Якраз напередодні переглянув фільм культового Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі»… І ось їду, а за Черніговом, у бік Новгород-Сіверського, пообіч гомінкої траси всі поля у кукурудзі. Куди оком кинь – вона. Десь там, у потойбіччі, Микиті Хрущову, напевно, подають тепер гарячу мамалигу з поставок відбірного українського борошна…

А в нас тут кукурудзяне листопадове листя, ще донедавна зелене і соковите, стало вмент брунатним. Воно тремтить, мов у пропасниці під немилосердним вітром, але відчайдушно тримається за високий патик у тому елітному «золотовалютному лісі» і тільки тихо шелестить якусь свою нехитру, стишену мелодію…

Кукурудзяні «ліси» охороняють нині з веж. Над вежами і кукурудзяним «лісом» власники того багатства, що мешкають десь у лондонах, літають приватними гелікоптерами. Я ж, проїжджаючи повз ті «ліси», слідом за Форманом намагаюся ширяти подумки, немов над «гніздом зозулі». Мені бракує уяви, бракує фантазії. Тому спиняюсь біля однієї з веж…

Вона стоїть неподалік дороги, в імпровізованій «кишені» 3 на 3 метри, оточена з трьох боків качанистою. В центрі чотирилапої споруди, схожої на велетенського жирафа, догорає багаття. Пасма сизого диму то в гущавину відносить, то повертає на шосе. Від того диму з кукурудз мені до болю пахне селом, дитинством, печеними бульбами із пригорілими смачнющими шкоринками…

– Здоровенькі були, – вмикаю «тарапуньку» та граю «свого хлопця», звертаючись до господаря вежі. Він невисокого зросту, у короткій дублянці, підозріло озираючись, відповідає мені: «Здр-а-ст-є-є». Хто вперше чує і не розуміє того тягучого і колючого на слух «здр-а-ст-є-є», тому воно вчувається як: «а не пішов би ти…» Але я тутешній, я знаю всі місцеві діалекти й наголоси, і та непривітна на перший погляд інтонація не означає аж нічого.

– Я старший научний сотруднік, – кажу кукурудзяному охоронцеві, – пишу якраз дісєртацію про вплив довгоносиків-короїдів на воскову стиглість качанистих… Шо тут у вас? Як нині з кукурудзою? Кстаті, я – Антон Павлович, – подаю йому руку.

– Серьога! – тицяє й він мені свою п’ятірню, і вже потроху посміється. – Да, но я про короїдів нічого вам не розкажу, бо навіть і не знав, шо такі водяться…

– І водяться, і жеруть кукурудзу як самашечі, якщо вчасно тую погань не потруїти.

– Е, дак тут труїли. Будь здоров, труїли, раз п’ять за літо…

Серьога, здається, признав мене за «старшого научного сотрудніка» (прости мені, Господи, і «сотрудніка», і «короїдів», і «Антона Павловича»…), запрошує сісти на колоду, і сам сідає навпроти, штрикає патиком у багаття.

– То не картопля у тебе раптом спину вигинає поміж жарин? – питаю в Серьоги.

– Ні. Цього разу без картоплі. Трохи сала нашкварчав був, але з’їв. А ви, може, хочете підобідать?

– Ні. Дякую. Просто згадав, як у дитинстві з хлопцями пекли отако картоплю. Згадую і плачу. Від пам’яті і ностальгії. Але не вернеш ні тих років, ні такої картоплі. Тепер, оно, кукурудза всюди.

– Да чого там, і картопелька єсть. Хто уважає цей продукт. А кукурудза – дак вона ж цариця. Недарма сказано.

– Через то з вишками охороняєте?

– Ну! Хазяєва гроші заробляють. Дак хочуть, щоб був порядок. А ці вишки, як почала кукурудза наливатись, наші сільські теслі спорудили. Ми там потроху щось удосконалили, обжилися. Отой наш курятник на самій верхотурі оббили клейонкою, щоб вітер не гуляв, постелили там якісь паласи, щоб було м’яко та тепло, та й ми тепер — як кум королю! Так шо — можна жить, сторожить і радіть життю. Все в нас тут нормально.

