Цей фільм Олександра Довженка навіки вписано у скрижалі шедеврів світового кінематографа. Наступного року відзначимо його 95-ліття, хоча й нині кадри «Землі» дихають новизною і викликають непідробне захоплення.

Ще до офіційної прем’єри «Земля» отримала розгромні рецензії радянських кінокритиків. «Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия», – описував свої тяжкі переживання Довженко. – Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти».

Картина таки вийшла в масовий прокат 8 квітня 1930 року. Проте через 9 днів її вилучили з програм кінотеатрів. Через «натуралізм та замах на звичаї» (у фільмі є кадри оголеної жінки, яку зіграла акторка Юлія Солнцева, яка стане Довженковою дружиною).

Для сучасної людини, котра виросла в «еру цифри», плівка є чимось чудернацьким та незрозумілим. Що вже казати про німе кіно з інтертитрами. Мабуть, щасливі режисери німих фільмів, бо відсутність живого звуку змушує глядача саме дивитися, вчитуватися, сприймати зором, паралельно не запихаючись попкорном чи снеками. Таке кіно змушує думати, придивлятися до деталей, ловити динаміку та й обговорювати лише після перегляду, а не під час. Чорно-біле та ще й німе кіно має свою містику. Тут фактура акторів яскравіша, ніби це камінь, від якого відсікли все зайве, аж до виду античної статуї. Мозок не відволікається на палітру кольорів, ти вглядаєшся в саму душу фільму.

Хоч я й немало подивився чорно-білих кінострічок, але те, що написав, спало на думку саме під час перегляду цієї апогейної роботи Довженка як режисера.

Інтертитрами емоції не передаються. Але «Земля» чимось зачепила струни душі світового глядача. Технічно це завдяки операторській майстерності, геніальній фантазії режисера, блискучій акторській пластиці… Але є ще щось, що залишається вічною притягальною загадкою великого Мистецтва. Відтворення людських емоцій, згармонізованих у природних явищах. Традиційний прийом народного епосу, народних дум, народної картини у кінотворах Довженка заяскравів неповторними барвами. У «Землі» радість людська розквітає соняхами, а лихо, сум вриваються бурею… Ти навіть не помічаєш музики, яка в цей час то затихає, то, навпаки, стає повносилою, динамічною.

Література про фільм «Земля» ряхтіє аналітикою, ледь не покроковими розборами кадрів, детальними описами метафористики та філософських задумів творця. Багато акцентують увагу на появі трактора як символу розриву між селянами та землею, пишуть про «коло помсти», коли Хома зізнається в убивстві Василя, але його ніби ніхто не чує. Але чомусь оминають стартову сцену смерті діда Семена. Для мене так умирала стара епоха і зароджувалося оте геть не поетичне «нове життя», яке увічнив у поетичному кіно Довженко. Опанас говорить, що Семен 75 років орав землю волами і тільки за це він би дав йому орден, але Василь заперечує… Василь за докорінні зміни, з ламанням і руйнацією. Він, в’їжджаючи в село за важелями незнайомого і страшного для селян агрегату-трактора, символізує епоху великих змін. Масштабних, трагічних і жертовних. Власне, він, Василь і стає першою жертвою, яку прийняла ця онова.

Земля-годувальниця, яка бачила все, очікує волі чергових господарів, нової звитяги і нової кривавої офіри.

Незмінними залишаються лише яблука, вмиті дощем…