З майором медичної служби Василем Могилевським (позивний «Жнець»), командиром групи медичного забезпечення окремого загону спеціального призначення «Омега» Національної гвардії України, зустрілися у столиці. Користуючись нагодою, Василь завітав до колег з екстреної медицини, з якими у мирний час рятував киян. Високий і дужий, з міцними руками, за статурою і стереотипом сприйняття більше схожий на хірурга, аніж на лікаря анестезіолога-реаніматолога. Розмова почалася із спогадів про перші дні великої навали, коли «Жнець» знову повернувся на військову службу.

– Напередодні вторгнення був у Донецькій області, поїхав до своїх друзів-добровольців, думали, що наступ почнеться саме з Донецької області, – пригадує майор Могилевський. – 24 лютого, зранку, коли полетіли ракети, пішла авіація, мене набрав мій командир і запитав, чи не хочу повернутися на службу в спецпідрозділ. Я відразу відповів, що так, залюбки, дуже хочу, і за три доби був у Києві.

Дорога була складною, безліч пересадок. До Дніпра, потім евакопотягом на Білу Церкву, де був жорсткий прийом нашого ТРО. Проте все склалося добре, і від 3 березня я зарахований до списків свого підрозділу.

– Перший, другий місяць на передовій… Що відбувалося?

– Ми всі хлопці бойові, з бойовим досвідом. З 2018-го по 2020 рік проходив службу в мобільному госпіталі в Донецькій області. Тоді ще було АТО, потім почалася ООС. Там познайомився з хлопцями з «Омеги», снайперами, і вони запросили мене до служби у нашому теперішньому підрозділі. Перші місяці війни були складними. Проте згадую їх з військовим романтизмом. Наш підрозділ вважається одним із найбойовіших. Тому з перших днів ми були на всіх передніх рубежах. В Ірпені, Бучі… Я постійно був на Житомирський трасі. Це села Бузова, Стоянка. Проводили зачистки.

Ми перші, хто зайшли в Бучу, Ворзель, Гостомель, гнали ворога аж до Чорнобиля. Через те що вони підривали за собою мости, ми не змогли їх наздогнати, і було прийнято рішення вертатися в пункт постійної дислокації. Вже за два дні вирушили на Харківський та Ізюмський напрямок.

– З одного боку, певно, позитивні емоції, коли звільняєш окуповані території, людей. Коли побачили увесь той жах, що тоді пережили?

– Ми достатньо холоднокровні. Професіонали, специ. Для нас це робота. Воно не повинно віддзеркалюватися на нашому самопочутті, на нашій психіці. Звичайно, те, що бачили у звільнених селах, нас жахало. Є деякі правила ведення війни. Там теж є військові, офіцери, які повинні дотримуватися правил і за всім слідкувати. Але вони не офіцери, вони звірі. Вони не мають права жити на цій планеті.

– Ваше враження від перебування в Чорнобильській зоні відчуження?

– Мій підрозділ був там з самого початку повномасштабного вторгнення. Коли доганяли кацапів, там не затримувалися, бо рівень радіації різко підвищився. Вирішили просто так там не кататися і якнайскоріше звідти поїхати. Враження були звичайні.

– На Харківському та Ізюмському напрямках працювали за своєю спеціальністю як медик?

– Звичайно. Там були дуже жорсткі бої. Було дуже багато поранених і не тільки з нашого підрозділу. На Ізюмському напрямку нас постійно атакували. В них тоді ще була сила це робити. Після Ізюма нас відправили в Сєверодонецьк. Це було випробування: нас там брали в котел, ми звідти виходили. Вийшли без втрат. А ворог поніс великі втрати.

– Як кажуть лікарі, поміж хірургом і Богом стоїть анестезіолог. З чого складалась Ваша робота саме за спеціальністю?