– Словом, кукурудзу не дасте розбазарить?

– Нє. Ну дак, а нашо ж ми тоді тут приставлені?

– А правда, що до вас недавно сам магнат навідувався, на гелікоптері прилітав? – Правда! Я лічно не бачив. А люди розказували. Прилітав, на вертольоті, шось, видно, рєшав. Самолічно. – Серьога смішно тицяє у небо вказівним пальцем і має при тому серйозний вигляд. – А, вообще хто зна чого він ото приперся був? Може, по приколу у село наше приземлився, від «нєчого дєлать». Багаті, вони ж із причудами. А цей – як його,.. чи Верьовкін, чи Вєрейкін, кажуть, сильно багатий.

– Може, Веревський?

– Не збрешу, бо не знаю , но, по-моєму, Вєрейкін. Але шо нам до нього, як і йому до нас… Ми тутечки удвох із напарником бдімо. Бдімо через добу. Правда, я не так давно сторожую, але наравицця. Робота тут вигодна. Тут робота — не бий лежачого. Все тихо і спокійно. Ці калачики нікому не потрібні.

– Як не потрібні? А нащо ж їх тоді посіяли?

– Ви не поняли! Я кажу про злодіїв.

– А, може, то вони й посіяли, Серьога?

– Хто?

– Злодії. Позасіювали тисячі гектарів і літають тепер над кукурудзяними полями. А мали б хоча б раз пролетіти над гніздом зозулі…

Серьога перестав ворушити багаття і ніяково посміхається.

– Не звертай уваги, Серьога, це я про своє. Шкідливих книжок начитався… Дак ти кажеш, ніхто тут в тебе кукурудзу ні разу не вкрав?

– Вкрасти — не вкрав, але, звичайно, люди підходили, щоб, так сказать, договорицця. Але в нас тут строго. Даже на намйоки не реагіруєм. А зачєм?! У нас — отлічна зарплата, нам довіряють хазяєва і раптом шо — штраф 250 гривень, та ще й з роботи турнуть. Дак який смисл з якимсь мамалижником вступать у зговор?

– Якщо не секрет, шо то за «отлічна» зарплата? За шо ви тут ризикуєте життям, сидите усю ніч на посту, а тепер і не заснеш, бо задубієш.

– Та ще й не так холодно, шоб задубіть. Плюс ми ж тут беремо з собою по п’ять крапель, щоб зігріцця. У термосі — гарячий чай. Постійно, осьо, тут у нас костьор. А там — печена картопелька, шматочок сальця на прутику. Да о чом розговор?! Тут лафа — лучче не придумаєш! Плюс тут же в нас із їдальні сільської привозять по графіку гарячий обід і вечерю.

– Ще й на довольствіє поставили?

– Конєшно! Про шо ж я й кажу! Отлічна робота! Плюс тут мало не щовечора спиняються фури. З нами по сусідству облюбували місце дальнобойщики. Їм тут охватніше за компанію переночувати, побалакати трохи, посидіть біля костра. Це ж, понімаєш, люкс — посидіти так увечері біля костра, порозмишлять про жизь. Ви ж знаєте, шо на костьор можна дивицця годинами.

– А ще якщо при тому й гроші рахуєш… Ти, Серьога, так і не сказав скільки платять за охорону стратегічної сировини. Секрет?

– Та який секрет. Я ще толком і не получав, а напарник каже — дві тисячі.

– О, ну, то це по-людськи.

– Ну вот! А я про шо? І це ж, щитай, гроші за півмісяця, за 15 днів. Дак це, я вважаю, непогано. Нас годують, нас возять. Начальник охорони все контролює.

– Ще й начальник охорони є?

– Аякже. Тут же, в нашому селі, таких кукурудзяних полів щось зо шість чи сім, і стільки ж вишок з охоронцями.

– Отже ж, вся земля у кукурудзах? А шо ж із уславленою тутешньою картопелькою, яку без хліба й солі можна їсти?

