Отак мені видається: стоїть світло-чубий хлопець, вчепірившись підошвами у траву. З піднятим до сонця лицем. Стоїть! Бо його поставили, дарувавши величезні очі, аби Бачив! Скаже хто: очі, як очі… Але чи зміряєш їхню глибину?! Ото ж бо…

… Стоїть хлопець на обніжку. Що ліворуч – колгоспне поле, що праворуч – рідна нива, стара-стара, ще дідівська. Колгоспне йому в печінках в’їлося, а своя земля, наче грак із срібним відливом, здається, ось тут, поруч, а війне вітер (звідкіля й не сподівався) відлетить від тебе, ген-ген! І вже не відаєш – твоя то земля, чи уже й не твоя?!

Про що це я? Про кого? Та про нього ж – поета Василя Пазинича. Це його «поставлено» на Межі, аби Дивився і про все чесно – написав. Поставили його на цих Чатах ті, хто в нього повірили, а тепер із-за Межі споглядають – предки. І він, видавлюючи із себе слова, мов сік, справджує їхні сподівання. Такі поети Мають Бути! Правдиві, зболені, щирі, подекуди – самовбивчі та цинічні від усвідомлення і передбачень. Василь Пазинич один із небагатьох, хто ще розбирається-читає «дідівський інтернет – дерева із кільцями історії» аби розмістити в ньому свої «Сакви самовидця».

Сварогічний погляд – назад, вперед, углиб та височінь зводить з ума! Але саме тоді творяться величні сповідальні речі. Наче струм високої напруги, пропущено через власне серце. Але так важливо (при різновекторному енергетичному погляді) бути «заземленим», відчувати п’ятами Твердь, на якій стоїш і Час, у якому живеш. Василь відчуває! Саме тому нам передається у цих віршах «василів час». І ми чуємося поряд.

Подерта пам’ять та гора зароків,
У будяках – дорога до предтеч.
Такий ось люд невивчених уроків.
Але й ріднішого немає теж.

Багатьом із нас рідне середовище – як акумулятор! Воно заряджає, додає сил, духу, здоров’я! Особливо це характерно для українців, де земля – то сакральне! І як же печально почувається наше покоління, коли ця сакральність безбожно нищиться, наливається отрутохімікатами, і, що найстрашніше, – порохом виривається із наших рук! Тому тяжко й Василеві Пазиничу. Тому й нелегке його слово. Чи то – з болю, чи то – з розпуки, чи – з безсилля…

Тут безбоязно ходять лиси,
Пустохаття гадючий мор.
Старші – в засвіти подалися,
Менші – в заробітчанський смог.

Хто, як з кручі – в життєвий копіт,
Хто – до храму, де править хам.
І вже сіється з неба попіл,
Запорошує очі словам…

Не кожен український поет має «генетичне щеплення», ой, не кожен! Легше – розігнатися, злетіти, розчинитися! Мовляв, дивіться, який я високий! І відриваються, збочуються на плакатність, повтори, пустослів’я, а ще – усіляку еквілібристику впересип із матюками. Такі поети можуть бути модними, відомими, але їхнє слово навряд чи приживеться в народі… А слово Пазинича, який ось тут, поруч (що й підніжку можна поставити) його слово – приживеться. І «василеве пагіння» буде й по ньому. Я в цьому глибоко переконаний. Та, врешті, свою стезю і своє призначення він сам добре розуміє:

…Часто за райським фасадом – пекло, Хоч за простацьким – не завжди й рай… Йшов я в життя, коли чорно смеркло, Хтось наказав мені: «Вибирай!»… …Ось і мій вибір урешті-решт. Авжеж!