В украй рідкісні дні року, коли Василь Мастій вибирається зі Святця до Києва, зустрічаємося, як кажуть, «на бігу». Були часи, коли ті звичні для керівника поважного сільгосппідприємства суто ділові столичні вояжі розбавлялися поїздками спокійнішими і приємнішими: на святкування Дня працівника сільського господарства чи на аграрну виставку. Часи змінилися, змінивши й поїздки. Стало у них більше принуки, яка зазвичай нічого приємного не обіцяє. І якби не короткі години зустрічі тут із сином та онуками, столиця для Василя Васильовича вже давно не викликала б відчуття святковості чи приємного щему.

Цього разу ми зустрілися теж на ногах. У перерві між з’їздом Аграрної партії, яка, як відомо, з тріском провалилася на парламентських виборах.  І партійний з’їзд мав нарешті розібратися у причинах тяжкої поразки та й замінити недолугих вождів, зі «співаючим ректором» у лідерах.

Але тільки-но побачив Мастія, одразу зрозумів: марні сподівання. Згодом од нього почув: захрясли у сварах, взаємних звинуваченнях, непоступливості. Навіть пляшки з водою у залі літали – такі дехто з делегатів знайшов «убивчі аргументи».

Але з’їздом почали, а ринком землі продовжили.

– Василю Васильовичу, давайте спробуємо вирішити одну нелегку, але дуже злободенну економіко-фінансову та соціальну задачку. Умови її такі. Є в Теофіпольському районі Хмельниччини успішне сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Святець», в обробітку якого…

– …Майже 4 з половиною тисяч гектарів ріллі.

– Товариство, яке має потужний машинно-тракторний парк. Адже ж так?

– Так. 48 тракторів і стільки ж автомашин. Не рахуємо комбайнів та всякої причіпної техніки.

– … Товариство, яке зберегло затратне тваринництво.

– І це правда, маємо 6 ферм: 2 тисячі ВРХ, 450 корів (на жаль, те, що нині з дійного стада лишилося) і понад 2 тисячі свиней.

– … Товариство, у якому стабільно трудиться…

– Постійно – близько 260-ти людей, а у сезон – поза 300.

– … Товариство, яке платить податки…

– І чималі: лише за минулий рік – 15 мільйонів гривень.

– … Товариство, яке об’єднує…

– 4 села і хутір.

– … Товариство, яке опікується пенсіонерами, малозабезпеченими…

– Так, маємо понад тисячу пенсіонерів. З 2800 населення, яке лишилося у наших селах і на хуторі. Втрачаємо люд. На близько двох десятків народжених – десь шість десятків смертей. Багато земляків виїжджає за кордон. Кому там добре, залишаються, а є й такі, що вертаються, просяться назад на роботу.

– Продовжимо. Товариство, яке стабільно виплачує заробітну плату.

– Безумовно. У нас середня місячна зарплата – близько 5,5 тисячі гривень.

– … Товариство, яке й досі допомагає селянам обробляти городи.

– Допомагаємо. Хоча наші люди за останні роки побагатшали. Мають зарплату, отримують своєчасно, мають своє господарство, тримають корови, реалізують молоко… Та й присадибні ділянки багатьом розширили, через те і землі поменшало в колективному обробітку. Практично кожне домогосподарство має трактора з усім обладнанням, чи мінітрактора, чи мотоблок. І це на присадибні ділянки, бо землі ОСГ в оренді товариства.

– А тепер суть умови нашої задачі. Узаконюють ринковий обіг сільськогосподарських земель. Що буде з вашим товариством?

