Життя Каті Сидоренко, десятикласниці з міста Бориспіль на Київщині, кардинально змінила війна. Місяць тому разом з батьками Катя стала біженкою. Довга рятівна дорога привела їхню родину до Чехії.

– Спочатку не розуміли, що маємо робити в іншій країні, – розповідає Катя. – Нам потрібно було бодай трішки часу – звикнути, що ми вже далеко від війни. А потім мама запропонувала мені піти до місцевої школи. Для мене це теж був шок, я дуже переживала.

– А чому ж не обрали дистанційне навчання в рідній бориспільській школі?

– Коли приймалося це рішення, в Україні ще не було онлайн-навчання. Воно відновилося, коли я вже пішла до чеської школи. Я пропонувала мамі повернутися до нашого звичного навчання, ми довго це обговорювали і зрештою мама, здається, знайшла вагомий аргумент: «Ми не знаємо, коли закінчиться війна, не знаємо, скільки ще мине часу, а освіта тобі потрібна».

– Розкажи про свій перший день у чеській школі.

– Я приїхала до школи, мене зустріли вчителі. Із того, що чула, геть нічого не розуміла. Про що вони мене розпитували, що розповідали… Збагнула лише одну фразу. Коли пропонували не хвилюватися і запевняли, що все буде «добже». У класі я дуже нервувала, що мене змусять розповідати про себе. Так і сталося: мене поставили серед класу, перед учнями і сказали:

«Ти можеш говорити українською, російською, англійською, чеською, китайською… Тією мовою, якою тобі зручно. Найголовніше, щоб твої нові однокласники тебе побачили і почули».

Перші фрази сказала чеською: «Ahoj. Ja jmenuji se Katia». («Привіт. Мене звати Катя»). Далі продовжила англійською, розповіла про себе. Мене мовчки і чемно вислухали. Потім я підсіла до дівчинки. З України, бо в цьому класі вже вчилося двоє наших земляків. Пізніше долучилася ще одна українська дівчина.

– Чеська мова сильно відрізняється від української?

– Деякі слова схожі на наші, деякі навіть ідентичні з українськими, але, звісно, зрозуміти все й одразу поки що неможливо.

– Окрім мови, з якими ще труднощами довелося зіштовхнутися в перші дні навчання?

– Першого ж дня мала труднощі з їдальнею. Мені дали спеціальний чіп, щоб заходити до приміщення школу. Як виявилося, його треба було зареєструвати, тоді він ставав ще й перепусткою до шкільної їдальні. Я цього не знала. До того ж ми мали відразу заплатити за місяць мого харчування. Для мене це було геть незвично. Як і екран біля їдальні, на якому обираєш собі їжу до смаку.

І, звичайно ж, труднощі зі спілкуванням. Після трьох тижнів навчання стало легше. До того ж я можу спілкуватися англійською, втім – лише з учнями. Переважна більшість учителів, як і старше покоління в Чехії, не розуміють англійської мови. В Україні серед дорослих знавців англійської помітно більше, у нас уже й продавці в магазинах розуміють хоча б елементарні фрази англійською.

– То як же ж спілкуєшся з учителями, якщо вони не знають англійської, а ти ще не можеш спілкуватися чеською?

– У нас, українських учнів, є привілей. Оскільки нам потрібен перекладач, нам дозволили тримати телефони на парті. Чеським школярам, принаймні у цій школі, суворо заборонено користуватися побілками на уроках. Навіть витягати їх не дозволено. А нас мобільний перекладач поки що рятує, так комуні куємо з учителем. Уже намагаюся самостійно сказати щось чеською. Втім не завжди вдало.

– Відчуваєш особливе ставлення до себе чеських учителів, однокласників?

– Вчителі ставляться дуже лояльно. Підходять, запитують чи все гаразд, чи ти все зрозуміла, чи потрібна допомога.

До речі, доти мені ніколи не доводилося зустрічатися з асистентами, які допомагають учням, а тут це дуже поширено. Вони допомагають учням, які щось не зрозуміли, перепитують, уточнюють, завжди перебувають у класі і слідкують за дисципліною.

У ставленні учнів, не помічаю нічого особливого. Якщо звертаюся по допомогу, завжди відгукуються. У них немає зверхнього ставлення до нас, українців. Немає і занадто турботливого.

– Навчальна програма у чеській школі помітно відрізняється від української?