– У нас подвійна спеціальність – анестезіологія та інтенсивна терапія. Анестезіологія там не сильно використовується – доставити до стабілізаційного пункту, де буде вже проводитися оперативне втручання. Мої функції – стабілізувати пораненого: закрити всі рани, перекрити кровотечу. Це венозний доступ, компенсація втраченої рідини, втраченої крові, боротьба з гіповолемічним шоком. Все, що роблять наші анестезіологи в Києві, все це робимо й там, на передовій, але в інших умовах.

– Маєте інформацію про медичне забезпечення противника, можете порівняти?

– На щастя, я жодного разу не потрапляв до медичного госпіталю противника, але бачу, як вони забезпечені, коли знаходимо чи беремо в полон російських військових. Якщо у нашого бійця мінімум чотири турнікети на собі, то в них один пересохлий джгут Есмарха, який навряд чи може врятувати життя при кровотечі. Ці джгути ми з хлопцями натягували, і вони рвалися в декількох місцях. А ще «Пакет індивідуальний перев’язочний» 60-70-х років…

Звичайно, в них є спецпідрозділи, які комплектуються, напевно, так само, як наші війська. Росія не переживає за життя своїх бійців. В них є поставлене бойове завдання. В них немає завдання зберегти свій особовий склад. Гроші на бандажі, турнікети, декомпресійні голки – на це тратитися не будуть. Вони не вчать, і ці нелюди ідуть в бій, не знаючи, як надати допомогу. Для нас це добре. Ми знаходимо дуже багато ворожих тіл з пораненнями, які не вважаються критичними. При наданні своєчасної і правильної медичної допомоги, людина могла б вижити. Але вони здихають.

– Напевно, під час бойових дій були критичні моменти. Не втрачали впевненості у перемозі?

– Ні. Впевненість в перемозі не втрачали ані на секунду. Наскільки були жорсткі бої, могли 16 годин лежати і не можна було відірвати голови від землі, бо нас накривали реактивними системами залпового вогню, такими як «Смерч», «Ураган», «Град», ствольною артилерією. Але все одно в нас був хороший настрій і впевненість в нашій перемозі, в наших силах.

Ще жодна країна не перемогла, яка оголосила війну зненацька, підло. В них немає шансів.

– Що найперше зробите, коли почуєте, що перемога?

– Напевно, кричатиму від радості. Що нарешті цей жах закінчиться, нарешті ми перестанемо втрачати найкращих синів нашої країни.

Епічність цієї війни в тому, що з боку росії гине весь непотріб, а у нас гинуть найкращі сини України, гинуть справжні патріоти. І, звичайно, зателефоную рідним. Скажу: «Все, ми перемогли. Я їду додому».

– Як отримали поранення і як проходило Ваше рятування і лікування?

– Нам дали завдання в одному із населених пунктів Донецької області. Повинні були знайти собі позицію, звідки прикриватимемо наші групи. Коли ходили розбитими будівлями і шукали місце, де можна обладнати стабілізаційний пункт, почули звук БПЛА, і вони скинули з нього на нас гранату. Ми всі як по інструкції лягли на землю, але один осколок потрапив в мене. Спочатку ніхто нічого не зрозумів. Пізніше, коли сіли в машину, побачили, що в мене кров. Від’їхали на безпечну відстань. Напарник мене обдивився, перемотав і ми поїхали до опорної лікарні. Там мені зробили рентген, побачили що є осколок, витягли його і ми продовжили виконувати бойове завдання.

За два дні нас обстріляли ракетами. Дивом всі вижили. Навіть ракети нас не можуть зупинити. Ми на своїй землі і ми переможемо. В цьому немає жодних сумнівів ні в кого.

– Нині перебуваєте на реабілітації?

– На лікуванні. Нашому підрозділу дали кілька тижнів, щоб відпочили, і за цей час кожен, хто має якісь проблеми зі здоров’ям, може підлікуватися. Але як тільки отримаємо відповідну команду на збір, – по машинах і туди, де гаряче.