Ми з дядьком сиділи у вітальні бабусиного дому. В каміні тихо тріщало полум’я, наповнювало кімнату теплим диханням. Дядько розглядав килим на стіні.

– Пам’ятаю, – з усмішкою глянув на мене, –  як ти дитиною читала мені свої історії… А тепер розпитуєш мене для дорослого інтерв’ю. Ну й дива.

Мимоволі і я усміхнулася. Лише на мить, бо те, про що хотіла довідатися, навівало геть інший настрій.

– Чому ти вирішив піти добровольцем?

– Та як… У селі молодих мало. Не дідові ж Грицеві йти…

Спохмурнів, прогнавши усміх.

– Одне за іншим… З блокпоста я опинився там. Нас багато було. Без досвіду. Нам дали зброю і сказали йти. А куди і що робити? Ніхто не казав…

На стелі грають тіні вогників.

– У кузові нас п’ятеро було. Я найстарший. Молоді хлопці – перелякані. Я їм анекдоти розповідав…

Глибокою зморшкою взялося чоло – наче щось гостре прорізало.

– Я єдиний повернувся. А їх більше немає.

Дивився кудись повз мене.

Наважуюсь порушити тишу.

– Пам’ятаєш свій перший день там?

– Наче вчора. Найбільше жахало, що вже більше не обійму своїх дівчат. Потроху привчився жити від дзвінка до дзвінка. В інші дні  просто виживав. Перший дзвінок додому випало зробити лише через сім місяців.

– Що було найважчим на «нулі»?

– Втрачати товаришів.

Ми більше не розмовляли на цю тему – надто важким тягарем лягали ці спогади на дядькові плечі, потрібен був час перемкнутися.

Повернулися за два дні.

– Там, на «нулі», – запитую, –  до чого неможливо звикнути?

– До того, що люди зникають, – озвався ледь чутно. – Я їх зустрічав… І проводжав… І думав, чому я досі все ще тут.

Знову запала тиша. Довго вагаюся, перш ніж запитати:

– Згадуєш той випадок із побратимом?

Мовчки кивнув головою.

– Молодий був, жартував багато. Бігав за мною хвостиком, – пустив тінь гіркого усміху. – Його не стало в одну секунду…

Не вдається до деталей. Мене жаліє.

– Досі це бачу. Кожен раз, як тільки заплющую очі.

– Що тоді відчув?

– Не знаю… Біль. Відчай. Він мені як рідний став…

Відчула, що далі про це говорити – наче рану розривати.

– Як ти пережив контузію?

– Як і всі. Комусь гірше. Хтось без кінцівок, хтось… взагалі не повернувся. А я  просто не міг говорити.

– Важче там чи після повернення?

– Дома краще. Тут сім’я… Але,.. – наче спіткнувся на слові, – Я ніби не належу цьому місцю.

– Ти змінився

– Усе змінилося. Вже не думаєш про майбутнє. Живеш тільки зараз.

– Що найбільше не розуміють люди, які не були там?

Перехопив і тримав мій погляд.

– Нічого. Ви можете слухати, читати, але не зрозумієте.

На мить загорнулася в рятівну тишу. Лише на мить.

– Чого тобі тепер найбільше бракує?

– Душевного спокою.

– А що допомагає триматися?

– Родина.

Він підводиться. Як завжди – мовчки. Йде до вікна і завмирає біля шибки. Довго дивиться кудись повз будинки, які колись були мирними. Наче когось чекає чи щось там шукає. Можливо, рятівний шлях назад. Не додому, а до себе.