Він давно знімає війну. Від середини дев’яностих, коли спалахнули збройні конфлікти в Югославії. Знімав участь українських миротворців в Іраку, в Ліберії, Сьєра-Леоні…  На одній із  своїх фотовиставок, коли російська агресія лише розгорталася на Сході, Сашко Клименко сказав друзям, що йому здається:  цю далеку триклятущу війну він приніс із собою. 

– Вона ніби стрибнула у мій наплічник, наче заховалася в об’єктив фотоапарата, на моїх плечах зайшла у мою країну…

Олександр Клименко відомий фотограф, працював у «Сільських вістях»,  а від дня створення – в «Голосі України». Він визнаний літописець сучасної української історії, автор  фотоальбомів «Україна.10 років розвитку», «Миротворча діяльність українського війська», «Крізь вогонь і сльози». Його фотографія про внесення синьо-жовтого полотнища до парламенту 24 серпня 1991 року стала класикою фотографії і символом новітньої української епохи.

Нині  Олександр Клименко представив новий літопис страшної війни на Донбасі  «Фронтовий альбом». На презентації його колега, фронтовий телевізійник Роман Бочкала сказав про альбом: «Я знову зустрівся з війною»… До інформагентства «Укрінформ», де Олександр Клименко розповідав про свій доробок, прийшли і герої його фоторобіт, колишні і нинішні бійці Збройних Сил, добровольці.

– Сашко з нами був ще у Шервуді, так ми називали ліс під Слов’янськом,  де два роки тому «квартирували» гаряче літо, – розповідає Іван Трембовський, заступник командира взводу. Хлопці воювали на «Ласточці»  –  «бетеері», який за кілька днів зібрали з кількох машин перед відправкою на війну.

– Ми супроводжували 95-ту аеромобільну бригаду, забезпечували її славетний рейд, – додає кулеметник «Вальтер», у цивільному житті Тарас Коваль. – Тут мені якось довелося за кілька хвилин вистріляти весь боєкомплект, а у відповідь «Ласточка» отримала гранату з ворожого підствольника.

Ось із такими хлопцями, під захистом броні «Ласточки» і здобував фототрофеї Олександр Клименко.

– Ми виходили з-під обстрілу, а перед нами палаючий будинок. Я попросив хлопців зупинитися. Будівля горить, хлопці кричать, що зараз знову почнеться, треба забиратися геть,  а я закляк. Пальці не слухаються. Таке відчуття, що це горить твоя  хата, твій дім, твоя уся батьківщина….

На броні «Ласточки», як на крилах, хлопці повернулися до Києва у цивільне життя.  Їх і тут зустрічав Сашко зі своїм фотоапаратом. Сьогодні вирізаний борт із написом «Ласточка» зберігається у музеї, а бронетехніка і далі несе бойову вахту з іншими бійцями, до яких, може бути, знову приїде зі своїм фотоапаратом Сашко Клименко.

– Індіанці уникають зніматися, кажуть фотографія краде душу людини, розказує Сашко. – Не люблять зніматися і наші вертолітники. Мені вдалося сфотографувати кількох за роботою під час відрядження до Африки. 2 травня під Слов’янськом  збили два наших вертольоти МІ-8. Загинули п’ятеро моїх друзів,  серед них Ігор Трішин. Смерть завжди страшна, але ще дикіше і страшніше загинити над  містом, де ти народився, думати, що в твого товариша вистрілив його товариш дитинства… Може й правда, фотографія краде душу? Не знаю. Але пам’ять про людину залишає – це точно.

Для самого Олександра війна почалася з Майдану. Він тут отримав поранення від вибуху гранати, яку жбурнув чорний «беркутівець» на спалах фотоапарата. Першу допомогу надали у «швидкій», медики записали адресу, а на ранок прийшли «друзі» з міліції – мали доправити на суд за участь у Майдані… Біль у нозі не проходив, рана гноїлася, а лікарі лише розводили руками – не розуміли чому не гоїться. Сашко звернувся до знайомого лікаря з військового госпіталю. Тут  йому зробили операцію напівпідпільно. Осколок втявся глибоко в тіло, був із міцної пластмаси і його не могли впіймати рентгеном….

Пам’ятаю, як у далекі  студентські роки, Сашко прийшов на якесь свято із медаллю на піджаку. Для всіх його нагорода стала несподіванкою: «Звідки?» Ніхто тоді не знав, що Сашко Клименко під час військової служби, яку проходив  у Києві у патрульній міліції, врятував потопаючого.  За роботу фронтовим журналістом Олександра Клименка нагороджено орденом «За мужність».