Чверть століття політики добросусідства між Польщею та Україною сьогодні під загрозою? Як розв’язуватиметься проблема складних історичних взаємин між нашими країнами? Ці питання стали актуальними, по-справжньому пекучими. Після оприлюднення ухвали Сейму у справі Волинської трагедії та виходу фільму польського режисера Войцеха Смажовського знову роз’ятрилися віковічні і, схоже, невиліковні рани нашої спільної історії.

– На жаль, нині ми стоїмо у тій точці, де особисті інтереси деяких політиків у Польщі сильніші від геополітичної мудрості, – зазначив нещодавно Жорж Мінк – французький соціолог польського походження, який спеціалізується на історії Центрально-Східної Європи. – Інструменталізація болісної пам’яті народів більш рентабельна, ніж пошук консенсусу. Нею користується влада, схильна до авторитаризму, щоб знищити політичних супротивників. Цей феномен – універсальний, домінує в час послаблення демократії. Ось що відбувається у Польщі сьогодні і дає на деякий період несприятливий прогноз польсько-українським відносинам. Незважаючи на наявність серед польських інтелектуалів великої кількості друзів України.

Форум істориків

Дискусії довкола минулого повинні проводити історики. Такою є спільна позиція польських та українських дослідників складних сторінок минувшини. Ще навесні 2015 року за спільної ініціативи Інституту національної пам’яті Польщі та Українського інституту національної пам’яті започатковано проведення Українсько-польського форуму істориків. Як зазначає директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, кілька років перед тим не існувало якогось спеціального майданчика для дискусій українських і польських істориків стосовно важких питань минулого. Днями в українській столиці завершилося вже третє засідання форуму істориків обох країн. Два попередні відбулися відповідно у Києві та Варшаві.

– Я дуже втішений, що ця ініціатива, започаткована нашими інститутами, діє й активно розвивається, – зазначив по завершенні Форуму Володимир В’ятрович. – Як на мене, це є свідченням того, що історики обох країн прекрасно розуміють необхідність продовження досліджень конфліктних питань нашого минулого. Тим паче, що така необхідність є особливо актуальною, зважаючи на новий етап доступу до архівів в Україні. Бо з минулого року, після ухвалення спеціального закону щодо архівів комуністичних спецслужб, знято будь-які обмеження у використанні архівів колишнього КДБ. Тепер з цими колись секретними матеріалами можуть вільно працювати і українські, і польські історики. Відкриття цих архівів інтенсифікує такі дослідження в обох країнах. І дає змогу дослідникам, зустрічаючись, зіставляти результати своєї роботи. Це яскраво продемонструвало чергове, третє, засідання Українсько-польського форуму істориків. Плідна наукова співпраця є найкращим способом розуміння і подолання конфліктів, які мали місце в українській і польській історії. Під час третьої зустрічі ми розглядали дві теми: загальну – антипольську акцію УПА на Волині, та конкретнішу – події липня 1943 року.

– Дуже радий, що наші дискусії відбуваються у дружній атмосфері, – долучився до розмови заступник директора польського Інституту національної пам’яті Матеуш Шпитма. – Зустрічі проходять плідно. Але це не означає, що у нас не відбуваються гострі дискусії і у нас немає різного бачення. Дискусії точаться, зокрема, і щодо подій, які мали місце на Волині 1943 року. Ми вважаємо це геноцидом, українська сторона має інше бачення. Я представляю нове керівництво нашого інституту. Ми дотримуємося бачення, що співпрацю між інститутами національної пам’яті треба продовжувати незалежно від зміни керівництва. Також вітаю Україну із завершенням «ленінопаду». Ми бачили по телевізії, як впав останній в українському місті пам’ятник Леніну. Ми це дуже цінуємо.

– Окрім фахової дискусії на третьому засіданні Форуму ми також запропонували провести низку заходів для інформування громадськості про результати наших досліджень, – зауважив заступник директора Офісу історичних досліджень Інституту національної пам’яті Польщі Рафал Лескевич. – Зокрема, щоб матеріали для виставок, підготовлені нашим інститутом і перекладені Українським інститутом національної пам’яті, були представлені в Україні. Разом з тим обговорили можливість проведення в Польщі виставок, підготовлених українськими колегами. Ми також публікуватимемо наукові роботи, присвячені цій темі. Зараз готуємо збірку матеріалів за результатами трьох засідань Українсько-польського форуму істориків. Зокрема ті, що стосуються Волинського злочину.

