Назар Борушок – український актор театру та кіно. Відомий ролями у виставах «Украдене щастя», «Майстер і Маргарита», «Посттравматична рапсодія» та «Віденська кава». В 2018 році відбулася прем’єра фільму «Посттравматична рапсодія», де Назар Борушок зіграв головну роль.

– Пане Назаре, правда, що вирішальну роль у виборі Вашої майбутньої акторської стезі відіграв Ваш дідусь? 

– Тут така трохи містична історія. Мене ніколи не цікавив театр. Він (дідусь) був керівником драматичного гуртка, і цей гурток мав звання «народного». Колись, в дитинстві, він брав мене з собою на вистави, я страшенно не хотів на них іти. Але якось так сталося, що після його смерті я переїхав до столиці та вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Я й справді не знаю як це сталося. Просто якесь бажання вселилося в мене. Він, дідусь, мабуть, мені його передав. Це єдине пояснення.

– Він би пишався Вами, бо вже в такому молодому віці Ви зіграли чимало ролей і в театрі і в кіно. Є у Вас найулюбленіша роль?

– Важко сказати, яка роль улюблена. Бо всі вони різні. Є п’єса Шекспіра «Як вам це сподобається» – комедійна, любовна драма. Я там виконував головну роль – Орландо. Це одна з перших моїх серйозних ролей, яка дуже позитивно відбилася в моїй пам’яті. Одна з улюблених,.. але я всі свої ролі люблю.

– А буває так: настільки вживаєтесь в образ, що і реальному житті поводитеся так само, як Ваш персонаж? 

– Я зараз граю у виставі «Віденська кава» молодого Адольфа Гітлера. Такого художника, про якого тоді ще ніхто не знав. І у виставі я міняю голос, роблю нижчим його за тембром. А після спектаклю іноді виходжу і починаю з колегами говорити таким точнісінько голосом, а потім «Так стоп! Ти здурів чи що?»… Бувають такі моменти.

– Підготовка екранної ролі чимось відрізняється від роботи над роллю в театрі?

– Особливо нічим. Розбираєш роль, створюєш персонажа, розбираєш текст: що головне, а що неголовне… Єдина річ – це коли готуєшся до ролі в театрі, ти морально налаштовуєш себе. Розумієш, що не буде режисерського «стоп!», не можна буде переграти. Маєш до самого кінця буди в ролі, бути на такому куражі, віддавати себе грі на сто відсотків. В кіно не завжди так виходить. Буває так, що ти граєш епізод, а тобі кажуть: «Заново», «Перезнімаємо», «Брак по звуку»… Чи, можливо, актор забув текст… Тут складність у тому, що треба щоразу встрибувати в цю глибину драми. В театрі в цьому плані легше.

– Якби довелося вибирати кіно чи театр, що обрали б?

– Це як вибирати кого ти більше любиш: маму чи тата? Я не можу обрати.

– Важко нині в Україні бути актором?

– В Україні зараз, Слава Богу, починає активно розвиватися кіно. Відкриваються нові театри. Але, звичайно, важко. Велика конкуренція. Багато акторів, а проєктів не так багато, але вони є, вони розвиваються, і потрібно самому свої проєкти втілювати… Але це ж, звичайно, не Голлівуд, хоча і там є свої нюанси. Все розвивається і все йде до кращого. Думаю, з часом – ще рік, два, три – буде набагато більше українських фільмів.

– Як Ви стали актором театру «Сузір’я»?

– Це теж цікава історія. Я знімався в фільмі «Посттравматична рапсодія», і там зі мною грав Анатолій Васильович Гнатюк, народний артист України. Ми вже все зняли, відбулася прем’єра фільму. І я сиджу вдома, вже була дванадцята ночі, і приходить СМС від Анатолія Гнатюка: «Назар, ти спиш? Є діло». Я питаю: «Яке?». Він відповідає, що треба зіграти одну роль в театрі «Сузір’я». Я з радістю погодився. Він надсилає мені текст, пояснює: «Твоя роль – Харитон. В «Кафе «Республіка». Я читаю, а це головна роль. Тексту там чимало, думаю: «Ну все, я погодився, тому треба скоріше вчити». Десь  за два тижні вивчив весь текст і ми почали репетирувати. Так я потрапив у цей прекрасний театр. Тут фантастична атмосфера. Я грав на різних сценах України, а цей театр особливий.

– Пам’ятаєте, коли вперше вийшли на сцену та що це була за роль?

– Вперше на сцену я вийшов, коли мені було десь років 8-9. Конкретно на театральну сцену, у виставу, куди дідусь мене запросив. Грав я хлопчика- поштаря, який приносив листи. В мене була одна фраза і я її забув, коли вийшов на сцену. Мені дід підказав. Я пам’ятаю, що два дні вчив цю фразу, чотири слова, а тут я вибігаю на сцену і… «Діду, я забув!» Він підказав. Глядачі сприйняли… Я ж був маленьким. Тоді це пробачалося, але тепер таке неприпустимо.

– Якби Вас запросили до Америки, поїхали б?

