1 вересня 2022 року минуло якось непомітно. Не відчувалося до щему звичної врочистості Дня знань. Воно й зрозуміло – війна, повномасштабне вторгнення московії, будь-які святкування не на часі. Принаймні я так думав…

Але кілька днів потому зайшов у TikTok і був дуже здивований. Наші бійці, татусі й матусі, з передової, у перерві між боями, з панцерників, окопів, бліндажів вітали із цим святом своїх і наших дітей – школярів, ліцеїстів, слухачів, студентів. Ще й наказували їм сумлінно вчитися. Тоді збагнув: війна війною, а ті, що на «передку», жодної хвили не забувають про рідних, передовсім про дітей. Для них так важливо, щоби там, далеко від лінії бойових зіткнень, де відносний спокій, – щоб там тривало життя, дбали про майбутнє, зі знаковим маркером його повноцінності – навчанням молоді.

Ті, хто зі зброєю в руках боронить Україну, сподіваються на тих, кого вони захищають. Не пишу «на тих, хто в тилу», бо його немає: після масованих ракетних обстрілів уже й світові зрозуміло: московія всеохопно воює і з мирним населенням.

… Щороку у стінах Грінченкового університету організовую студентські фотовиставки. Через війну дещо змінив формат, запропонував висвітлити фотографією тему «Війна у моєму вікні».

Перші ж знімки студентів-грінченківців приголомшили, вкотре серце наповнилось тугою: такий біль засів у цих світлинах – біль усієї України. Серед авторів – молодь з різних куточків нашої Батьківщини. Так, подекуди цим світлинам бракувало майстерності, проте її набуття – лише питання часу. Зате сам матеріал вражав своєю документальністю.

Колона ворожих танків, що суне українською землею, окупований, але нескорений Херсон, зруйновані артилерійськими і ракетними ударами міста і села, біженці… Ідея невеличкої (до 40 робіт) фотовиставки переросла у проєкт обсягом у понад 100 світлин. «100 хронік війни». Так, саме хронік. Бо їх назвати постановочними фотографіями. Це зафіксовані моменти життя, вирвані з самого виру подій російсько-української війни. Тут фотосвідчення не лише з вільних від ворога українських територій, але й із тимчасово окупованих. І з-за кордонів України теж: на знімках – мітинги солідарності з героїчним українським народом, мурали, побут наших тимчасово переміщених краян, дорослих і малечі.

Не втомлюся повторювати: світлини теж можуть стати потужною зброєю. Навіть ті, що вийшли з-під об’єктива початківців. На жаль, до експозиції не увійшла значна частина фотознімків з поки що непідконтрольних українських територій. Виключно задля особистої безпеки тих, кого на цих світлинах зображено. Звісно, це питання нетривалого часу: після того, як окуповані землі очистимо від ординців, і ці світлини неодмінно стануть частиною нашої експозиції.

А в запропонованій фотодобірці – світлини Юлії ГАЮК, Марії ГЕРАСИМЕНКО, Марії АНАНІЧЕВОЇ, Анни ГУСАР, Анжели ВОВК, Анастасії КАБИШ, Юлії ПРИСЯЖНЮК, Дарії РУДЕНКО, Ольги ШОК, Вікторії ЛИСЕНКО, Васіліси СЕРГЄЄВОЇ.

Гаюк Юлія. Волонтери

Ананічева Марія. Підірваний міст.Чернігів

Гусар Анна. Повітряна тривога.Черкаська область.

Вовк Анжела. Світ ловив мене, і тільки в час війни спіймав. Київ.

Кабиш Анастасія. Наші. Донецька обл.

ПРисяжнюк_Юлія. Пам’ятник Потьомкіну під час окупації. Херсон

Кабиш Анастасія. У зв’язку із загрозою ракетних обстрілів росіянами, керівництво агрофірми Краматорського району Донецької області безкоштовно роздає поросят місцевим жителям.

Руденко Дарія. На лінії вогню. Київська обл.

Шок Ольга.Моє вікно 2022. Київська обл.

Лисенко Вікторія. Польські видання про війну в Україні. Краків. Польща

Сергеєва_Василіса.Не пройдуть!

Герасименко Марія. Покинутий Рускон. Буча