– В Україні я навчалася у 10-му класі, а тут мене зарахували до 9-го. Після закінчення 9-го класу учні складають іспит з математики та чеської мови, щоб вступити в середню школу. Мені теж довелося складати іспит з математики. І я дуже вдячна, що діти з України мали більше часу на виконання завдань, до того ж вони були українською мовою. Чеську мову, на відміну від місцевих учнів, я складатиму усно і за легшою програмою. Важливо розуміти, що тобі говорять і вміти відповісти простими фразами.

Я складала іспити для вступу в гімназію та медичний ліцей (це вже середня школа). Провчившись там чотири роки, ти вже можеш йти працювати, або ж вступати у вищу школу, університет.

Тому я мала тут закінчити молодшу школу і обов’язково скласти іспит для вступу у середню школу. Цей іспит схожий на формат ЗНО в Україні.

До слова, лояльне ставлення помітне не лише до нас, українців. Так ставляться і де чеських школярів. Вони ніби пливуть за течією. Складається враження, що навчання тут не настільки важливе, як у нас.

В Україні я вчилася в математичному класі, де більшість учнів намагалися добре вчитися. А тут у класі немає відмінників. Не можеш вирізнити лідерів чи тих, хто пасе задніх. Виділяється лише хлопець Богдан, який теж приїхав з України. Одразу видно, що він був відмінником: добре вчиться, все знає, розуміє, швидко мотає на вус. А серед чехів, я ще не бачила жодного, схожого на наших відмінників. На мій погляд, всі на середньому рівні.

Навчальна програма для мене легка. Але є проблема з хімією. І знову ж таки через мову. У кожної кислоти, сполуки, хімічного елементу різні закінчення, різні назви. Я хоч і розуміюся на хімії, але мовний бар‘єр дуже заважає.

– Які помітила відмінності чеської та української школи?

Перша відмінність – формат навчання. Вчителі часто не виправляють учнів, якщо ті роблять певні помилки чи вирішують завдання не зовсім правильно. Тобі дають інформацію, але вивчиш ти її, чи ні – не настільки важливо.

Протетак лише в молодшій школі. Чула, що середня школа – це вже набагато складніший рівень. Там зобов’язують учитися, там більше вимог.

Друга відмінність – це поділ на молодшу, середню школу. Це мені незвично. Чеська середня школа – цілковито інший навчальний заклад. Він може бути загального спрямування, як гімназія, або ж спеціальним, де ти можеш отримати вже певну професію, вступити на певний факультет. Я подала документи до медичного ліцею.

Третє – це оті чіпи, про які я згадувала. Можливо, в Україні це теж є, але точно не в нашій бориспільській школі (сміється). До речі, в чеській школі кожен учень має свою шафу. Не таку, як в американських фільмах по школу. Шафи тут схожі на ті, які ми бачили в дитячих садочках. В Україні я звикла постійно носити свої речі з собою.

І ще одна відмінність – оцінювання. Зауважу, що дітей з України тут не оцінюють. Але цікава відмінність у тому, що чехи мають 5-тибальну систему оцінювання. Але 5 – це найгірша оцінка, натомість 1 з плюсом – це найвищий бал.

– Навіть у нашій розмові ти час від часу згадувала бориспільську школу. Підтримуєш зв’язок зі своїми рідними вчителями?

– Коли пішла до чеської школи, повідомила класного керівника з рідної школи, що виходити на онлайн-зв’язок не зможу. Проте домашні завдання з України буду робити. Можливо, не кожен день, можливо, із запізненням. Тут після уроків часто болить голова, бо доводиться перенапружувати мозок, щоб зрозуміти чужу мову, не кажучи вже про те, щоб запам’ятати якусь інформацію.

Тому я виконую домашні завдання з України, не хочу забирати документи зі своєї рідної школи. І дуже сподіваюся, що ми скоро повернемось.

– Сумуєш?

– Звичайно, адже в Україні мої друзі, моє навчання, там моє все.

– Побажай щось своїм землякам-одноліткам, які в цей нелегкий час опинилися закордоном.

– Тримайтеся, друзі! Якщо вже так склалося, не бійтеся йти до місцевої школи. Це допоможе вам знайти друзів, відволіктися, здобути нові знання. Не відсиджуйтеся у чотирьох стінах з рідними! Не бійтеся отримати новий досвід, вивчіть нову мову! А я вірю, що скоро ми всі повернемося додому, у мирну Україну.