«Я навчалася у Вільнюсі, стажувалася у Брюсселі. Але найголовніше – я завжди писала про себе: «З України». Бо це моя точка відліку, а не тінь минулого», – говорить 22-річна Алла, яка після навчання вирішила повернутися додому.

З початку широкомасштабної війни десятки тисяч українських підлітків і студентів опинилися за кордоном – у школах, університетах, волонтерських програмах. Для багатьох це шанс здобути омріяну освіту, вільно подорожувати, будувати міжнародну кар’єру. А водночас нова мобільність створює глибоку дилему: як зберегти зв’язок з Україною? Чи обов’язково повертатися, щоб залишатися українцем? Чи не розчинить оте прагнення «європейськості» нашу національну ідентичність – як, бувало, геть змивало її в Радянському Союзі бажання багатьох українців зробитися «русскімі»?

За роки війни українці стали в ЄС помітною групою серед тамтешнього студентства. Як свідчить Єврокомісія, лише 2023 року понад 90 тисяч української молоді вступили до європейських вишів. Багато з них – завдяки програмам стипендій для тимчасово переміщених осіб, інші – за спрощеними умовами вступу. Для частини молоді це вимушене рішення, втеча від війни. Але для більшості такий вибір – стратегічний: отримати диплом престижного університету, опанувати нові мови, набратися досвіду в міжнародному середовищі. Зокрема, щоб використати ці знання на користь України. Багато хто справді цього щиро бажає.

– У нових поколінь ідентичність стала гнучкішою, – вважає соціолог Олена Іваненко, викладачка Національного університету «Києво-Могилянська академія». – Молодь може інтегруватися в глобальний світ і водночас залишатися українцями – це не взаємовиключні речі.

Попри європейські можливості, чимало молодих українців відчувають кризу самоідентифікації. Там їх часто сприймають лише крізь призму війни – як «жертв», «біженців» або просто «східноєвропейців». Дехто поступово відходить від української мови, уникає публічного позиціонування, а у своїх соцмережах мовчить про війну.

– Мені було важко говорити про те, звідки я. Здавалося, що це робить мене «іншою», незручною, – зізнається наша землячка Іванна, студентка з Варшави, яка вперше виїхала за кордон у 2022-му.

У підлітковому віці бажання «бути як усі» часто сильніше за національну самосвідомість. Проте з часом багато хто повертається до своїх коренів, коли з’являється потреба самоусвідомлення – часто через музику, літературу, волонтерство, спілкування з українськими діаспорами.

Культурні ініціативи відіграють ключову роль у підтримці ідентичності за кордоном. Українські студенти європейських університетів створюють клуби, гуртки, організовують кінопокази, лекції про історію України, благодійні події.

Наприклад, «Ukrainian Student Hub», що діє у Празі, проводить лекції, вечори української поезії та виставки. У Вільнюсі українська діаспора спільно з місцевими студентами запустила проєкт «Ukraine Speaks» – серію зустрічей про культуру, мову, звичаї.

– «Ідентичність – це не щось «дане раз і назавжди», – переконана Катерина Чекалова, культурологиня, активістка громадської організації «Культурний спротив». – Це те, що ми створюємо щодня. Через вибір мови, книги, позиції в Instagram. Це щоденна дія.

Більшість опитаних молодих українців не заперечують бажання повернутися. Але часто – не фізично, а скоріше за допомогою впливу. Працювати в міжнародних структурах, створювати проукраїнські медіа, займатися адвокацією, популяризувати українську культуру закордоном.

Тому для нового покоління відповідь на дилему звучить не як «або – або», а як «і – і». Можна мати диплом у Лондоні й залишатися українкою, працювати в Берліні й щонеділі ходити на українські літургії, бути «громадянином світу» і водночас – частиною нації, яка бореться за свободу.

Війна  глобалізувала поняття «українська ідентичність». Для теперішньої молоді це не лише паспорт, а вибір залишатися «видимим», говорити українською, підтримувати культуру, не зникати.

Раніше українська молодь мріяла втекти в Європу. Тепер вона мріє змінити її. Бо наша присутність – це теж «форма опору».