Натура моя лінькувата таки мене доведе: навіть на війну запізнився! Та й дізнався я про неї, чесно кажучи, не як очевидець: «блискавка» прилетіла з мого рідного міста Миколаєва. Мене, напівсонного, поінструктувала мати, погано ховаючи хвилювання та намагаючись уникати слова «війна». Похапцем зібравшись під акомпанемент роботи наших ППО, спускаюся сходами будинку, виходжу на вулицю і вже у супроводі виття сирени йду до метро.

День розпочався точно не з кави.

6:15. Тільки-но відгупало і відвило, банкомати вилаштували до себе довгі черги. Люди хапають готівку, якомога швидше та більше. Перші атаки гуртової паніки.

З десяток людей вже гуртуються в метро з тривожними валізками. Їх, ті валізки, радше охрестити панікерськими, бо судячи із розміру кожної, там не найнеобхідніше, а те що було погано прикручене до підлоги та полиць. Налякані погляди, здається, ще не зрозуміли, що це війна.

Метро «Берестейська». Гуртуємося родичами: так легше долати страх і непевність. Одчайне «не може бути!» блукає в зорі кожного. Кожен із нас ще пробує стулити докупи осколки сумніву: невже отой плюгавий миршавий ідіот, самопроголошений вождь нашого північного сусіди, наважиться-таки на повномасштабну війну. Не йняв віри. Розум відмовлявся чути, що Путіну стане духу запалити цю страшну пожежу.

Стало…

Тиша. Важко осягнути, що годин зо 5-6 тому вона панувала миром у цьому щасливому місті! А тепер її нема – тільки затишшя. Наче перерва між парами, в яку необхідно «убгати» усі свої справи. Черги до банкоматів довші, ніж до магазинів квітів 8 березня. Господи, незабаром Жіноче свято… Невже зустрічатимемо його у сховищах, а дівчатам даруватимемо пляшки спирту та бинти?..

…Чи варто вважати себе панікером, якщо зайняв одразу 3 черги до трьох банкоматів? Чи все ж таки «береженого Бог береже»? Стільки запитань, а де відповіді? На вулицях з’являються літні люди. Ті, хто пережив Другу світову – нехай і дитиною. Черги до аптек і продовольчих магазинів виростають,  полиці крамниць рідіють на очах.

Обговорили продуктову корзину. Якщо вчора у ній можна було знайти овочі, фрукти, трохи м’яса тощо, нині ж – цигарки, консерви, локшина швидкого приготування та трохи оковитої (не подумайте, винятково з «антисептичних» міркувань – спирту придбати не вдалося.) До однієї з «банкоматних» черг підійшов дядько, який судячи з дикції та зовнішньої розтріпаності, вжив ту оковиту за прямим призначенням. Його бравий емоційний спіч щодо боягузництва всіх чоловіків, які стояли в черзі, завершився побажанням «харашенько снять гроші і спрятать їх».  Сам дядько ще не вирішив, що йому робити: йти до військкомату чи на роботу. Сумнівно, щоб у такому стані він добрався туди, куди зібрався.

О дев’ятій біля ятки з напівфабрикатами з’явилася літня продавчиня. Набігло і покупців – кому нині за радість довго куховарити, стояння в чергах куди продуктивніше…

З початком бойових дій стрічки новин гудуть, як високовольтні лінії. Вже десятки тисяч переглядів відеозвернення мера Борисполя: пояснив рокотання роботою наших хлопців по БПЛА. Стає відомо про обстріл аеродромів обласних центрів. Вкотре переглядаю відео з Кульбакиного: на злітній смузі аеродрому мого рідного міста – місячний кратер… Усе ще не можу сприймати те коротке, наче удар навідліг, слово війна…

Телеканали вже організовували марафони новин. Ми відповідали взаємністю: не вимикали їх. Але періодично перемикали, «тасуючи», щоб не здуріти від одного й того ж. Вранішній наш «наступ» на продуктові ятки завершився загалом успішно: днів два можна перебути. Завісили штори  вимкнули світло, хоча тоді ще ми не зналися на світломаскуванні щось підказало так зробити… Генетичний досвід?

