Це напуття в різних формах неодноразово чув від наших політиків, військових, дипломатів та різного калібру блогерів. Мовляв, українські біженці в Європі мусять стати такими собі губками, які б жадібно усотували найкраще, з чим стикаються там у повсякденні. У банківській сфері і сфері послуг, у міському господарстві, медицині і держуправлінні. Словом, усе те, що варто в успішної Європи неодмінно перейняти і «вживити» в повоєнній Україні – заради її відродження і цивілізаційного розквіту.

По щирості, мені з цією благородною місією не пофортунило. За рік перебування в Німеччині я все ще не зумів знайти чогось особливо значущого для нас. Навпаки, були моменти, коли, спілкуючись з тутешніми чиновниками, управлінцями, переконувався: те, чим вони так козиряють, на моїй багатостраждальній Батьківщині… вже вчорашній день. І таке буває в респектабельній Німеччині.

Але є у цій країні те, що направду викликає у мене чорні заздрощі. Це трепетне ставлення до власних культурних пам’яток та історії, незалежно від того, йдеться про темні чи світлі її сторінки. До прикладу, нацистський період майже не порожніє «білими плямами» та доволі ґрунтовно й усебічно розглядається істориками, професорами університетів і вчителями звичайних шкіл.

…Дощового дня, я, скуйовджений, мчав центром міста, перестрибуючи калюжі. Раптом буквально під ногами уздрів щось таке, що навіть попри рясну мокву примусило дістати з кишені мобілку і націлитися об’єктивом камери.

Вдома став розглядати світлини.

Цей проєкт зветься «Stolpersteine» – «Камені спотикання». Заснував його 1992 року художник Гюнтер Демніг. Невеликі меморіальні дошки межи бруківкою, латунні таблички з прізвищами переслідуваних, депортованих, убитих, закатованих нацистами. Форма однакова: заокруглені кути квадрата, на якому коротка інформація про особу: дата народження, в якому гетто перебувала, з якого дня вважається безвісти зниклою, а отже – мертвою. Під деякими прізвищами на плитках вибито і дату смерті. Є тут і «щасливчики»: на їхніх плитках значиться «überlebt» («вижив/ла»).

Зазвичай художник встановлює меморіальні знаки власноруч. І 26 травня 2023 року поміж цих сірих дорожніх плит з’явилася стотисячна пам’ятна. Недарма «Камені спотикання» вважаються найбільшим децентралізованим меморіалом.

В інтерв’ю 27 жовтня 2022 року, до свого ювілею, Гюнтер Демніг сказав, що «Камені» – справа всього його життя. Зізнався, що «проїжджає за рік близько 50-60 тисяч кілометрів». І для установки чергового «каменя» тепер бере з собою спеціальну подушку, щоб підкладати під коліна. Але, запевняє, продовжуватиме свою працю доти, доки дозволятиме здоров’я.

Втім, цей проєкт не одразу зустріли схвально.

– Коли 1996 року він без офіційного дозволу міської влади встановив перші «Камені спотикання», кельнці сприйняли це скептично, навіть із деяким обуренням, – згадує Карл-Хайнц Мерфельд (Karl-Heinz Merfeld), колишній керівник пресслужби мера Кельна та відділу економічного розвитку міста. – Однак люди швидко змінили скептицизм на захоплення художником. Він невтомно їздить Європою, щоб увічнити пам’ять про жертв диктатури. А жителі Кельна пишаються тим, що перші «Камені» закладені в їхньому місті і в Берліні.

Демнігові меморіали вже є в Бельгії, Данії, Фінляндії, Франції, Греції, Ірландії, Італії, Хорватії, Латвії, Литві, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Нідерландах, Норвегії, Польщі, Румунії, росії (аж один на цілу країну) та Швеції. Крім того, у Швейцарії, Сербії, Словаччині, Словенії, Іспанії, Чеській Республіці, Угорщині, Великій Британії.

І в Україні – в Києві, Рівному, Чернівцях та Переяславі.

Не дивно, що проєкт збурив величезний суспільний резонанс, що в нього є активні сподвижники і непримиренні критики. Скажімо, єврейська спільнота Мюнхена звинуватила автора у неповазі до пам’яті загиблих, а його «камені» назвала «топтанням ногами імен загиблих людей». І зрештою переконала міську владу не видавати дозволу на встановлення меморіальних плит. Демніг відповів, що «ті, хто нагинається, щоб прочитати написи на каменях, вклоняються жертвам».

А тимчасом там, де таблички встановлено, громадяни власноруч поштиво полірують їх спеціальними серветками. Поважне ставлення європейців до цих меморіальних плит обнадіювало, що німецький заклик «Nie wieder krieg» таки справдиться. Принаймні колективна пам’ять про ці жахіття мала б одразу вирости непрохідною стіною на шляху рашистського реваншизму і не допустити нинішнього кривавого втілення його «можем павтаріть» у суверенній Україні.

Не так склалося, як гадалося. І той «параліч страхом», це надто тривале отямлення, які пережила Європа у перші місяці широкомасштабного збройного геноциду росії проти України, вільно чи невільно, але теж поповнили страшний мартиролог українських жертв. І якщо постануть колись в нашій переможній країні нові Демнігові меморіальні камені по невинно убієнних російськими фашистами українцях, буде їм «несть числа». У Бахмуті, Маріуполі, Сєверодонецьку, Мар’їнці, Вугледарі, Волновасі, Ірпені, Харкові, Бородянці, Бучі, Херсоні не поодинока меморіальна бруківка зупинятиме нашу ходу. Радше звичайний тротуар стане рідкістю.