Кінопропаганда чи кінодокумент?

Однак, попри спільні зусилля істориків обох країн кількість відвідувачів виставок, читачів фахових історичних монографій, поза всяким сумнівом, буде меншою за аудиторію кіноглядачів вже згаданої стрічки «Волинь». Яка, на жаль, доволі активно впливає на суспільну думку в Польщі. Кореспондент «Грінченко-інформу» нагадав добірному товариству слова, що звучать у фінальних кадрах іншого польського фільму – екранізації роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», знятої метром світового кінематографа Єжи Гофманом: «Війни тривали довго. Спустошувалася Річ Посполита, спустошувалася Україна. Ненависть вросла в серця і отруїла братню кров. Через 150 років російська цариця Катерина ІІ завоювала Кримське ханство, ліквідувала Запорозьку Січ і зіграла вирішальну роль у занепаді Речі Посполитої». Спостерігаючи за сьогоденням через призму цих слів, можна з сумом констатувати: Крим вже окуповано, козаки б’ються з ворогом на Сході. Що далі? Яких добрих плодів очікувати од вашої співпраці, панове українські та польські історики?

– Дискусійні теми теперішньої третьої зустрічі були визначені на попередньому засіданні у Варшаві ще у березні цього року, задовго до виходу фільму «Волинь», – наголосив Володимир В’ятрович. – Загалом ми вважаємо, і це є метою нашого форуму: дискусії довкола минулого повинні в першу чергу вести історики. І нам справді вдалося провести цікаву плідну, іноді гарячу дискусію: заглиблюємося у тему на рівень конкретних населених пунктів і розбираємо буквально «по цеглинках» матеріали, на які можемо спиратися. Публікація, підготовлена за результатами нашої дискусії, буде цікавою і, сподіваюся, сприйнятою в Україні і в Польщі. Продовження роботи нашого Форуму – це спроба істориків деполітизувати цю складну і резонансну тему.

– Нам вдалося налагодити дискусію попри цей фільм («Волинь», – А.М.), – наголосив Матеуш Шпитма. – Зрозуміло, фільм – це художнє бачення. Він хоч і спирається на певні історичні свідчення, але не є історичним джерелом.

– Саме істориків і треба питати про складні питання нашої спільного минулого, – додав Володимир В’ятрович. –  Жодне кіно, тим паче художнє, не може подати такого рівня дискусії. Тому прошу окремо виділяти поп-культуру, представлену різного виду фільмами, і фахову наукову дискусію.

Воно-то так, але кінематограф міг би стати дієвим інструментом донесення до широкого загалу об’єктивної картини подій минувшини, досліджених істориками. Звісно, йдеться не про художнє, а про документальне кіно. Вочевидь, кожна сторона, і це вкотре засвідчують звіти про наукові дискусії, має свій погляд і тлумачення подій. Тому такий спільний українсько-польський кінопроект – документальний детектив, факти і свідчення, викладені мовою кіно, допомогли б знайти порозуміння заради істини, заради майбутнього наших народів.

Проблему поширення серед широкого загалу об’єктивної неупередженої інформації чудово розуміють і польські науковці, учасники Форму, і пан В’ятрович. Інакше світ не побачила б книга, про яку йтиметься далі.

Невідома польсько-українська війна

Напередодні згаданогого Форуму Володимир В’ятрович презентував свою книжку «За лаштунками «Волині-43». Невідома польсько-українська війна».

За його словами, це – чи не перша спроба науково-популярного викладення історії польсько-українського конфлікту середини минулого століття. На сторінках видання аналузуються події 1943 року на Волині у контексті історії двох народів – до, під час та після Другої світової війни. В основі дослідження – свідчення безпосередніх учасників подій, документи українського та польського підпілля, Армії Крайової та УПА –  головних дійових осіб трагедії, яка тривала не один рік. Хто ховався й далі ховається за лаштунками цих подій? Хто отримує політичні дивіденди з багаторічного протистояння двох найчисленніших європейських народів, що виборювали свою державність під владою імперій? Читач отримає можливість сформувати власну думку про події не на основі медійних повідомлень чи політичних спекуляцій, а з фактів і документів, з аналізу сучасних політичних та інформаційних кампаній.