Єдине джерело світла – телевізор. Уперше дивлюся такий довжелезний ефір без реклами. Зрісся з кріслом. Вечірній брифінг Зеленського. За кілька хвилин до того повідомили про захоплення орками Зміїного… Кадри, які знімали наші захисники острова і на яких зазвучала ота нині на весь світ знаменита запорозька відповідь «русскому кораблю»… Атаку русні на Зміїний коментує Президент, сповіщає, що усім 13-тьом оборонцям присвоєно звання Героя. Посмертно.  Серце стислося… (Лише за кілька днів прийшла втішна новина: захисники живі, але в  москальському полоні).

День до ночі. Очі злипаються. Кава. Друге горнятко. Перехресний моніторинг телеграм-каналів та новин. Прірва. Виринаю. Виявляється, заснув. Вдруге. На годиннику близько третьої.

Знову вибухи. Нетреноване вухо ще не відрізняє роботу ППО від вибухів ракет. 4:20. Соцмережі раптом пістрявіють світлиною заграви. Серед рейкового мотлоху – правда: ППО збило балістичну ракету, а її уламки вцілили у багатоповерхівку на Позняках. Перший день війни минув. Пошкоджені аеропорти, пожежі у військових містечках, підірвані нашими мости, обстріляні орками КПП, їхні «Смерчі» на  наші житлові будинки, втрачене та відбите Щастя… Щастя з нами. Щастя – наше!

Перші 24 години Народної війни за волю України.

*   *   *

…Глухе гупання близько сьомої ранку і знайома сирена… Схоплюємося, хапаємо «панікерські валізи»  (таки валізенції!) – на випадок нагальної «великої міграції». Виходимо на вулицю, бредемо до сховища.

Їх біля нашого будинку значилося три: в кожне ми зателефонували вчора. За одним із телефонів, вказаних на сайті КМДА, нас відправили вслід за «рюскім» військовим кораблем із криком «якого *** ви мені всі телефонуєте?!» Дійсно, чого б це… Ще одне виявилося спортивним клубом. Брава дівчина-адміністратор запевнила нас: «у разі чого», мовляв, ми відчинені… Ще один сховок побачили вночі, дорогою до метро. Він був відчинений. У приміщенні стояли стовпчиками по три пральні машинки та їхні корпуси.. Цей безнадійний брухт треба було підняти на вулицю, щоб вивільнити місце для людей. Довелося поборотися зі слизькими од вільгості кахлями, і з надактивною бабунею, яка крутилася під нашими ногами з віником і розмазуючи цю слизь та бідкаючись, удавала, що прибирає.

Але нічого, підвал таки розчистили.

Мої родичі, з яким став пліч-о-пліч у цю скрутну годину, люди надзвичайної витримки та сили волі. Затято мовчали, поки я тягав ці кляті руїни пральних машин, а коли справу було скінчено, заявили, що ми перебираємося в інше сховище: берися, мовляв, за валізи… Цей підземний осідок став-таки нашим прихистком. Розклалися, застелили пледи, вляглися. Хто ж знав, що за наступні півтори доби ми втрапимо додому лише двічі, а згодом поверстаємо шлях ген до гір Карпатських …

Знову обстріли. Харків, Охтирка, Біловодський район. Київ переходить у «фазу оборони», на Оболоні ворожа ДРГ. Вкотре лунають заклики не знімати та не публікувати пересування української техніки. Моє рідне місто Миколаїв розводить мости. З’являється інформація, що їх заміновують, однак її офіційно спростовують. Ще одна біда на нашу голову – «диверсантські мітки». Тепер маємо нове зло, з яким боротимемося. Конспірологію бачать майже у всьому. Ультрафіолетові лампи, які так полюбляють флористи чи й дачники, для пророщення розсади, теж прирівнюються до міток: мовляв, у такий спосіб зручно вказувати напрям на аеропорти. На рашистських каналах біснуватий фюрер закликає свої зондеркоманди боротися з «бєндєровцамі і неонацистамі», які «засєлі в Києвє і взялі в заложнікі вєсь украінскій народ». За нинішньої ситуації це варто розцінювати, як комплімент? Зараховано. Але більше, падлюки, не підлизуйтесь!

Близько сьомої Зеленський викладає відео з Банкової «Ми тут. Ми в Києві. Ми захищаємо Україну». Люди вірять своєму Президентові. Здається, з інформаційного поля зникли адепти Даниловича, як найкращого президента Незалежної.

Знову «луплять» по Харкову. Вже вимальовується картинка, яка підтвердиться за кілька днів: місто не захоплюють – його садистично стирають з лиця землі.