– Звісно, поїхав і навіть не вагався б. Англійська мова в мене далеко не ідеальна, але я б не спав, учив би її і вночі.

– На Вашу думку, що краще: буди одним із,.. але в Америці, чи бути першим в Україні?

– Тут потрібно розуміти, які цілі ставиш особисто для себе. Можна бути першим в країні, але чи став ти тим, ким хотів стати? Чи досягнув тої планки, яку поставив перед собою. Завдяки людям актори бувають одними з перших, але чи хотіли ці актори бути такими, чи визнають вони, що їхній рівень – це пік? Ось в чому питання. Можна бути першим для когось, але собою не бути задоволеним. Чи навпаки. Все індивідуально.

– В університеті Ви навчалися у майстерні Леоніда Остропольського. Ви свідомо йшли саме до цього майстра?

– За рекомендацією. Я найняв репетитора, з яким займався для вступу в університет, і вона дізналася хто того року набирав курс. Набирав М. Резнікович, Є. Гулякіна і Л. Остропольський. У Остропольського був українськомовний курс, а я з Івано-Франківська, то, звичайно, свідомо йшов до Остропольського. Потім пішов на його вистави в Київському театрі Лесі Українки, і я захотів до нього і потрапив.

– Чи правда, що у кожного керівника курсу є певний типаж, за яким вони вибирають людей до своєї майстерні?

– Ну, Остропольський любить високих красивих дівчат. Взагалі, його ідеал – це Мерлин Монро. Чому він взяв мене? Досі себе запитую, бо я був нестандартним вибором. Я прийшов на другий курс вчитися, прийшов як вільний відвідувач. Ходив тільки на акторську майстерність. І прослуховування у мене спочатку проходило в Театрі Лесі Українки. Я чекав його тоді дві години, я просився до нього. Він мене прослухав. І що дуже дивно, я ж не знав, як він слухає. А він слухає ось так (зображає байдужість). А я ж так готувався, а він… Наче і не чує… І потім: «Сідайте». Я сів. « Я вас беру». Я був шокований. Хоча мені вже тоді було 22 роки, а для вступу на акторський це вже немалий вік. Але я в акторський цех потрапив дякуючи Остропольскому. Він для мене багато чого зробив. Те, чим я зараз володію,  – це все завдяки йому.

– Потрібно мати якісь особливі навички, щоб вступити на акторський факультет?

– Бажання! Велике бажання. Талант – це на другому місці. Я знаю дуже багато талановитих акторів, але в них немає бажання, і вони пропадають як актори. А є менш талановиті актори, але в серці в них горить вогник, і вони постійно його підтримують. Зазвичай такі актори досягають успіху. Ті, які працюють над собою. А ті, хто з талантом, гарною зовнішністю сидять дома та чекають, що хтось їм подзвонить…Такого не буває.

– Якими були Ваші перші кроки у професії? 

– Сталося так, що я вже працював, коли ще навчався в університеті. Я пішов на кастинги і мене взяв у свою роботу Дмитро Корчинський на роль Сашка в «Посттравматичній рапсодії». Спочатку була вистава, а потім вже зняли фільм. Вже був початок мого четвертого курсу, коли я став репетирувати роль. Звісно, попросив дозволу у Леоніда Остропольського. Він сказав: «Звичайно, працюй! Але щоб це не заважало навчанню». І я після занять – а в «Карпенка» пари закінчувалися досить пізно – йшов на репетицію Сашка. І через цього Сашка доля зв’язала мене з Анатолієм Гнатюком. І з університету я «стрибнув» одразу в «Сузір’я». Я не робив якихось кроків, вони самі прийшли до мене.

– Чи може людина без акторської освіти грати в театрі? В кіно –  знаю, що може. А на професійній сцені? 

– Теоретично може. Практично… Для того, щоб піти працювати в театр, потрібно подавати документи про вищу освіту відповідного фаху. В мене є знайомі актори, і це для них як хобі, але вони грають. Можна орендувати майданчих. Не будучи в штаті театру, поставити виставу, найняти режисера і, маючи талант, грати.

– Є у Вашому житті «друга половинка»? 

– В мене є багато друзів, багато гарних людей, але в цьому плані я не поспішаю. Мені всього лише 28, вважаю, це не так багато, тому поки для мене це не є головним. Це важливо, але я не готовий зараз. Часу нема! Для нормальних відносин з дівчиною потрібен час, а коли ти цілий день на репетиціях… Позавчора я прийшов з репетиції о першій ночі.

– Можна ж запрошувати на репетиції…

– Та я ж усе одно буду на сцені. Можна для всього знайти час, але… трошки пізніше.

– Ви закінчили економічний факультет, університет імені Карпенко-Карого, маєте досягнення у спорті, навіть були в політиці. В якій іще сфері хотіли б себе спробувати?

– Політика мені цікава. Нова якась професія… Основна сфера моїх зацікавлень – це кіно. Я дуже люблю цю справу. Десь ще себе шукати… Хоча, я вже себе знайшов. Я – актор. Але може бути все. З часом…

2021 року заплановано прем’єру фільму «Замок», в якій Назар Борушок грає одну з центрових ролей.

Чекаємо!