Цей ранок приходить скрадливо, у білій габі нічного снігу – так обережно промацує шлях, як наші ранкові дзвінки рідним і близьким, дзвінки перевірки чи живі: «Доброго ранку!». Коли приховуєш віддих полегшення, чуючи слово у відповідь. А банальне досі побажання «Доброї ночі!» стало майже магічним заклинанням…

Нічне бомбосховище обплітає теплими, бува до нудоти, міазмами липкого страху, звуками кашлю, сопіння, храпу, дитячого плачу і в павутинній тиші повільно, наче здалеку, наче з іншого життя, розтікається питання: «Господи, невже ж буде такий час, коли ми зможемо просто ходити вулицями, не боячись звуків літака і не приглядаючись під ноги?». І всі вмовкають, навіть кашлюки, зненацька захоплені простим питанням.

Так, ми всі тепер житимемо з посттравматичним синдромом. А це значить, що навіть коли відплачемо за своїми вбитими, коли підлікуємо поранених, коли відбудуємо зруйновані житла, підірвані мости і розбомблені школи, нас ще довго наздоганятимуть, здавалось би, безпричинні істерики, скандали, нервові зриви, посіяні підлим насінням підлої війни. Дуже хочу вірити, що хоча б діти, народжені після війни, хай і зачаті травмованими нею батьками, вродяться без цього посттравматичного синдрому…

Можливо, ми навіть зрозуміємо, хай не всі, і свою власну вину у цій війні. Бо коли притомні, навіть українськомовні люди голосували за московських агентів з ОПЗЖ, всіх цих рабіновичів і медведчуків, – наближали війну. Коли вибирали владу, яка, для прикладу, кинула за ґрати генерала Марченка, –  наближали війну. Генерала звинуватили в закупівлі бракованих броніків. Відтак арештовані нашим продажнослухняним судом броніки згнили на складі, а нові Міноборони боялося закуповувати. Дмитро Марченко звернувся з проханням направити його на фронт, йому довірили миколаївський напрямок, де він організував ефективну оборону.

До речі, ми наближали війну і тоді, коли сміялися над лозунгом «Армія, мова, віра». Тепер не смішно. Наближали війну і тоді, коли купа держчиновників, відповідальних за інформбезпеку, тупо дивилася на загиджування українських телеканалів російською попсою і палець об палець не вдарила, щоб поставити належні вишки для мовлення українською на Крим, і Донбас, і Придністров’я, і Стародубщину, і Кубань… Зате лишалися непокараними «вишки Бойка», а ми раділи побитій мармизі Шуфрича, хоча треба вимагати у влади конфіскувати і націоналізувати його газові свердловини…

Ранок приносить добрі звістки: українці знищили сучасний корвет росіян «Василий Биков», генерала Гєрасімова, начштабу 41-ї армії, що воював з чеченцями і сирійцями. Впав гвинтокрил біля Вишгорода і на аеродромі під Херсоном догорають рештки ще трьох їх десятків. Іноземний легіон почав виконувати бойові завдання. Широким потоком йде допомога від країн Заходу, попри ниття наших вибраних. Ми пам’ятливо не забудемо і тих, хто тої помочі не дає – правда, мадяри? І тих, хто відводить очі – правда, сябри?

Наостанок – гумор війни. Березна на Чернігівщині – це як болгарьска столиця гумору місто Габрово. Недарма березинську склянку знають далеко від Березни. Вона на вигляд широка і містка, але за об’ємом менша… Так ось селищний голова Березни вивісив оголошення: мовляв, я знаю хто що вкрав у москалів, тому половину віддайте на потреби громади. Виявляється, березинці віджали в орків два бензовози і невідомо де сховали… А бензин же дійсно потрібен громаді.

… І був ранок, і був тринадцятий день Широкої війни. І побачив Бог, що українці не тільки воюють і жертвують собою за Вітчизну свою. Вони жартують. І сказав апостолові Петру: «Не той народ назвали богообраний, ой, не той…». І посміхнувся в широку старосвітську бороду, як на іконі в українській хаті.