Аби зрозуміти, що осягнули жінки у спорті, варто усвідомити, як мало вони могли ще пів століття тому. Тоді, на початку 70-х, затято сперечалися, чи взагалі їм варто займатися спортом.

Марафон, приміром, вважали шкідливим не лише для дітей і людей поважного віку, а й для жінок. Аж до 1972 року їм, жінкам офіційно заборонялося брати участь у Бостонському марафонському забігові.

Втім, іще в 1967-му смілива дівчина назавжди вписала своє ім’я в історію, подолавши марафонську дистанцію. Катрін Швітцер, 20-річна студентка Сіракузького університету, в майбутньому спортивна журналістка й коментаторка, тоді зареєструвалася під ґендерно нейтральними ініціалами «K. V. Switzer» та отримала свій легендарний 261-й номер. Погода зіпсувалася і замість футболки й коротких шортів на Катрін був мішкуватий спортивний костюм. Тому помітили її тільки на третьому кілометрі. Напереріз Швітцер відразу кинувся директор марафону (щоб зірвати номер та виштовхнути з траси), але марно. Бігуни поряд допомогли спортсменці відбитися від нападника. Вона фінішувала з результатом чотири години й двадцять хвилин. А пізніше за цей вчинок була взагалі вилучена зі спілки атлетів-аматорів. Однак, зрештою, Катрін домоглася свого, зламавши ґендерний бар’єр і проклавши жінкам шлях до участі в марафонських змаганнях.

Світлини боротьби Катрін Швітцер із директором марафону облетіли весь світ

Американка Ніна Кущик наслідує Катрін і 1972-го року офіційно стає першою чемпіонкою Бостонського марафону в жіночому розряді. А всі, хто про це дізнається, відчувають приплив гордості, до якого долучається й крапелька сорому. Гордості – бо перемога Кущик довела: жінки таки можуть пробігти сорок два кілометри. А сорому – бо її результат три години й десять хвилин на понад п’ятдесят хвилин перевищував… найкращий показник серед чоловіків! Мовою бігунів – це вічність. Але попри потенціал жінки нечасто бігали на такі дистанції й демонстрували блискучі результати. Бракувало досвіду й тренувань. Бо хто тоді у них вірив?

Фінішує Джоан Бенуа

1984 року жіночий марафон нарешті представили як олімпійський вид спорту. Атлетки вважали це довгоочікуваною перемогою. Тоді марафон виграла американська спортсменка Джоан Бенуа. Їй належить світовий рекорд: дві години двадцять чотири хвилини. Тринадцятий з двадцяти найкращих олімпійських результатів чоловічого марафону за цілу епоху – з 1896-го по 1984 рік. А сталося б це раніше, до 1957 року, – випередила б Джоан усіх чоловіків, що пробігли на цих змаганнях повну дистанцію (бо деякі з забігів були скороченими).

Нинішній рекорд, дві години сімнадцять хвилин, установлено 2017 року в Лондоні. За що маємо дякувати кенійці, рекордсменці світу в жіночих забігах Мері Джепкосгей Кейтані.

Тетяна Гамера, світлина: facebook.com/gamera.tetiana

Наші спортсменки теж не залишилися осторонь: від часу включення жіночого марафону до олімпійських видів спорту вони, незважаючи на брак досвіду організації й проведення таких забігів, довгі сімнадцять років протримали найкращий вітчизняний результат. А киянка Тетяна Гамера встановила національний рекорд – дві години двадцять дві хвилини.

За п’ятдесят один рік, що минув від участі першої жінки в Бостонському змаганні, найкращий жіночий результат у цьому виді спорту зменшився на сімдесят хвилин. Ще одна вічність… Зате чоловічі показники в марафоні поменшали всього на чотирнадцять хвилин. Тож вражаючий прогрес жінок є цілком переконливим аргументом у суперечці про порівняльну роль тренувань і гормонів. Або про те, чому жінки слабші та повільніші за чоловіків: через природні біологічні відмінності чи внаслідок культурних забобонів, що перешкоджали реалізації їхніх здібностей?

Сумніватися в тому, чи зникне колись розрив у показниках між чоловічим і жіночим марафоном, нині видається недоречним. Важливо, що тепер спортсменки-марафонниці фахово тренуються. І долають марафонську дистанцію з високими результатами, про що раніше навіть мріяти не могли.