– Про це тяжко й думати. Гадаю, піде ринок – і наше господарство з ним піде. Розсиплеться, я його не втримаю. До прикладу, якщо його хтось захопить цілком, з купи, так, як роблять оті агрохолдинги, то так воно й буде. Ще ж донедавна од таких зальотних «покупців корпоративних прав» одбою не було. Стояв з громадою горою проти цього нахрапистого і майже щоденного тиску. І нині на цім стою. Щоденно спілкуюся з моїми земляками: переважна більшість, десь 80 відсотків мешканців наших сіл, за те, щоб їхню, нашу землю обробляти своїм-таки товариством. Щоб приростало добром те, що вже набули і маємо. Навіть оте, здавалося б, найбуденніше, яке вже стало звичним: щоденний теплий святецький хліб зі своєї сільської пекарні. І не за цінами нинішньої комерції. Працює млин, крупорушка – для всіх видів круп. Навіть оцет й аджику свою виготовляємо. А головне – люди на стабільній зарплаті. Ходять на роботу, з роботи – тобто у селі ще є рух. А, не доведи Боже, ляжемо під холдинг?.. Нині у нас на тисячу гектарів поля залучено 50 працівників: звісно, більше робочих рук потребує тваринництво. А в агрохолдингові їх буде менше десяти, від сили 8 чоловік на тисячу гектарів землі. Та й тих уже багато, кажуть агробарони. Тут вони майстри «мінімізувати», обсікти до рипиці. Звісно, ті одиниці, хто залишиться, матимуть вищу, «оптимізовану» платню. А решту ж люду куди? У світові заробітчани? І хто ж тоді платитиме податки, без яких бюджети і Пенсійний фонд уже задихаються? Є ж різниця – податки з трьохсот зарплат і з тридцяти?

– А що буде із селами?

– На жаль, нічого нового і радісного не відкрию. Села вимирають. Якщо щорічно нас стає менше на 200 тисяч, а наш Теофіпольський район має 27 тисяч населення, – неважко порахувати, скільки кожного року втрачаємо таких районів. І весь жах у тому, що цим ніхто у владі не переймається. Нікому це там не болить. Десятиліттями! Та ви ж знаєте, що у селі є де рук прикласти! А скільки тут можна зробити! Але ми не в силі дати цьому ради. Я чим більше працюю, чим більше стараюся налагодити господарку, тим більше податків мені наганяють. До 2006 року ми не платили у Пенсійний фонд. Усіх податків платили 6,8 відсотка, а їх нам нагнали аж до 38 відсотків! Нині, щоправда, зробили послаблення – до 22-ох відсотків, але й це непомірна ноша: 15 мільйонів у рік для такого господарства сума здирницька.

– Це податки усіх рівнів?

– Так, включно з місцевими. Торік від нас на сільську раду зайшло 3,8 мільйона гривень.

– Про сумну перспективу сіл – картина доволі чітка. А люди? Куди ж їм прихилитися?

– Важко відповісти. У нас, наприклад, чимало тих, хто перетнув пів вікову позначку, пробують оформити інвалідність, хтось рахує дні і місяці до пенсії. Як кому вдається. І вони вже навряд чи подадуться кудись шукати добра там, де нас нема. Хоча наших святецьких уже білим світом рясно насіяно: Польща, Німеччина, Великобританія, Росія… Уже й до Японії доблукали.

 А по селах все менше дітей. У нашій школі 215 учнів, а випускається сього року, здається, дванадцятеро. І гірка правда в тому, що вони нині не дуже-то й хочуть вчитися. Зате переважна більшість впевнена, що зрештою матиме вищу освіту, бо «тато/мама мене поступлять». Розумієте, до чого дійшло? Ми ж колись палички із жита тяли, на них рахувати вчилися. А нинішня дитина спершу комп’ютер освоює, а потім ходити вчиться. Раніше її до хати не докличешся, а нині з хати не виженеш:  усі в гаджетах, планшетах, компах… Спортивні майданчики, футбольні поля сиротують, бо який спорт, коли такі інтернет-спокуси? А кому пожалієшся? Хто нині дбає про село? Навпаки, доламує те, що такими тяжкими зусиллями зберегли од руйнаторів-реформаторів часів президентства Кучми. Те, що нині всупереч усьому ще працює і життя сільських громад підтримує.

Хіба ж це правильно, що із 5-ти фракцій, представлених у Верховній Раді, 4 проти продажу землі, але є одна, яка вирішує все на свій копил, бо вона, бачте-но, «монобільшість». Для мене це – як ота осоружна монокультура, що невблаганно висмоктує всі соки землі, вбиваючи її родючу силу. Як може ця «монобільшість» нараз оглухнути й осліпнути, коли на всіх телеканалах, провладних і опозиційних, одна і та ж таки красномовна статистика: понад 70 відсотків опитуваних українців проти ринку землі? Та роззуйте вуха, дослухайтеся ж нарешті – тут значний голос думки і вашого «моновиборця»! Зважте на його позицію! Не спішіть, як ошпарені! Спершу створіть необхідні умови: земля – не цвяхи, якими можна торгувати на вагу. Хтось справді хоче продати землю, я хочу купити, – гаразд. Але земля мусить залишитися сільській громаді. Маємо вже безлад: скажімо, в нашому районі пороздавали земельні наділи мешканцям… Запорізької області. Де ми, а де вони. Але… нічого не вдієш, бо мають законне право, як громадяни України.

