Роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія» вийшов 2014 року та був вельми приязно сприйнятий публікою. За кілька років, кінопроект «Віддана» – екранізації  роману – виграв конкурс Міністерства культури України й отримав двадцять п’ять мільйонів гривень фінансової підтримки. Загальний же кошторис фільму сягає шістдесяти мільйонів. Зйомки тривали лише тридцять днів, і завершилися у червні 2019-го. Трейлери фільму, безперечно, вдалися красивими і навіть несли до глядача шарм загадковості. А ось що за рекламою, уже можемо пересвідчитися  з 16 січня можемо дати оцінку в кінотеатрах країни.

Тож, трохи про те, що за історію показує фільм. Якщо відверто, перед нами не зовсім фільм – радше кіноспектакль, або ж костюмована драма у декораціях австро-угорського Станіславова (нині Івано-Франківськ) початку ХХ століття.

Сюжет розвивається навколо двох жінок – Стефанії та Аделі. Вони були виховані доктором Агнером, але Стефанія не його рідна донька. Її батьки загинули у пожежі разом з дружиною доктора. Змалечку Стефа була служницею, і по смерті названого батька продовжує прислужувати його кревній доньці та її чоловіку.

Подальші події неможливо описувати без спойлерів, тому звернемося до інших знакових деталей кінострічки.

Костюми та декорації на вигляд, як кажуть, «по-багатому». Вбрання, зачіски, інтер’єри, вулиці – усе це, створює справді казкову атмосферу. Але постійно ловиш себе на думці, що бачиш театр. До пари й акторська гра. Початківці кіно намагаються грати емоційно, але до реальних переживань у більшості сцен їм далеко. Загалом, драматургія тягне скоріше на шкільну виставу, ніж на велике мистецтво. Очевидно, труднощі народження, бо ж «Віддана» стала повнометражним дебютом молодої режисерки Христини Сиволап.

Але, попри все, фільм вражає однією рисою – його приємно дивитися. Він не викликає спротиву, бажання втекти з зали, як при перегляді багатьох «продуктів» вітчизняного кінематографа. Всі його огріхи та хиби викликають радше розчулення своїм наївом. Секрет такої атмосфери криється у самих творцях – у кожному кадрі відчуваєш, як уся команда фільму щиросердно і віддано намагається зробити щось гідне. Тут знов спадає на думку аналогія з шкільною виставою, де професіоналізм акторів та реалістичність декорацій мають другорядну роль, головне – живі емоції людей. І коли це розумієш, вже не дивуєшся ані линам, що літають, ані «балакучим» картинам на стінах, а лише стиха посміхаєшся, очікуючи, що буде далі.

Така сердечна, тепла атмосфера, відбиває будь-яке бажання сварити фільм за його недолугість. Розумієш, що це лише перші кроки наших молодих кінематографістів, може, вони не такі професійні та вишукані, як хтось і десь, та не хизуються сяйвом мільйонів витрачених доларів, і все ж, вони наші. Залишається тільки дякувати новій парості кіномитців, відданій своїй справі, і підтримувати їх.