– Кому вона потрібна тепер, та картопелька?! Нема вже ніякої картоплі. Вся земля довкола – під кукурудзою. Тільки в нашому селі оно понад три тисячі гектарів.

– Овва! Я тобі, Серьога, так скажу – це ж по суті реінкарнація «кузькіної матері» від Микити Хрущова, але в нашу сторону.

Серьога знов подивився на мене підозріло, зробив паузу, ніби щось переосмислив, і сказав:

– Ні, ну, ці ж калачики — це ж вигодне діло…

Розважений довірливою бесідою, він підкидав потроху до багаття сушняку. Цих дровцят у лісосмузі при дорозі — хоч на воза збирай. Була б кукурудза з вежею. Серьога і далі розмірковував, що кукурудза — «сключитєльний» продукт. Мовляв, зерно це незамінне для курки — і тоді у неї «такі жовті яйця, як ті апельсини, з якими колись Ющенко на Майдані побідив», а з кукурудзиння — добрий силос для худоби. Він намагався переконати мене, а ще більше себе самого, що він… «правильний» сторож.

Я не мав нічого проти.

Я тільки знову щось почав був говорити про гніздо зозулі з фільму Формана. Питався у Серьоги, що він бачить з вежі? Чи не ширяє понад кукурудзами? Чи не хотів би над тим полем пролетіти на гелікоптері? Може би йому розвиднілось?

Серьога – не хоче. Ні літати, ні в синю даль дивитися. Ні в жодні гнізда зазирати. Йому – непогано і сторожем.

– От ви мені про зозулю толкуєте, а я вам давайте про свиней розкажу. Тут же ж не так далеко ліс. І як тільки дозріли калачики — унадилися дикі свині. О, шо вони тута за банкети влаштовують! Вночі понаїдаються, а вдень перестали навіть до лісу вертатись, жирують прямо тут, у кукурудзі. Учора під вечір заліз я на вишку. Трошки читаю, трошки дрімаю…

— А шо, Серього,читаєш?

— Воєнну книжку, ага… (він дістає з-під засаленої газети і показує мені в пожовклих палітурках ще радянського видавництва книжку Володимира Ладижця «За бруствером — світанок»)… ага, дак отож трохи читаю, трохи дрімаю, аж раптом чую: рох-рох, рох-рох. Дивлюся — двоє. Двоє вгодованих диких свиней. Ну, точно — він і вона. Уже й калачики не їдять, пообжиралися, а лиш ходять у високій кукурудзі, ніби тобі сквером, так наче прогулюються. Щось таке схоже, наче полюбовна свиняча прогулка. А дай, думаю, сфотографірую на телефон цих свинських коханців у хазяйській кукурудзі. Сфотографірував. Але погано получилося. Бо то вже сутінки упали. Отака тут у мене компанія.

— Серього,  а яке воно, нічне життя? Не буває моторошно? Шо там тобі сниться угорі?

— Та шо сниться? Тут же ж толком і не заснеш. Нас же тут не спати приставили. І не моторошно, і не сумно зовсім. То воно зі сторони так здається, що тут дискомфорт. А поживеш так, отутечки, обживешся, призвичаїшся — і все нормально. Чоловік прилаштовується до всього. О, дивись, оно і обід уже їде…

З траси на майданчик перед вежею з’їхала старого випуску «Волга». Звідтам вийшов водій. В руках у нього  —два невеликі прозорі посудини: в одній бовтався суп, а в іншій — гречана каша…

Серьога мені каже з натяком, що начальник охорони не любить «посторонніх»… Ми «скоропостижно» прощаємось.

 Всідаючись у свій «Запорожець», чую уривки фраз:

— Шо за один?!. Дак а шо він хотів?!. Про кукурудзу розпитував?.. Да який з нього учоний?!. Які короїди, Серьога, ти ж не сосни охороняєш, а кукурудзу… Точно роздивлявся, щоб украсти!..

— Да, не похоже, Васильович, ні… Про якусь зозулю розказував… По-моєму, всьо-таки учоний…