А мітки  таки ультрафіолетові. Радять заклеювати щільним картоном на скотч чи закидати землею. Тероборона отримує ПТРК NLAW. Повоюємо! Кураторам нашого сховища повідомляють про загрозу обстрілу цієї ночі. Цікаво, а коли такої загрози немає?… Але вікна заклеюємо. Наліпили по хрестику на кожне свічадо та вікно (оскільки підвал став спортзалом, такого щастя багато). Не збагну, як саме скотчевий хрестик завширшки п’ять сантиметрів захистить від друзок дзеркала розміром приблизно 5х2, однак певний моральний спокій таки відчуваю. Опівнічний брифінг Президента: попереду важка ніч, а особливо – для Києва. Чекаємо.

Недовго довелося – о пів на третю усе навколо в гуркоті вибухів та автоматних черг. Стрічка новин: в районі станції метро «Берестейська» точаться інтенсивні вуличні бої. В тому районі де наш сховок.

Хвилин 20 потому – близько 50 вибухів на Шулявці, кулеметні черги. Довгу годину, з 3-ї до 4-ї, гупає мовби під вухом. І раптом струс: ВИБУХ! Дрижать шибки. Час – близько 03:15. Схоже, влучили в наш будинок. Заграву з Берестейки бачать аж на Лівому березі – це підтверджують відео з новинних телеграм-каналів. Під ковдрою на підлозі, в позі ембріона продовжую моніторити новини. Окупанти намагаються вцілити у військову частину.

Бої у Василькові. Полегшення, хоча й невелике: атаку на проспекті Перемоги відбито. Лунають автоматні черги. Близько шостої – повідомлення: міст на проспекті Перемоги біля Берестейки зруйновано. Що ближче до світанку, інтенсивність вибухів трохи зменшується, проте канонада не вщухає. Стабільно чути автоматні постріли. Нарешті гарна новина: 101-ою бригадою в районі Берестейської знищено ворожу колону! Наскільки це можливо, радію під ковдрою,  втім, зберігаючи позу, безпечну в разі розбризкування скла.

7 ранку. Все стихає. Можна видихати. Радше, не так. Можна видихати? Новини забороняють виходити на вулицю: працюють наші хлопці, ліквідовують диверсійні групи. Певне, колись, коли стану старим та балакучим, оповідатиму онукам та правнукам про ці 4,5 години мого життя 26 лютого 2022 року. Зізнаюся щиро: якби вранці я намацав на своїй потилиці голий череп – не здивувався б.

Один із координаторів сховища підтверджує: влучили у 4-й поверх нашого будинку. І це прискорює рішення моїх близьких про виїзд. Але куди? Хтось рветься закордон, хтось пропонує не поспішати, поїхати в Західну Україну. Гуртом схиляємося до останнього варіанту. Квитки заброньовано на завтра, але вже й вагаємося – чи кинути все і рушити сьогодні? Місто зачищають від ДР, комендантську годину продовжують на 1,5 доби чи й надовше. Це знак – їдьмо негайно.

Дорога до вокзалу – «некиївська»: порожнеча вулиць і свобода вибору смуги руху. Але це геть не тішить.

Нарешті дверець. Усівшись на валізи, намотуємо на нерви чекання. Потяг мав прибути о 20:12, але ми розуміли ситуацію, тож очікували невеличкої затримки.

Невеличкої. Година міняла іншу, а ми сиділи незрушно: тривожилися і нудилися. Додала адреналіну сирена повітряної тривоги. Ховалися в камері схову (іронічно, чи не так?). Перечекали. Вийшли. Ненадовго, ное виття загнало нас назад.

Навертає до глухої ночі. Десь біля Південного вокзалу чутно крики та стрільбу. Наближаються до Центрального. Враз під нерозбірливе, але гучне бубоніння гучномовця, здовж вокзалу біжать троє бравих молодиків з автоматами напоготові. Хтось у цій какофонії розібрав вимогу перебратися усім до залів очікування. Від сліпої кулі подалі знову спускаємося до камери схову, очікуємо відбою. Тиша. Підозріло тихо. Виявляється, у ці хвилини на горі спіймали диверсанта і шліфують ним підлогу… Чекаємо ще хвилин 20, повертаємося до табло.

Нарешті голос диктора: «Евакуц…евакауу..еввак….Спеціальний поїзд №…». Поїзд так і не перетворився на евакуаційний. Хтось посміявся, хтось поспівчував: недарма-бо так сталося, певне, панянки геть втомилися і працюють навіть без перерви на сон. Поїзд затримано на 2 години.

