні одних знані і початкуючі місцеві колективи. Виступали й відомі гості – вокальний ансамбль «Murmurosi», гурти «Dumai Dunai» та «Гайдамаки». Гладач зібрався вельми вдячний: під запальні мелодії і пісні танцювали навіть ті, хто не має української крові.

На фестиваль завітало чимало політиків, представників релігійних общин, посланців медіа. Для них організатори проводили окремий захід. Серйозну розмову про те, що відбувається в Україні, народ якої боронить державну незалежність від російських варварів, і як об’єднати зусилля демократичного світу, щоб допомогти нашій країні відстояти цінності демократії. До цього предметного спілкування долучалися і звичайні відвідувачі, які на цьому святі охоче донатили для допомоги ЗСУ.

Українська культура – неопалима купина нашого народу. Вона знаходила шляхи свободи у найтемніші часи нашої історії. Цьогорічний «Montreal Ukrainian Festival 2024» не змогла спинити навіть раптова і тривала злива. Не злякала гостей. Сяйво синьо-жовтих прожекторів мерехтіло у краплях дощу, і цівках води, що стікала по кольорових парасольках. Люди перебігали від намету до намету, побіжно перемовляючись із персоналом фестивалю. Хтось просив показати на мапі України місце свого народження, інші питали, які міста нашої держави краще відвідати, коли з’явиться така можливість. Місцева волонтерка-канадійка розповідала, як їй сподобалося у Києві, показувала фотографії столичної архітектури, а на додачу вигукнула: «Кіоски, I love this thing, its look like mushrooms near the big building!» («Кіоски, я люблю ці штуки, вони виглядають наче гриби поруч з великими будівлями!»). Мокрого від дощу волонтера вже вкотре спинив іноземець, щоб висловити свою підтримку нашому народу і гукнути на прощання: «Slava Ukraini!».