Марія Мінєєва не здалася після першої невдачі зі вступом до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Мрія про акторську майстерність була сильнішою за цю невдачу. Тому, провчившись рік у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв, вона знову спробувала підкорити омріяний виш і цього разу досягла успіху.

Марія вже має досвід зйомок у кіно. Попри те, що зніматися на першому курсі в її університеті не дуже поширено, їй пощастило отримати роль у відомому українському серіалі «Сліпа».

Ми почали нашу розмову з теми, яка мене давно хвилювала: чому до повномасштабного вторгнення росії в українські проєкти (серіали, фільми) часто запрошували акторів з країни-агресорки.

– Тут мав місце комплекс меншовартості, – запевнила Марія. – Як на мене, їх запрошували тому, що вони тоді були впізнаванішими і в нас. Їх знали з російських фільмів і сералів, якими на той час були загачені наше телебачення і кінопрокат. Тому наші режисери тягли їх у свої проєкти, сподіваючись охопити більшу аудиторію, отримати більші касові збори. На жаль, через це прекрасні українські актори простоювали.

– Яким бачите майбутнє нашого кінематографа?

– Звісно, добре сподіватися, що він стрімко розвиватиметься. Що, можливо, якісь західні партнери будуть долучатися до розвитку нашого кіно. Навіть під час війни з’являється багато українських проєктів – дуже якісних, вельми цікавих, з чудовим акторським складом. Режисери цих фільмів теж високі професіонали, і тому думаю, якщо навіть під час війни ми здатні створювати такі високоякісні продукти, то й після перемоги наше кіно чекає чудове майбутнє.

– Могли б назвати новий кінофільм, який особливо припав до душі?

– Згадаю «Щедрик», фільм нині дуже актуальний. Це українсько-польський проєкт. Про родину, яка під час радянської, а потім і німецької окупації прихистила у себе різних дітей, зокрема євреїв. Мені цей фільм дуже сильно запав у душу, бо він про події, які відбуваються і нині. Знято неймовірно, акторська гра на висоті, дуже раджу його подивитися. Особливо під час Різдвяних свят, бо все ж таки там про «Щедрик», про нашу спадщину, яка прославила Україну на цілий світ.

– Хто для Вас взірець серед акторів театру, ким захоплюєтеся?

– Ну, звісно, це моя майстриня Наталя Костянтинівна Доля, народна артистка України, провідна акторка Національного академічного театру імені Лесі Українки. Вона для мене приклад, мабуть, номер один. І те, як нас навчає, дуже в мені відгукується. Дуже подобається гра Тетяни Міхіної, актриси Національного театру імені Франка. Я дивилася дві вистави з її участю: «Украдене щастя» і «Трамвай «Бажання». Вона змусила проживати історію її героїні разом з нею.

– Більшість людей, які обирають акторську професію, непевне, уявляють себе саме в кіно.

– Не завжди. Серед моїх одногрупників дуже багато людей, які бачать себе лише у театрі. Насправді, і для мене це несподівано, я теж думала, що більшість моїх ровесників марить кінематографом. Виявляється, помилялася. Знаю багатьох, хто обожнює лише театр і просто не уявляє себе на знімальному майданчику.

– Можете описати людей, які думають що театр – це нудно?

– Неосвічені, з обмеженим кругозором, не можуть сфокусувати свою увагу на емоціях інших, бодай на 2-3 години. Хоча, це справді важко. Враховуючи наші сучасні реалії. Для прикладу, кожне коротке відео в TikTok – це вже доза допаміну. Мені самій інколи складно сконцентруватися на двогодинному фільмі. Я не кожен день ходжу в театр, в мене не кожен день є ресурс, бажання прийти в театр, подивитися виставу, щось зрозуміти, щось проаналізувати. Але вистави розраховані на те, щоб підштовхнути глядача до роздумів, до переосмислення, переоцінки.

– Ви окреслили майбутнє українського кіно. А яке воно, на Ваш погляд, для нашого театру?

– Нині помітно зросла суспільна зацікавленість театром. Гадаю, це пов’язано і з популяризацією вистав у соцмережах що, безсумнівно, робить театри більш медійними та доступними.

Але є й проблема: люди приходять на вистави, щоб бути в тренді, не намагаючись їх зрозуміти. Публікують сторіс в Instagram та TikTok: «Ой, я нещодавно сходив на виставу «Конотопська відьма». Це було чудово! Також відвідав виставу Івана Уривського». Це ім’я тепер викликає божевільний ажіотаж у соцмережах. Нещодавно у нього була прем’єра вистави «Марія Стюарт». Ще не з’явилися афіші, ніхто не знав акторського складу, нічого, але квитки були продані вже в січні.

З одного боку, повторюся, це добре: завдяки тому ж таки TikTok театр стає популярнішим, вистави рекомендують переглянути, вони охоплюючи ширшу аудиторію, особливо молодь. Але з іншого, таке поверхове ставлення культивує нещире сприйняття театру. Деякі глядачі не готові до аналізу та роздумів, їм важливо лише бути «в темі».

– Вистави яких режисерів могли б порадити?

– Вистави Давида Петросяна вражають. Наприклад, «Отелло» у театрі Лесі Українки, з Наталею Долею в одній із головних ролей, а також «Земля» у театрі Франка, вистава «Процес» в Театрі на Подолі. Чи вистави Дмитра Богомазова у театрі Франка. Зокрема, «Украдене щастя» та «Співай, Лоло, співай»., художній керівник театру Лесі та режисер. Або вистава в театрі Лесі Українки «Загадкове нічне вбивство собаки» режисера Кирила Кашлікова. Мистецтво в чистому вигляді! Дуже радила б подивитися у тому ж таки театрі виставу «Фальшивка» молодого режисера Євгена Щербаня. Вражаюча постановка!

Мрію, що наші театри заповнюватиме глядач, який живе цим мистецтвом, а не просто «відсиджує» виставу. Важливо, щоб була оцінена робота акторів, режисерів і всіх, хто працює над виставою: костюмерів, декораторів, сценографів, режисерів світла і звуку, драматургів, які створили п’єсу. Це величезна праця і творчість. Процес створення дуже заряджає, але отримувати щирі відгуки від глядачів – це заряджає подвійно.