Збоку хтось комусь шепоче, що потяги не подають, бо рейки пошкоджено. Але довідуємося офіційну причину затримки – немає струму, підганяють дизельні потяги.

О пів на першу нарешті є тягач. За годину состав спроквола рушає Таким темпом їдемо нескінченно довго. Потріпані, виснажені, трясемося в такт із вагоном і тішимося сподіваннями.

На львівському пероні людно – не проштовхнешся. Вир і сум’яття. Наша провідниця криком пояснює якійсь пані із пасажирок, що поїзд не йде до Польщі, що зупиняється в межах України. Над ними у вікні вагона – табличка з чітким написом: «№49-50. Київ-Трускавець»…

Якийсь розхристаний дядько в брудній куртці, що йшов платформою, здався підозрілим молодому поліціянтові, і той, заручившись підтримкою якогось добродія, почав зупиняти того вуйка як міг. Пропускаючи лайку, відтворю дядькову відповідь літературною мовою: «Шановний, дуже вас прошу не чіпати мене та продовжити виконувати свої обов’язки патрулювання. Я поїзний електрик, йдіть… слідом за російським кораблем». Не злякав його навіть «Калашников» перед обличчям. В боротьбі «мата й автомата» перемогу здобув перший, в чому я, звісно, не сумнівався.

Після поселення сил вистачало лише на те, аби піднести до рота кусень.

Перша ніч «в екзині» минула незвично. Вже інстинктивно намагався не спати, моніторити новини, однак кількаденна втома провалила у сон, як  в ополонку – без жодного відчуття, окрім відчуття холоду. Оця холоднеча зрештою і розбудила. Вийшли попрохати дозволу взяти по другому коцику. «Та беріть звісно, – відповіли нам господарі прихистку. – Та тільки навряд це вам допоможе. Ті «ковдропледи» народилися при Союзі, у ньому мусили й загинути. У них же хіба що трупи до Росії загортати…»

Виїхали в місто, придбати продукти. Тиша солодша од співу солов’їного. Працюють кав’ярні, вся інфраструктура. Я що, приїхав в іншу країну? Втім, сирени і тут інколи лунають, комендантська година також є – довідалися від місцевих.

Вдруге з першого дня війни з’явився в магазині. Порожні полиці, де ще кілька днів тому було вдосталь борошна, круп, цукру. Наочний приклад того, хто наш головний забічний ворог. Не диверсанти – паніка, вона  розтікається повсюди руйнівними концентричними колами, паралізуючи волю і граючи людськими інстинктами. На неї працює вся потуга війни інформаційної. Тому живуть і множаться фейкові новини про те, що ЗСУ тікає, Київ здали, а втрати окупантів «в межах звичних втрат на великих військових навчаннях».

Чую про окупацію Бердянська і  защеміло в грудині. Десятиліття тому я приїхав туди на змагання з карате, ми стояли на пірсі, тягали з батьком бичків на хитру наживку підпсоване вуджене м’ясо…

Поставили на облік працівники соціальної служби. Як дізналися, що аж двоє чоловіків з нашої кумпанії непризовного віку – один замалий, інший застарий – подобрішали. Паперовою бюрократією і завершився день. Подумати тільки – те, що було кілька днів тому моїм найпершим головним болем, нині стало таким неважливим. Наприклад, завтрашній реченець з історії журналістики мене абсолютно не хвилює. Навіть зараз, коли я про це згадав. Дивина, як глист у голові хорого недомірка може істотно змінити твоє життя…

Ця ніч, як, власне, і перша, минула спокійно. День ставав типовим: вранішній душ, сніданок, прибирання в кімнаті, «нічогонероблення», цілодобовий моніторинг новин та профілактичний спуск до бомбосховища. Розмовляю з одногрупниками. Не бачив телевізора днів зо три. Чи, може, п’ять. Одногрупники кажуть, що профстандарти відклали у довгий ящик: відео та зображення не блюрять, лайку не цензурять – загалом усе те, що нам так дбайливо втлумачували викладачі, руйнується зі швидкістю падіння акцій «Сбербанку». Пощастило мені-таки з ними. Не з акціями – одногрупниками. Дуже слушний вислів «Путін хотів розділити країну, натомість, він її ще більше об’єднав» до нас дотичний особливо: наш «зелений» журналістський фронт виявився на диво міцним – навіть якщо у чиїхось повідомленнях і закрадалися йоти зневіри чи моральної втоми, ми дружнім кагалом брали ту людину за барки і міцно трусили. Чи втихомирювали, допоки вона сама не починала жартувати чи бодай посміхатися.