– Хтось нас тішить, що з настанням ринку угідь розвинеться мережа домогосподарств, офіційно наділених правовим статусом, зокрема правом заробляти собі з того господарювання пенсію. Ви бачите у цьому певний порятунок для села?

– По щирості, не збагну, як це буде працювати. Тим паче за нашої податкової системи і банківського кредитування.

– Ви у сільському господарстві, як кажуть, із колиски. Навіть Ваш трудовий стаж керівника господарства вже вимірюється десятиліттями. Можна порівняти те, що нині відбувається в українському селі, скажімо, із сумнозвісним 90-ми, коли паювали землю і розвалювали господарства?

– Можна наводити й ці аналогії. Хоча нині такі господарства, як наше, душать хитріше, вишуканіше. Не адміністративними директивами, а рукам монополістів. Для прикладу, минулого року ми продавали ячмінь по 7200 гривень за тонну, а цього року – по 3800. Те саме із пшеницею. Ми лише на трьох культурах оце втратили понад 15 мільйонів гривень. Нині мені пропонують техніку, а я відповідаю одне. Як у ті сумні 90-ті: «Люди добрі, дайте нам вижити». Так, будемо працювати на старій техніці, можливо, десь втрачатимемо у темпах робіт, але нині оновлювати машинно-тракторний парк немає жодних можливостей. Нас додушує нестабільність. Раніше було так: зібрав з гектара 400 центнерів цукрового буряку, наступного року стараєшся наростити урожайність, витягуєш 450 центнерів, ще через рік – виходиш на півтисячний рубіж… Нині вже збираємо з гектара лану 600 центнерів буряку, а виручки не більшає. Працюємо, як кажуть, «так на так». Цукрові заводи, яких залишилося одиниці, жорстко диктують свої умови. Вони нині мають свої поля, і наша сировина їх не дуже й цікавить: раніше ми сіяли 1000 гектарів цукрового буряку, а нині 250. Ми потерпаємо од сваволі посередника і переробника.

– Пригадую, як у ті ж таки 90-ті аграрний віцепрем’єр-міністр, відомий академік, пресував Вас вимогою «докорінно реформувати», а фактично розвалити «Святець». Ви тоді вистояли, не піддалися на тиск. І розповідали, як опісля той-таки академік, уже не як урядовець, відвідавши Ваше господарство, плескав Вас по плечу зі словами «Добре зробив, що тоді мене не послухав». Чи не може таке повторитися і цього разу? Якщо господарство втримається на розбурханих хвилях земельного ринку, дочекається при найвищій владі виважених і притомних керманичів, нового економічного курсу для збереження рідної землі і села. Адже ж колись-таки «діждемося Вашингтона з новим і праведним законом»?

– Зізнаюся: я дуже чекаю того часу і того шевченківського «Вашингтона». Дай Бог, щоб така людина прийшла. Бо нинішні урядовці… Хто б що мені не казав, але керувати аграрним сектором економіки має фахівець, який професійно виростав у цій галузі. Бажано – з низів. Те, що нині коїться у доборі урядовців, – це курям на сміх. Людина не знає, в який бік сівалка рухається, а береться керувати такою потужною галуззю.

– Новітні часи вимагають ефективних менеджерів. Знавців кон’юнктури, торгівлі.

– Чим він торгуватиме? Хіба що совістю. Вони ж і цивілізований ринок «забазарили».

– Особисто Ви що плануєте робити, якщо, не доведи Боже, керована стихія земельного ринку таки подужає товариство?

– Не беруся гадати. Але більшість тих власників паїв, у яких оце тепер вичерпується термін угоди про оренду паїв, воліють переукласти угоду ще хоча б на 10 років. Більшість моїх земляків хочуть лишитися товариством. Щоб товариство платило їм орендну плату, при потребі авансувало виплати – є ж різні випадки, люди хворіють, потрібні гроші на лікування… Всім, звісно, не підсобиш, бо тільки за паї треба щороку віддати людям 20 мільйонів гривень. Поки що тримаємося, хоча я свідомий того, що із запуском ринку з’являться і додаткові лазівки урвати у товариства якийсь шмат землі. Та й урвителі не забаряться.