– Слово «Волинь» для українців асоціюється з однією з найкрасивіших частин країни, з краєм лісів та озер, із давньою історією, що сягає часів Русі, – зазначив у вступному слові Володимир В’ятрович. – І зовсім іншого значення воно починає набувати для наших західних сусідів: «Волинь» (польською – чоловічого роду, з наголосом на першому складі) стає синонімом страшного злочину. Таке сприйняття відносно нове – йому трохи більше десяти років, але завдяки мас-медіа й політикам воно впевнено витісняє у свідомості поляків первісне значення. Поєднання цього слова з цифрами «43» усуває взагалі будь-який інший контекст і сприймається винятково як синонім масового вбивства, а віднедавна ще й поняття «геноцид».

Як наголосив український історик, «Волинь-43» – це не вигадка польської чи російської пропаганди. В основі інформаційної та політичної кампанії – реальна страшна історія про вбивства тисяч людей під час Другої світової війни. Проте вирвана з ширшого географічного та хронологічного контексту, приправлена емоціями та політичними інтересами, ця історія набула зовсім іншого значення. Фокусування лише на Волині і лише 1943 року формує викривлену картину того, що відбувалося між поляками та українцями до, під час та після Другої світової війни.

Далі буде

Діалог між істориками наших країн триватиме. Темою чергового форуму, який відбудеться у Польщі у березні наступного року, стане польське питання в ідеології і програмних документах українського повстанського руху й українське питання в програмі та ідеології польського підпілля. Як пояснив Володимир В’ятрович, учасники дискусії хочуть простежити розвиток подій через фаховий аналіз діяльності обох підпіль.

– Розмовляючи про минуле, шукаємо ключ для нашої подальшої співпраці, – стверджує Рафал Лескевич. – Зокрема хочемо запропонувати нашим українським колегам дослідження про зацікавленість польської комуністичної служби безпеки українськими середовищами у 1946-90 роки. Бо це поки що недосліджена царина. З іншого боку, ми зацікавлені у допомозі української сторони в архівних пошуках матеріалів, що стосуються «Польської операції» – репресій поляків у 1937 році. Наступного року виповнюються 80-ті роковини тих подій, і окрім вже надрукованих двох томів досліджень нас цікавлять досі маловідомі матеріали, які б ми хотіли представити широкому загалові.

– Ця тема для нас дуже цікава, бо на теренах Радянської України впродовж 1936-38 років силами НКВС було знищено до 200 тисяч поляків, – зауважив Матеуш Шпитма. – Також багато наших співвітчизників тоді було виселено до Казахстану.

– Якщо ми не будемо зустрічатися, не будемо дискутувати, не обмінюватимемося джерелами інформації, то історію може написати хтось інший. А це буде гірше, – резюмував Володимир В’ятрович.

* * *

Цитату з фільму Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» автор цих рядків навів і Жоржу Мінку, запитавши і його про «Що далі?» і про «Невже історія нічого не вчить?»

– Ми активно боремося за створення в Євросоюзі спеціальної агенції, діяльність якої буде спрямована на протидію поширенню на теренах ЄС російської пропаганди, – сказав у відповідь Жорж Мінк. – Звісно, нам би хотілося, щоб громадська думка була мудрішою, зрештою, краще інформувалася. Ми переживаємо «нещасливий» період історії, коли я бачу, що відбувається з громадською думкою не лише в Польщі, а взагалі на теренах Євросоюзу. Як сприймається те, що відбувається в Україні, зокрема, в Криму. Проте є речі, які мене дивують. Наприклад, у Франції, де традиційно переважали русофільські настрої, де й сьогодні можна почути голоси про необхідність скасувати санкції проти Росії, нині все голосніше заявляють про підтримку України. Але проблему на Сході вашої країни вирішувати доведеться самій Україні. Ви, українці, надали Європі неабиякий урок, показали нам по-новому сенс Європи. І поставили такий потужний запит, на який Європа, на жаль, не може нині дати відповіді…