Піймав себе на думці, що це неймовірна ідея – використовуючи улюблений композиційний прийом Тарантіно: розбивши на новели, створити фільм-комедію,  засновану на реальних подіях. Там баба Надя з «палким привітом», роми, що вкрали танк, оболонські «гопніки» які «віджали» БТР, бомжі, що збирали пляшки на «коктейлі молотова», бабуня, що спалила російського окупанта в туалеті, – «княгиня Ольга» нашого часу! Я думаю, люди витратили б останні 100 гривень на це кіно. Хоче цей фільм треба демонструвати безкоштовно. Як патріотично-розважальний. Згодом побачив такі ж пропозиції і в соцмережах – певне, це буде єдиний у світі фільм, де режисерів більше, ніж акторів…

День… Господи, а який же день?!

Типовий. Бачте, як воно: згадував нумерацію, а лише це слово спливло на думку. Згадується «Службовий роман»: «Каждое утро в нашем заведении начинается примерно одинаково…»

Ніч минула… Ще одна ніч спокійного повноцінного сну, і ти знову потроху перестаєш їх знецінювати, хочеш того, чи ні. Спиш спокійніше, очі заплющуєш міцніше, хоча вухо неслухняно дослухається: а раптом пронизливе завивання…

Зголосився у місцеві волонтери. Сказали, одішлють ліпити вареники чи плести сітки. Хоч якось казений харч відпрацьовувати…

Привезли пральну машинку. Враховуючи специфіку Західної України, геть усю обписано німецькими словами. Згадав свою вчительку німецької: Господи, пробачте, Анно Миколаївно, що був таким роздовбаєм! Звісно, в жодному з наших підручників не було теми «Вошмашіне», але хтозна, може, будь я трохи стараннішим, не вирячився б на неї зараз, мов баран на нові ворота.

Піймався на думці: вислів «Русскийвоенныйкорабльидинахуй» (навмисне пишу без опускання «позацензурних» літер, а також наголошу, що варто писати саме разом), який в російській «Вікіпедії» зневажливо обізвали «інтернет-мемом», переламав цензурні рамці. Світ визнав його гідною, лицарською відповіддю окупантам, він став гаслом цієї війни, національною ідеєю, якщо хочете. Бо виявилося, що у тому напрямку чудово відправляються і інші окупантські зазіхання: російські залізні дороги, солдати, артисти, телеканали…

…Глупа ніч. Друга година. Повітряна тривога. Плюгавий ти карлику, ну які в біса ракети? Дай одпочити! Спустилися у сховище. Посиділи хвилин зо 20. Повернулися. І чого мене так часто тріпати через якісь нісенітниці? Од злості заварив каву. Сиджу, сьорбаю, нотую думки. Лишається дві години до того, аби сміливо констатувати, що минув рівно тиждень. Бліцкригу не сталося. Хоча, власне, і шльоппендкригу* також. Втрати окупанта нескінченні, щодня сотні нових «двохсотих». Але це, вочевидь, та статистика, яка вселяє сподівання: а раптом матері Московії одумаються, отямляться, спам’ятаються? Вийдуть на вулиці, заблокують двері військкоматів, ворота військових частин, ляжуть на дорозі танків, бронемашин, «буків», «градів», «іскандерів» –  і  не пустять своїх дітей у путінську м’ясорубку.

…Тут, де мій нинішній осідок, тихо. Пару разів бігаєш до сховища, але то так, аби не забувати: відбій тривоги дають хвилин через 10-15. Гадав, що на тому одісеї мої скінчилися, але помилявся: везуть мене ген од моєї Батьківщини, закордон.

Доведеться приміряти на себе те далеке моїй свідомості слово, яке так часто у неправильному контексті люблять вживати журналісти. Якщо у своїй країні я був внутрішньо переміщеною особою (спробуймо не забувати про журналістські стандарти), то з переїздом до іншої країни стану біженцем. Слово чуже моєму серцю, зирить спідлоба пахмуром. Навіть не знаю, чим завершаться спроби подружитися із ним…

Не знаю, що буде з нами. Не відаю, що буде після нас.

В одному певен: усе буде Україна!

• (Від нім. Schleppend – млявий, неспішний)