Далеких 1960-х після появи «Вечірніх розмов» Максима Рильського дослідники його Слова часто констатували, що це нове явище не лише у творчості славетного письменника, а й загалом в історії української журналістики й літератури. Саме цим циклом публіцистичних роздумів, оприлюднених у газеті «Вечірній Київ», класик української літератури дав чіткий сигнал своїм колегам по красному письменству, яким має бути зв’язок літератора з читачем і які широкі можливості для такого посутнього діалогу творить преса. У цих хрестоматійних для журналістів публікаціях – розмаїття тем, проте усі їх об’єднує щирість, глибина, ота «чесність із собою», з якою публіцист їх розкриває.

Почав свої «Розмови» Максим Рильський розповіддю про перші станції Київського метро, на яких побував ще до їхнього відкриття. Захоплено описав ошатні, справді палацові зали, скульптурну композицію, якою оздобили станцію метро «Університет». І тут-таки висловив цілком доречну пропозицію: а добре, щоб на станції  з такою назвою працював книжковий кіоск. На жаль, чиновництво не почуло цієї мудрої поради. Кіоск відкрили, але не книжковий, а солодощів.

Максим Тадейович дуже відповідально ставився до творення цього публіцистичного циклу. Святослав Іванов, тодішній головний редактор газети «Вечірній Київ», згадував, як після безсонної ночі та ранньої поїздки до Харкова, Рильський передавав чергові «розмови», які встиг написати зранку.

Яскравими деталями творення «Вечірніх розмов» поділився зі студентами Грінченкового університету журналіст Максим Рильський – онук і пропагандист творчості свого великого діда.

– Якось Святослав Іванов обговорював із соратниками, як збільшити тираж газети. Богдан Рильський, молодший син Максима Тадейовича, який тоді працював у «Вечірці», переповів про цю розмову батькові і попросив поради. Максим Тадейович згадав, як професійно в одній із французьких газет письменник Альфонс Доде вів свою літературну рубрику. І як зрештою видав потім усе, що тут публікував, окремою цікавою книжкою. Так народилася думка: чому б і Максиму Рильському не повести в газеті свою власну рубрику, розмірковуючи про те, чим найбільше переймається читач. Навіть назва з’явилася: «Вечірні розмови».

За спогадами Богдана Рильського, Максим Тадейович надзвичайно відповідально поставився до цієї праці. Ані клопоти, ані щільний робочий графік (депутат Верховної Ради СРСР, керівник академічного інституту, один із очільників Спілки письменників) жодного разу не завадили Максимові Рильському написати і подати до друку у визначений термін чергову щотижневу «розмову». І не лише написати – він знайомився з листами читачів і відповідав на них, зустрічався з журналістами «Вечірки», щоб спільно обговорити теми наступних публікацій.  За майже чотири роки світ побачив і почитав 50 «розмов» Максима Рильського. Очевидці згадують: у день виходу газети з «Вечірніми розмовами» черги до столичних кіосків преси вимірювалися десятками метрів.

Максим Георгійович Рильський розповідає, що за обсягом «Вечірні розмови» були різними:  третина, половина, інколи – чверть полоси. Відомо, що наклад «Вечірнього Києва» не лише збільшився – газету поширювали далеко за межами столиці. До редакції писали львівські студенти: цікавилися, чому Максим Рильський обмежується лише міською газетою.

Щодо змісту «розмов» свого діда, Максим Рильський – молодший наголошує: це роздуми про життя міста, про літературу та мистецтво, про проблеми освіти, екологію, про моральне здоров’я людей. І спогади про видатних діячів культури, і подорожні нариси – з мандрів країною та зарубіжжям.

Максим Рильський вважав себе журналістом і був свято переконаний: справжній письменник повинен обов’язково підтримувати зв’язки з пресою, бо це «одна з найкращих, найважливіших форм спілкування з читачем». І його «Вечірні розмови» яскраво це ілюструють.

Він примножував справами загальне добро, саме тому його звали «Максим Золоте Серце». У своїх «розмовах» повертав до життя славні імена зганьблених морально, знищених фізично видатних діячів української культури: Григорія Косинку, Миколу Зерова, Олександра Олеся. І знаменитий «Словарь української мови» Бориса Грінченка також побачив світ через багато років радянського забуття завдяки енергії та авторитету Максима Тадейовича Рильського.