– Нових бажаючих накручувати кола довкола товариства з «цікавими пропозиціями» продатися ще немає?

– Ні. З’явилися тільки настійні вимоги наділити землею АТОвців, проте я не знаю, звідки там ноги ростуть. Їм практично роздали наші ґрунтозахисні смуги. Є у власниках, звісно, ті, хто воював, але багато таких, хто до АТО дуже далекий. А земля там специфічна, схили до восьми градусів. Хіба що для засівання однорічними чи багаторічними травами.

– А хтось іменем держави цим нині переймається?

– Та ніхто не переймається.

– А сівозмінами, ґрунтозахистом ?

– Поки що всі захоплені отими лазівками. Бачать, що у Святці є якісь клапті землі: в одному місці гектар, десь півтора, а десь пів гектара, – усе забирається. Без рішення сільської ради, самовільним рішенням обласного Держгеокадастру.

– Ви вже рахували, скільки за умови ринку коштуватиме гектар святенької землі?

– Якщо керуватися нормативно-грошовою оцінкою, то на перших порах ринку гектар нашої коштуватиме десь близько сорока тисяч гривень. Але ринкова ціна поля, звісно, зростатиме. Не як у Польщі чи Німеччині, але з часом вона наблизиться і до таких величин. Хоча саме стартові ціни у нас можуть легко занизити. Штучно, навіть корпоративною змовою. Скуплять дешево, а потім гендлюватимуть утридорога.

– Чому нинішній аграрний сектор, флагман економіки, маючи фінансову потугу, статус поважного експортера і значного бюджетного донора, такий слабкий організаційно? Чому цей потужний сектор фактично залишився без монолітної політичної сили, здатної відстоювати його інтереси?

– Очевидно, нам бракує справді сильного й авторитетного лідера. Можливо, він десь є, але за такого партійного будівництва його не допускають ті, хто нині при кермі. А сам він не бачить ані доцільності, ні перспективи пропонувати себе. Порядна людина нині навряд чи наважиться на такий крок. Ми ж дожилися до того, що в нашій аграрній країні не маємо профільного міністерства. І управлінь сільського господарства на місцях.

– А вони, за великим рахунком, потрібні?

– Однозначно. Зрештою, хтось же має опікуватися тими-таки сівозмінами чи захистом ґрунтів. Чи достеменно знати реальну картину в аграрному секторі, його потреби, допомагати підтримувати ефективний баланс галузей, дбати про продовольчу безпеку держави. Чомусь у країнах Балтії, вже не кажу про Білорусь, ці структури не знищили. Хай оптимізували, нехай скоротили апарат, але ж не звели на пси, як наші новітні «турборежимники».

– Багато сподівань, зокрема і щодо структурування земельного ринку, покладають на об’єднані громади. Навіть противники купівлі-продажу сільгоспземель не дуже противляться ідеї надати першочергове право і можливість скуповувати угіддя територіальним громадам.

– І я такої ж думки. Хай навіть це будуть місцеві фермери, які хотіли б розширити свої господарства. Їх треба наділити правом першими придбавати землю. Угіддя мають обробляти ті, хто поживає у тій місцевості, хто підтримує життя у селі. Бо од наглядачів-економів від далеких панів-землевласників наші діди-прадіди вже колись натерпілися. Та й ми про них читали у наших старих письменників. І про Чіпку з Бенедею Синицею, і про палаючі фільварки та випалений хліб на полі. Не дай Боже повторитися такому лихоліттю. Вже маємо одну страшну війну. І таки не в’яжеться купи, не вкладається у здоровий глузд, що там, на Сході, наші хлопці кров’ю стікають, голови кладуть, боронячи од загарбника рідну землю, а ми тут її намірилися пошматувати на продажні лоти і притьмом збути ледь не всьому світові.

– Вірите, що до наступних парламентських виборів Агарна партія змобілізується для переможного результату?

– Минулі вибори мене і здивували, і прикро вразили. У наших селах за Аграрну партію віддало голоси близько 16-ти відсотків виборців. У районі – ледве стяглися на відсоток. А загалом по країні – і того не настаралися. Нині партія переживає не кращі часи, бракує справжнього авторитетного лідера. Тому на її успіх у майбутніх парламентських виборах маю, чесно кажучи, мало оптимізму.